На сцені – Софія Потоцька, а в житті – Катя Селезньова

Софія Глявані-де Вітт-Потоцька була дитям своєї епохи – манірною і жорстокою. І саме історія цієї жінки надихнула режисера-постановника, н.а. України Віталія Селезньова написати п’єсу.

Її тричі продавали й купували, через кохання до цієї жінки будували міста й парки, втрачали голову й батьківщину, йшли на зраду й підступи… Софія Глявані-де Вітт-Потоцька була дитям своєї епохи – манірною, велелюбною і жорстокою. І саме історія цієї рокової жінки надихнула режисера-постановника, н.а. України Віталія Селезньова написати п’єсу «Софія».

У Вінницькому обласному музично-драматичному театрі імені М.Садовського нею відкрився 78-й сезон. Як зазначив директор закладу Володимир Лозовський, за останніх 10 років це найдорожча вистава. Її бюджет складає близько 80 тис. грн.

Головну роль у «Софії» виконує донька режисера-постановника Катерина Селезньова.

ДОСЬЄ. Катерина Селезньова народилася 1 січня  1981 року у Вінниці. Закінчила театральне відділення Вінницького училища культури ім.М.Леонтовича. У Вінницькому обласному музично-драматичному театрі ім. М.К.Садовського з 2001-го року.  Актриса вищої категорії. У послужному списку понад 30 ролей. Незаміжня. Хобі – прикладне мистецтво, квітникарство та створення карнавальних костюмів.

- Так сталося, що Ваш батько написав п’єсу, матір, у якої приватне ательє, – пошила костюми, а Ви – зіграли головну роль. Такий собі сімейний підряд. А чи було колективне домашнє обговорення п’єси до постановки?

- У нас давно існує така традиція, що яку б п’єсу не написав батько, він обов’язково читає її у родинному колі. Ми завжди перші критики. Так ось після того, як ми прослухали п’єсу і внесли свої зауваження, він сказав: «До речі, цю п’єсу, Катю, я написав для тебе». Я дуже розчулилася.  Це дуже дорогий для мене подарунок. Бо духовне значно цінніше за матеріальне.  Згодом на день народження батько підніс мені ще й вазу у східному стилі, яка теж називається… «Софія».  Він дуже до мене добрий і уважний.
До речі, кожна із шести п’єс батька написана під якогось конкретного актора нашого театру. Так, «Смертельний трюк»  він писав під Валерія Пруса і Таїсію Славінську,«Осінню мелодію» - під Лідію Олексіївну Білозерову, «Незакінчену історію» - для Клавдії Барил. А «Софію» написав для мене. І я дуже йому вдячна за це.

- Катерино, Ваш батько, зізнався, що і у виборі актриси для головної ролі він не помилився…

- Так і сказав? (дивується). При мені він не говорить таких речей: заслужити похвалу від Віталія Селезньова непросто. Він дуже вимогливий і прискіпливий режисер. А чи вдалася мені роль Софії - має сказати глядач. Я ж знаю, що моя робота над роллю буде продовжуватися.

- Мистецьку ауру Ви відчували, напевне, з дитинства...

- З трьох років я їздила з батьком на гастролі. Закінчила 5-річне навчання у школі-студії мистецтв при нашому театрі. Відвідувала усі прем’єри в театрі.

- Коли потрапили у вир театрального життя, не було розчарувань?

-  Жодних. У нас на курсі було 5 чоловік і нас включали в репертуар.  Тож якщо у трудовій у мене офіційно значиться 10 років акторського стажу, то насправді я ще три роки активно працювала на сцені, навчаючись в училищі. На другому курсі на малій сцені грала Маленького Принца  з однойменного твору Антуана  де Сент-Екзюпері.  Брала участь у виставах «Попелюшка», «Баядера», «Новорічні пригоди».

- А першу свою роль на великій сцені пам’ятаєте?

- Це була головна роль у виставі Ярослава Стельмаха «Провінціалки». Я грала дівчину з провінції, яка приїхала до столиці вступати до вузу.  Матір моєї героїні дуже хотіла бачити доньку щасливою. Але у жінки було дещо спотворене розуміння щастя і вона… вклала свою дитину у ліжко до дорослого чоловіка, бо той був професором і мав певний статус у суспільстві і статки.  У такий спосіб жінка прагнула забезпечити безбідне  майбутнє своєї дитини.

- Важко грати ліжкові сцени?

- За сценарієм мені не потрібно було оголюватися чи грати якісь відверті сцени. Але важко було морально.  Бо моя сценічна матір власноруч одягла  на свою дитину прозору нічну сорочку і відправила до п’яного чоловіка. І  я, чиста і незаймана дівчина, по суті, ще дитина, вагаючись, ішла втрачати свою цноту. Бо так наказала мати…

-  У «Софії» також є досить інтимна сцена, коли Софія Потоцька кохається з сином графа Станіслава Потоцького Юрієм…  Не важко грати кохання?

- Не важче і не легше, ніж ненависть чи якесь інше почуття.  Мені зображати любов було не складно, бо це частина образу моєї героїні.  А ось молодий, щойно після училища, актор  Антон Михайлик, який грав Юрія, під час репетиції дуже соромився.  «Але ж тут твій батько!» - казав.

- А яке Ваше ставлення до Софії Потоцької, адже вона – неоднозначна особистість?

- Як би там не було, Софія Потоцька залишилася в історії. Так, вона зневажала норми моралі, плела інтриги,  маніпулювала чоловіками і принижувала їх, переступала через святая святих… Але все ж  у більш зрілому віці вона пройшла своєрідне очищення. Мені дуже цікаво було дізнаватися, як мінялися її переконання.

- Які були особливості роботи над роллю Софії?

- Грати історичні персонажі непросто. Тому я перечитала багато художньої та документальної літератури про цю жінку. Спеціально їздила до Умані у «Софіївський парк», щоб глянути на ту красу її очима. Їздила і у Тульчинський маєток. Історія Софії – дуже подільська, і навіть вінницька. Побувала навіть у Франції, походила її стежками. На жаль, архівних документів про неї не так вже й багато.  

- Що з біографії  Софії вразило найбільше?

- Кожна людина робить свій вибір у житті. І те, як жила Софія Потоцька – її вибір. Напевне,  маючи таку вроду і розум, вона мала право вимагати від чоловіків виконувати її усі забаганки. І коли одного разу їй захотілося посеред літа проїхатися у санях, граф встелив дорогу до «Софіївки» «снігом» із дорогущої на той час солі… І подібних примх було чимало. Єдине, чого не можу їй пробачити, - ставлення до дітей, про існування яких вона часто-густо просто забувала. Тільки наприкінці життя Софія зрозуміла, що заборгувала перед ними. Тоді ж вона і повернулася до Бога.

- За час вистави Ви дев’ять разів міняли сукні. Причому іноді на перевдягання відводилося 1-2 хвилини…

- За це велике спасибі працівникам костюмерного, перукарського та взувального цехів, помічнику режисера, які у декілька рук мене перевзували, перевдягали, міняли перуки, одягали прикраси.

- Щойно відбулася прем’єра, як уже говорять про Всеукраїнський тур і, можливо, навіть презентацію вистави у сусідній Польщі…

- Так, цікавість до п’єси підвищена і я думаю, що вона житиме своїм життям не один рік, а я  буду щоразу працювати над доповненням своєї ролі.

- Навіть, якщо доведеться вивчити польську…

- Заради ролі, я не вагаючись це зроблю…

- До речі, на початку вистави Ви досить вправно танцюєте східний танець. Звідки такі навички?

- З Інтернету… То було моїм домашнім завданням. Знайшла у мережі уроки белідансу і самостійно розучувала усі «па». Так що це мій «імпровіз». Напевне, справжні танцівниці побачать у моєму танку багато помилок. Жалкую, що через брак часу не змогла взяти уроки у професіоналів.

- Чотири місяці репетицій, двічі на день – вранці і ввечері. Це дуже виснажлива робота. Як ви відновлюєтеся? Має ж бути якийсь релакс?

-  Відпочинок – це добре, але не зараз, адже театральний сезон тільки стартував. Але після новорічних ранків актори мають тижневі канікули, і ось тоді  я дуже хотіла б поїхати у теплі краї поніжитись на сонечку.

- Кожна нова роль – це певний етап у творчому житті. Чи має  Катерина Селезньова якусь омріяну роль? 

-  Колись ми з акторами  створили свою виїзну виставу, котру зіграли у педучилищі. Мені довелося зіграти роль підступної красуні, яка підштовхнула закоханого у неї одруженого чоловіка до вбивства своєї дружини. Ще читаючи сценарій, я була настільки обурена поведінкою героїні, що в серцях мовила: «От, стерво!». І коли, граючи ту красуню на сцені, почула із залу «От, стерво!» - то було найкращою подякою за гру. Отже, я зуміла викликати  правильну реакцію у глядача.  Саме такі ролі і є омріяними.  А що стосується якоїсь конкретної ролі, то навіть не знаю. Щойно я зіграла Софію і ні про що інше поки що навіть не можу думати.  Я ще нею живу.

- Тобто театр  – сенс Вашого життя?

- Я б сказала стиль життя. Але коли у мене з’явиться власна сім’я, то на першому плані буде все ж таки родина. Просто я виховувалася у дуже гарній сім’ї, де усі люблять одне одного. Мій молодший на три роки брат Женя обожнює мене. Теплі стосунки у мене і з старшою сестрою Русланою – донькою батька від першого шлюбу.  Ми всі пишаємося її талановитим синочком. Бо Костя Сапун – це вже ім’я, юний художник, чиї картини експонуються у Європі. Тому мій пріоритет – все-таки міцна сім’я.

***
З біографії «прекрасної фанаріотки»
12-річною дівчинкою її разом із сестрою за копійки купив посол Польщі Кароль Лясопольський. Дівчата призначалися для королівського гарему, але до Варшави не доїхали. Обох перекупив комендант Кам'янця-Подільського Юзеф Вітт – уже за тисячу злотих. Через два роки він одружився з Софією і повіз її в закордонну подорож. Розумною та прекрасною жінкою захоплюються Відень, Венеція, Париж… Подейкують, що сам Людовік XVI, побачивши цю "la belle Phanariote", вигукнув: "Для такого діаманта потрібна й коштовна оправа!" І вона змінювалась одна за одною. Німецький імператор Йосиф ІІ, шведський король Густав ІІІ, граф Прованський, в майбутньому – Людовік XVIII, фаворит російської імператриці Катерини ІІ граф Потьомкін… Саме цьому зв'язку завдячує своєю появою місто Миколаїв. Ось що писав у 1818 році "Украинский вестник": "Графиня Витт – причиною тому, что родился и возрос, возрос и распустился сей цветок среди одичалой природы. Одно ея слово, и на диких берегах Ингула явился город, на месте бедных рыбачьих хижин – огромные палаты Спасск и Богоявленск..."
Але Софія була не лише коханкою Потьомкіна, але і його політичним агентом. Останнім завданням 25-річної красуні  став візит до Варшави з метою звабити графа Потоцького, схилити його на бік російської імператриці. Місію красуня Софія виконала блискуче. Маршал конфедерації Станіслав Фелікс Потоцький визначив долю Польщі, підписавши акт конфедерації. Це означало повний переділ кордонів і введення російських військ під приводом дотримання порядку. Польща втратила незалежність, Потоцький втратив не лише голову, але й батьківщину, отримавши навзамін красуню-дружину. Історія їхнього кохання, втіленням якого став уманський дендропарк Софіївка, перетворилася на хрестоматійну.

Померла Софія Потоцька у 1822 році на 56-му році життя.  Її ховають в Умані у православній церкві, але в середині 40-х років ХІХ ст. внаслідок землетрусу стіни церкви тріскаються, що дало привід вимагати міщанам перепоховати Потоцьку. Це робить її дочка, яка везе труну матері в свій маєток у Тальне. Софію ховають удруге біля міської церкви. Вже у ХХ ст. церкву руйнують і на її місці будують хлібзавод. Досі могилу графині не знайдено. Смерть Потоцької стала такою ж легендою, як і її життя…

УНІАН в Google News