Герой України Володимир Гринюк / фото УНІАН

​​​​​​​Герой України Володимир Гринюк: Як діяти у місті нас не навчали, ми ж не спецпідрозділи. Але нас кидали без підготовки в бої під Дебальцеве

Навіть через п'ять років після боїв під Дебальцеве ми продовжуємо ховати загиблих там бійців. Серед них є й ті, хто перебував під командуванням Володимира Гринюка, Героя України, майора ЗСУ. В інтерв’ю УНІАН він розповів про бій, що не стихав дев'ять годин, про те, яку ціну ми заплатили за війну «по карті», а не за даними розвідки, а також ставлення держави до тих, хто п'ять років тому отримав важкі поранення.

Герой України Володимир Гринюк / фото УНІАН

18 лютого виповнилось п'ять років з дня виходу сил АТО з Дебальцевого Донецької області. Тамтешні бої стали однією з ключових подій у протистоянні на Донбасі. Дебальцеве було окуповано російською армією і бойовиками в лютому 2015 року, після того, як армія РФ вдруге, після Іловайська, пішла на пряме вторгнення в Україну. Найгостріша фаза протистояння тривала з 25 січня до 18 лютого 2015 року. У той час Володимир Гринюк був командиром механізованої роти механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади. Його підрозділ захопив і утримував частину Логвинова, вів бій у Вуглегірську, на рахунку військових спалені БТР ворога та більше сотні виведених з оточення бійців.

Бої за Дебальцеве були п’ять років тому. Час стирає спогади?

Час пройшов, а спогади лишаються. Тим більше, час від часу телефонує дружина Льоши Буслаева. До війни він був бізнесменом, на фронт пішов добровольцем. Під час важкого артилерійського обстрілу зник безвісти та був впізнаний через декілька місяців. 6 лютого було п’ять років, як він загинув, а нещодавно привезли ще один фрагмент його тіла. Уявіть, як це важко для його родини. Вони поховали чоловіка, батька, а тепер знову треба його перепоховати…

Там досі працює Червоний Хрест, знаходять фрагмент тіл, вивчають ДНК. Повертають сім’ям… На Дебальцевському напрямку була велика кількість «двохсотих», «трьохсотих».

Читайте такожВ Україні відзначають п'яту річницю виходу сил АТО з Дебальцевого

Чи можна було уникнути таких втрат?

На мою думку, така кількість загиблих була тому, що в боях брали участь механізовані підрозділи. Їх не вчили війні в містах, а там - Дебальцеве, Вуглегірськ, Рідкодуб… Бої за міста були. Піхоту вчили обороні в окопах, переходу до наступу. Діям в місті не навчали, ми ж не спецпідрозділи, але нас кидали без підготовки.

Мені здається, що можна було утримати Дебальцеве. На мою думку, помилкою були великі відстані між взводними опорними пунктами (ВОП), на деяких ділянках було 15-17 км. Це не стримувало противника. В штабах звикли дивитися по картах, думали: «О! Тут річка тече. Поставимо ВОП біля моста». Я приїхав - річки нема. Русло давно висохло. Значить, десь не була проведена розвідка місцевості.

В мене є свої думки, але генерали, які планували ту операцію, скажуть: «Хто ти такий, щоб про це говорити».

Як відрізнялися реальні втрати від того, про що говорили в новинах?

12 лютого мене поранили, осколочками трохи посипало. Я в госпіталь попав сотим за рахунком, так зареєстрували. А по телебаченню говорили: «втратили п’ятьох». І це не всіх ще «трьохсотих» на той час забрали з Дебальцевого.

З одного боку, це вірно. Влада не показувала втрати - не було паніки. З іншого боку треба було розповідати, що ми там воюємо. Масштаби були грандіозні.

У містечку Рідкодуб потрапило в оточення понад сто військових / фото УНІАН

Який з боїв був найважчим?

У містечку Рідкодуб потрапило в оточення понад сто військових. Ми вивели їх звідти.

На самому початку операції втратили два танки - один загруз (була тепла погода, ґрунт розтанув), другій підірвався на мінному полі. Ми зайшли на вулиці, але з автоматами проти техніки не попреш. З того боку були «бехи» (БМП), МТЛБ з зенітними комплексами. Артилерія вела щільний вогонь, по нас працювали снайпери. Там потрібно було пройти всього-на-всього дві вулиці, але довелося людей «положити», щоб до наших дійти.

За той день у нас було два «двохсотих», сім «трьохсотих». Але вивели тоді 106 осіб. І є дані, що наш підрозділ (в ньому було приблизно сорок військових) «вальнув» 74 «сепара». Думаю, показник не поганий, зважаючи, що ми були в наступі, а вони в обороні.

Бій йшов з сьомої ранку до четвертої дня. Без перерв. Невеличкі «паузи» були, коли треба було магазини перезарядити. Це, умовно, можна порівняти з марафоном. З кожним «кілометром» все важче, важче, важче. Хвилини здаються вічністю.

Виснажувалися. Ми дуже мало спали в ті дні, режим був: о 4 ранку виїхали, о 12 ночі повернулись. І морально було важко: один – «двохсотий», інший – «трьохсотий». Хто знає, що завтра буде?

Читайте такожСША у річницю жахливого обстрілу окупантами Маріуполя закликали РФ вивести свої сили з Донбасу

А що ті, кого ви виводили з оточення?

Одні допомагали відстрілюватися, іншим треба було свої речі зібрати. У кожного були свої цінності.

Там були росіяни? Російська техніка?

Я гадаю, що то не фермери свої комбайни повиводили. У Логвінове були танкісти-буряти, перегукувались з нашими: «Добре працюєте. Давайте з нами по 100 грамів!»

Одного дня я з ворогом спілкувався через пагорб, вони кричали з кавказьким акцентом: «Здавайтесь, а то ми вас грохнемо» - «Добре. Йдіть сюди, поговоримо». Вони вилазили, ми їх обстрілювали. Що з ними говорити?

По різному бувало. Було таке, що ми приходили, а вони сидять на ганку, перезаряджаються. Ми: «Бажаємо здоров’я!», і вони тихо: «Треба зброю класти?» - «Кладіть».

Полонені, що нам попадались, були з військовими квитками так званих "ЛНР" та "ДНР". Були командири розвідвзводів, були прості бійці. Хтось мовчав, хтось починав плакати: «Я не сепар. Я за вас». Але ми допити не вели.

Приємно було отримати нагороду?

Чесно? Ні. Коли Петро Порошенко вручав мені орден, то казав: «Ви дуже молодий офіцер. Я вагався - вручати нагороду, чи ні. Мене переконав Віктор Муженко (на той час головнокомандувач Збройних Сил України, – УНІАН)»... Я для себе зробив висновки, що солдат, сержант, прапорщик, лейтенант (я на той час був старшим лейтенантом) не достойні нагороди «Герой України»... Хоча, були бійці, які знищували 2-3 танки з РПГ, були сержанти, які виводили людей з оточення. Для мене – кожен Герой.

І що для мене та нагорода? Пільг немає ніяких, крім того, що пам’ятник – безкоштовно, оркестр – безкоштовно. Добавили мені двадцять метрів до службового житла, яке я з боями отримував. Постійним житлом не забезпечують. Так чого не вручити цю нагороду всім, хто там був? Чому не дати всім орден «За мужність?». Збитків для держави не буде!

фото УНІАН

Держава допомагає тим, хто отримав важкі поранення?

Ми просимо: «Дайте роботу військовому, який втратив ноги у боях. Він що, не зможе працювати в бібліотеці? З документами?» Ні. Поставили питання: чи доцільно офіцерів з важкими пораненнями тримати на посадах. Звільнили багатьох з тих, хто обмежено придатні до служби.

У мене був старшина, після важкого поранення повернувся в армію, він спортсмен, бере участь у «Битві нескорених», марафонець. Він багато чому може навчити бойовий склад, але держава каже: «Не потрібен на бойових посадах».

Іноді здається, що держава допомагає лише тим, хто для неї потрібен тільки в цей конкретний момент.

Влад Абрамов

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter