Якщо говорити про підземний Львів, то його треба розділити на декілька аспектів і далеко не всі з цих об’єктів показують туристам / Петро Радковець/Facebook

Екскурсовод Петро Радковець: Львівські підземелля найкраще порівнювати з ходами мурашника – там настільки все складно і переплетено, що можна досліджувати й досліджувати

10:00, 20 лютого 2021
15 хв. 4900 Інтерв'ю

Відомий екскурсовод та знавець Львова Петро Радковець в інтерв’ю УНІАН розповів про підземне місто, куди майже не водять туристів, що є спільного між центром Львова та Венецією, а також спростував кілька легенд і байок, які розповідають відвідувачам.

Львів – старовинна галицька столиця, яка за свою майже 800-літню історію пережила чимало воєн, пожеж та зазнала перебудов. Змінювались часи, з’являлися нові архітектори та технології будівництва, але незмінним залишалося одне – його підземелля. Вони оповиті легендами та містикою і сьогодні неабияк приваблюють туристів. Чим саме?

Людей завжди приваблює щось таємниче і незвичне. Особливо обережно слід ставитися до місць поховань. В центрі Львова, до речі, було багато цвинтарів. Наприклад, біля катедри, на нинішній площі Підкови (там був цвинтар Святого духа, бо так називався тамтешній костел, але тепер там нічний клуб).

Люди хочуть відчути ту енергетику, хоча вона іноді грає з ними злу роль – в мене за роки ведення екскурсій були випадки клаустрофобії. Тобто люди, які приходили на екскурсію, особливо діти, самі того не очікуючи, лякалися, губилися, задихалися, а коли виводили їх на вулицю, все ставало нормально. Тому перед заходом в підземелля я завжди читаю інструктаж. Адже боятися перебувати під землею - те саме, що боятися висоти.

Ви є одним з найкращих знавців Львова, зокрема організатором екскурсії «Підземелля Львова», їх проводите не один рік. Які об’єкти охоплює ваша екскурсія? Розкажіть про них.

Якщо говорити про підземний Львів, то його треба розділити на декілька аспектів і далеко не всі з цих об’єктів показують туристам. Перше – є природні об’єкти, наприклад, Медова Печера, а є створені людьми.

В Медові Печери туристів не водять. Звичайно, хтось там лазить, але цей маршрут не популяризується, хоча цікавий і як природній, і як геологічний. Він потребує серйозних вкладень.

Також є Святоюрські печери під Собором святого Юра. Офіційно вони замуровані, але саме в тих підземеллях у часи Другої світової війни Андрій Шептицький ховав іудейських дітей.

Є ще кілька таких природніх печер навколо Львова, хоча до них складно дістатися, до того ж можуть зацікавитися «чорні археологи». Тому про них говорити не будемо.

Але ж туристів цікавлять не лише природні об’єкти?

Звичайно. Пізніше, з розвитком, коли з’являється місто, треба розуміти, що кожен будинок, замок чи маєток у Львові мусив мати водопостачання і комунікаційні ходи на випадок евакуації. Крім того, якщо в маєтку був якийсь скарб, його потрібно було ховати. На горищі? Але це не так надійно, як під землею, ще й замаскувавши вхід. Такі криївки таємно замасковані під будинками, під маєтками, були не тільки в лісі. Взагалі, всі стратегічні об’єкти і в австрійський період, і в радянський повинні були мати сховища. Бункери, евакуаційні виходи, причому навіть і з колією… Тож переконаний, що далеко не всі ще відкриті і досліджені.

Окрім того, в середньовічному Львові були ще й дренажні об’єкти – водогони і комунікації для відведення води з міста. До речі, найвідоміший з них – між вулицями Галицькою і Краківською, бо саме в районі Нижнього замку з міста зливалися води.

Якщо під містом було стільки води, як же будували будинки?

Вся центральна частина Львова стоїть на палях. А щоб палі не гнили, то під кожним з тих будинків робили дренажні колодязі. Якщо вода тримається під будинком, то палі не гниють. А якщо воду відвести, змінити гідрологію, то ті палі почнуть трухлявіти. Саме за таким принципом побудована і Венеція.

Між іншим, такий дренажний колодязь під час наших екскурсій ми показуємо під аптекою-музеєм. А коли розкопували там, де зараз ринок «Добробут» (за оперним театром, - УНІАН), там знайшли криницю, а в ній - закопаний горщик з монетами. Такі дренажні криниці теж часто використовували як комунікаційні ходи на випадок евакуації. І їх по місту є доволі багато. Відповідно, ці речі обростають легендами.

Петро Радковець/Facebook

З чого ви починали і чому обрали тематику саме підземелля Львова?

Почали ми водити «Підземний Львів» ще з кінця 90-х – початку 2000-х років. Бо я виріс в центральній частині Львова, тож горища, підвали, різні комунікаційні речі облазив ще з дитинства, знаю їх, як своїх п’ять пальців. Хоча це досить небезпечна штука, але дитяча цікавість завжди брала гору. Можна сказати, що всю історію середньовічного (і не тільки) Львова обмацав руками. Наприклад, нинішня церква Михайла, колишній монастир кармелітів босих (вулиця Винниченка, - УНІАН), тоді там був склад. Потім захотілось показати це людям.

Але перше, що ми вирішили показати туристам, це була нинішня церква Петра і Павла – колишній костел єзуїтів. Оскільки я свого часу працював в бібліотеці ім. В. Стефаника, а там в радянські часи було книгосховище, нам з братом було завдання визначити, яким чином діти з сусідньої школи №62 потрапляють в костел, аби вкрасти книжки. Ми з братом дослідили храм від гробниці до дзвіниці, і зверху, і знизу, і це завдання виконали. Знайшли – дітлахи залазили через дах, вежу, горище (причому ходили з відкритим вогнем – зі свічками). Це було неймовірно і небезпечно.

Під час тих обстежень ми виявили, що там було приміщення ЖЕКу – у ньому тримали віники, лопати… вікон не було. Потім там відкрилася галерея «Равлик». Але ми в підземелля костелу єзуїтів водили туристів ще до відкриття «Равлика». Тоді ми вже додали туди трохи цивілізації, знайшли саркофаг архиєпископа Вижицького… На той час там було небагато приміщень, але вже було цікаво і можна було зайти.

Але ж не костелом єзуїтів єдиним?

Другий об’єкт – підземелля церкви Преображення Господнього, який зараз спаскудили, там працюють люди, далекі від туризму. В 90-х роках там були проведені величезні реставраційні роботи, але показати підземелля тепер неможливо. Там є підземний хід, яким можна пройти під вулицею Корнякта (в радянські часи в тих підземеллях був склад овочебази і тим проходом крали банани, які в той час в Союзі мало хто бачив). Там навіть людські зуби зі стіни стирчали, очевидно, колись було поховання…

Також є підземелля аптеки-музею.

Пізніше стали додаватися й інші об’єкти, тепер і Домінікани (Домініканський собор, - УНІАН) намагаються показати. Там цікаво, але розповідати багато чого, а показувати мало що.

Ще для туризму з працівниками міської ради ми обстежували підземелля церкви Михайла. Там навіть є підземний хід (зізнатися, не знаю, чи монахи про нього знають). Ми йшли з представниками міської ради і зайшли в одне приміщення, в якому робітники сиділи й обідали. Ті здивувалися, мовляв, як ви тут опинилися, адже двері всі зачинені. А ми кажемо: «Ми з-під землі вийшли» (сміється). Зараз там склади видавництва «Свічадо».

Був ще проект зробити прохід від пам’ятника Івану Федорову (вул. Підвальна) до костелу єзуїтів (схожий є в польському місті Ряшів (Жешув), ми їздили дивитися). Під площею Ринок, під пивницями, під Ратушею… Це був амбітний проект, але він нереалізований. Час від часу про нього згадують, але зараз вкладати в нього гроші – недоцільно.

Чи відома протяжність львівських підземель? Хоча б приблизна?

Загальна протяжність… Це відносне поняття. Адже, наприклад, є велике підприємство. На випадок, якщо воно буде атаковане, персонал має кудись ховатися. На поверхні землю дерибанять, а підземні об’єкти залишилися (наприклад, відомі колишні заводи «Полярон», телеграфної апаратури, де нині будують багатоповерхівки). Та й податкова колись будувалася як об’єкт обкому комуністичної партії, в тамтешніх підземеллях я колись з сином катався на роверах, там величезні підземні комунікації…

Словом, порахувати їх протяжність нереально, адже багато ще не досліджені. А взагалі скажу так, що львівські підземелля найкраще порівнювати з ходами мурашника – там настільки все складно і переплетено, що ще досліджувати і досліджувати.

Це символічна труна. Коли там було книгосховище, вона стояла на стелажах. І ми її навіть пробували відкрити, але це виявилося неможливим / ua-travels.livejournal.com

Чи правда, що між бернардинськими монастирем і монастирем кларисок є підземний хід? Нібито колись через нього монахи і монашки ходили один до одного, і потім археологи там навіть відкопали рештки новонароджених дітей?

Це одна з найвідоміших байок. Насправді це ніякі не підземні ходи і ніхто ні до кого в гості не ходив. Історія така: у 1672 році з боку нинішньої вулиці Личаківської на Львів наступали загони татар, але вони не були настільки потужні, щоб здобути місто. Тож вирішили захопити бодай монастир бернардинів. А тоді був такий спосіб здобувати фортеці: робиться два підкопи під кутом, і там, де вони сходяться, закладається вибухівка. Коли вона під стіною вибухає, утворюється пролом, і в той пролом заходить військо (до слова, так колись був здобутий Кам’янець-Подільський). Тож вони зробили два підкопи під стіни монастиря, а вранці, коли мав бути штурм, почалася величезна злива, яка й залила ті ходи, а з ними й людей, які там сиділи з гнітами, готовими до підпалу. Відповідно, вибуху не сталося. Військо розуміє, що небо проти них, облога невдала… Вони втекли і почали грабувати навколишні маленькі містечка. А про ці ходи забули майже на 100 років.

Лише коли в 1772 році приходить Австрія, вони вирішили знищити фортифікаційну систему навколо міста. Але саме та стіна, яка мала бути знищена, залишилася. Там почали засипати рови, проводити земляні роботи і під час них ті ходи знайшли. Зробили висновок: мовляв, тут монастир бернардинів, там – кларисок, все зрозуміло… Так і виникла ця байка.

А щодо решток, там знайшли рештки тих людей, які сиділи з гнітами, готуючись до підпалу. Але в байки люди більше вірять, бо вони присмачені. Це цікаво і захоплює туристів.

Легендарна Полтва справді тече під оперним театром?

Це теж байка. Насправді її там не було, немає і бути не може. Я там ходив і я це бачив. Вона йде між оперним і театром ім. Марії Заньковецької.

Театр Скарбека (нинішній театр ім. Марії Заньковецької, - УНІАН) був збудований в 1842 році. Побудований він досить цікаво. Лінія проспекту Свободи (там, де Національний музей) – будинки стоять в один ряд, а театр Скарбека – під дивним кутом, паралельно до річки. А оперний будувався в 1900 році, тоді річка вже була під землею. Тож оперний стоїть на лівому березі Полтви, а театр ім. Марії Заньковецької – на правому.

Далі є площа Різні – річка доходить туди, повертає перед готелем «Львів» на проспект Чорновола і йде аж до вулиці Торф’яної, до очисних споруд, там покидає місто. А починається вона в районі нинішнього проспекту Шевченка, під пам’ятником Михайлу Грушевському.

В інтернеті є багато пропозицій прогулятися колектором Полтви. Це безпечно?

В жодному разі! Взагалі підземелля Львова дуже часто є небезпечними. Показувати людям можна лише ті об’єкти, які є адаптовані для відвідування. Бо там можуть бути щурі, інфекції, небезпека, десь можна спіткнутися, десь – впасти. Щодо Полтви, то людина може зайти в якийсь бічний коридор, їй невідомий, і може статися навіть не дощ, а раптовий злив великого об’єму води. Вона так швидко все затопить, що вийти звідти буде неможливо!

Повернемося до містики. Про Львів екскурсоводи розповідають дуже багато легенд. Щось із них має частку правди, щось – суцільна вигадка. Які легенди ви розповідаєте гостям на своїх екскурсіях і наскільки вони правдиві?

Наприклад, дуже відома легенда про саркофаг єпископа Вижицького з костелу єзуїтів. Нібито він був в ньому похований живцем, коли заснув летаргічним сном. Прокинувшись, зумів вибратися, і тому у саркофазі є дірка. Насправді ж там ніколи ніхто не був похований. Такі саркофаги готувалися за життя. Це тільки зовнішня оболонка, а труну ставили всередину. Шматок того саркофага хтось вибив і крізь дірку видно, що там ніхто ніколи похований не був.

Хіба можна так лякати туристів?

В жодному разі не можна. Наприклад, в підземеллях костелу єзуїтів є місток, біля того ж саркофага, і були жартівники, які залізли під нього і хапали за ногу того, хто йшов зверху. Були випадки, що людина сильно лякалася, мало не падала. Тож це може закінчитися трагічно. 

Так, цікавих місць безліч, але не всі вони готові (...) Зараз вони всі зачинені для відвідувачів, до того ж небезпечні, аби йти туди без спеціаліста / photo-lviv.in.ua

Але театралізація в екскурсіях додає цікавості. Наприклад, є легенда про чорного монаха. Колись до Львова з якогось монастиря прийшов монах. Його тут прийняли дуже тепло, як рідного. Але йому це не сподобалося, бо там, у своєму монастирі, він займав високий ранг, а тут став, як і всі решта, звичайним ченцем. Почав обурюватися, а львівські монахи сприйняли це невдоволення як гріх і посадили його в келію, де він мав відмолити цей свій гріх. Він там сидів досить довго, а тоді до нього попросився один львів’янин. Його пустили, але той довго не виходив. Тоді монахи зайшли подивитися, що ж там робиться. А коли відчинили двері, у келії нікого не було. Лише на підлозі лежав клаптик паперу, списаний червоними літерами – кров’ю. Це був контракт, за яким монах відписав свою душу дияволу. А сам диявол прийшов до нього в образі звичайного чоловіка (до речі, копія такого контракту дійсно зберігається у львівському державному архіві). Відтоді львівськими підземеллями монастиря ходить цей монах і всіх питає, чи не бачили того чоловіка. Він хоче скасувати цей контракт, бо душа його приречена вічно блукати цими підземеллями.

Одного разу на наших із братом екскурсіях він і став «монахом». Ми тоді водили дитячу групу. І ось я кажу дітям, що зараз крізь цього монаха пройде моя рука, а я нічого не відчую. Один хлопчиків з величезною цікавістю мене слухав, і раптом питає: «А можна я в нього камінцем кину?» Тут брат не витримує і як вигукне: «Я тобі зараз як кину!». Потім ми ці слова вже навіть ввели в екскурсію. А сутана того «чорного монаха» в мене досі лежить в хаті. Тобто між правдою, жартом, містикою має бути тонка грань, перейти яку в жодному разі не можна.

В костелі єзуїтів, нині храмі Петра і Павла, стоїть труна 17-го століття. Хто в ній похований?

Ніхто, це символічна труна. Коли там було книгосховище, вона стояла на стелажах. І ми її навіть пробували відкрити, але це виявилося неможливим. На ній написано латиною Memento mori («Пам’ятай про смерть»). Тож вона символізує молитву за всіх померлих, не більше.

Чи є у ваших планах розширити маршрут підземеллями Львова?

Так, цікавих місць безліч, але не всі вони готові. Свої підвали і ходи мають колишній ресторан «Під левом» на площі Ринок, будинок Корнякта, палац Любомирських, колишній бар «Під вежею» на Братів Рогатинців, бункер на стадіоні СКА, є хід від пам’ятника Тарасу Шевченку до оперного театру (русло Полтви)…  Але зараз вони всі зачинені для відвідувачів, до того ж небезпечні, аби йти туди без спеціаліста.

Окрім того, є ще проблема: часто будинок – державна пам’ятка архітектури, а підвали, підземелля належать невідомо кому. Так, наприклад, є з палацом Корнякта. Коли кілька разів продавали-перепродавали і кінці знайти тепер дуже важко.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter
Новини партнерів
завантаження...

Чи подобається Вам сайт?
Залиште свою думку

Погоджуюся
Ми використовуємо cookies