Звільнена Херсонщина: як медсестра відмовилася працювати на окупантів та лікувала місцевих у себе вдома

Головна медсестра Високопільської лікарні, що на Херсонщині, Надія Цалінська розповіла УНІАН, як відмовилась від співпраці з окупантами, разом з подругою надавала медичну допомогу пораненим і хворим місцевим, облаштувавши маніпуляційну у себе вдома, та пекла хліб для односельців. Стерилізували інструменти на вогнищі, а бинти робили з простирадл.

У селище Високопілля Херсонської області окупанти зайшли 13 березня. На той момент там залишалися діти медсестри Надії Цалінської та шестеро онуків (від 15 до 21 року). Дорослі ховали їх, як могли, адже окупанти вишукували молодь у першу чергу. Після місяця окупації, дітям та онукам пані Надії вдалося виїхати з Високопілля. А до жінки, яка залишилась у населеному пункті разом з чоловіком Іваном, переїхала подруга – медсестра Валентина.

Трохи раніше, щоб зберегти від росіян бодай щось, вони встигли вивезти з місцевої лікарні усі можливі медикаменти додому…

Пані Надія розповідає, що у медзакладі був дуже надійний підвал, який вони заздалегідь підготували: завезли воду, бензин, солярку, поставили дизель-генератори. Це укриття могло прийняти одночасно близько 300-400 осіб. Але туди зайшли росіяни...

Медсестри категорично відмовилися співпрацювати з окупантами та лікувати їхніх військових. А от місцеві зверталися за медичною допомогою часто. Тож подруги вирішили організувати вдома мінігоспіталь і вести прийом людей. Скарги були найрізноманітніші. 

Одні приходили з головним болем, шлунковими хворобами, з підвищеним тиском, інші – з уламковими пораненнями, переломами, гнійними ранами.

У обладнаній кімнаті жінки робили перев'язки, уколи, ставили крапельниці, дренажі, зупиняли кровотечі, витягували уламки... Пані Надія 17 років пропрацювала у хірургії, тож мала власний інструмент, хороші знання і навички. На жаль, стерильних умов в домашньому "госпіталі" не було, тому скальпелі, затискачі та пінцети кип'ятили у металевій каструлі на вогнищі.

Ліків та перев'язувального матеріалу, які медсестри змогли вивезти з лікарні, не вистачало. Викручувалися підручними матеріалами: замість бинтів використовували простирадла, які спочатку витримували на сонці.

Пані Надія згадує, як одного разу до них поступила бабуся з тиском під 300. Уколів вже не було, тому довелося проколювати вену та швидко викачувати кров. Каже, що все пройшло успішно, тиск знизився, й так вони змогли запобігти інсульту.

Якщо були якісь серйозні травми, то медикині надавали людям першу допомогу, потім зверталися до російських військових, аби ті відвезли постраждалих у Берислав або Каховку. Проте, за словами пані Надії, мало хто хотів туди їхати.

Звісно, бувало й страшно, й важко. Але пані Надія згадує, що родичі її підтримували тим, що говорили: "Така твоя доля. Значить, Богом дано, щоб ти залишалась і допомагала людям".

За час окупації медсестри допомогли понад 100 особам з-поміж 286 людей, які залишалися у Високопіллі.

"Бере шматочок хліба, плаче і цілує його"

Жінка розповідає, що продуктів у селищі не було, до середини травня місцеві ще могли хоча б раз на місяць виїхати у Зеленодольськ за покупками. Після 18 травня росіяни перестали випускати людей, а гуманітарної допомоги не було.

Пані Надія разом з подругою побудували пічку, пекли хліб і роздавали людям.

"Уявляєте, людина бере шматочок хліба, плаче й цілує його. На це було боляче дивитися", – розповідає жінка.

Коли не стало борошна, чоловіки за допомогою ножів з бензокоси мололи його з пшениці. Наскільки це було можливо, обробляли город.

Жінки допомагали стареньким недієздатним бабусям, варили їжу, розсипали по баночках та розвозили. На сусідній вулиці годували собак та котів.

"Мені чоловік говорив: "Знаєш, що я тобі скажу: не всіх дурних війна вбила!". Ну, відповідаю йому, що ж тут зробиш, деякі ще залишилися", – сміється пані Надія.

Через якийсь час окупанти заборонили медсестрам не те, що ходити на сусідні вулиці, а й виходити за межі власного подвір'я. Проте, попри таку ізоляцію, росіяни дозволяли, щоб до пані Надії приходили люди. Однак пильно спостерігали, що відбувається. Слідкували, щоб до медсестер ходили лише цивільні.

Надія Цалінська говорить, що росіяни боялися, аби вони не передали якусь інформацію українським військовим, чи не надали медичну допомогу партизанам. Тому досить часто окупанти навідувалися до неї додому – перевіряли. У ті дні, коли не було "особистих візитів", над подвір’ям пані Надії постійно літали дрони.

Жінка згадує, як всередині літа зі сторони села Потьомкіне заходили українські військові. Одного пораненого хлопця місцеві заховали у будинку для людей похилого віку. Але росіяни його знайшли й звернули увагу на те, що його брова була зашита. Подумали, що допомогу надавали саме дві подруги-медсестри. З цього моменту жахливе життя в окупації перетворилося для жінок у нестерпне: їх регулярно допитували та морально пресували.

Це тривало якийсь час. Врешті, пані Надія не витримала й спитала, як довго окупанти мають намір до неї їздити, бо вже накипіло.

"Ви нас звільнили від усього: від роботи, від світла і газу, від спілкування з онуками та дітьми, від будинків наших. Подивіться, яка у нас розруха, у нас постійні прильоти, будинки течуть", – обурилася вона й нагадала росіянам і про відсутність гуманітарної допомоги, і про те, що голодують не лише селяни, а тварини, яких вони не можуть погодувати через заборони пересуватися селищем.

Після цього гуманітарку – борошно, цукор, макарони, консерви, цигарки, печиво, навіть цукерки – окупанти почали привозити. Медикині розподіляли все між односельцями, писали списки, щоб нікого не пропустити.

Чоловік пані Надії казав, що їх посадять за те, що вони беруть продукти у росіян. Але жінка вважає, що нічого протизаконного вони не робили, бо потрібно було якось виживати.

Втім, коли в селище зайшли ЗСУ, пані Надія одразу спитала, що їм буде за те, що у росіян брали продукти. У відповідь почула, що над їхнім селищем висів російський прапор, тому окупанти мали забезпечувати людей продуктами та надавати медичну допомогу.

Пані Надія сміється, коли згадує деякі історії з російськими військовими: "Ми строїли їх. Вони лазили по будинках, у мене дві дочки – дві домівки. Прийшли – вікно розбили, залізли. Ми підемо на них накричимо, насваримося. То вони трошки навіть нас боялися, я думаю. Особливо молодь...".

"Не змогла відрізати пальці своєму чоловіку"

Чоловік пані Надії – Іван – переніс два інсульти й хворів на цукровий діабет. Приблизно у червні у нього почорнів палець на нозі, почалася гангрена.

З часом йому ставало гірше, гангрена поширилася на усю ногу. Він потребував операції з ампутації кінцівки, але навідріз відмовлявся сам виїжджати у Берислав. До них додому приїжджав російський лікар, щоб забрати пана Івана, але чоловік відмовився, сказав, що не залишить дружину…

Іван Цалінський помер, коли Високопілля перебувало під щільним артилерійським вогнем. "Вогонь до неба, дим стовпом страшний і в той момент душа чоловіка полетіла, – плаче пані Надія, згадуючи той страшний день. – Я разом з Валею допомагала людям, а свого чоловіка не змогла врятувати. Йому потрібно було ампутувати ногу, потрібна була операція... Я з лікарями радилася, вони казали: "Спробуй йому сама відрізати пальці". Ну, не змогла я відрізати своєму чоловіку пальці...".

Взагалі чоловікам у селищі було непереливки: місцеві згадують і про випадки катувань, і про викрадення. Двох чоловіків росіяни прив'язали до машини та волокли у посадку, якісь тіла були знайдені закопаними у підвалі одного з будинків…

Озброєні росіяни, з автоматами, весь час нишпорили по селу. Пані Надія згадує, як приходили до її сусіда, як застрелили іншу сімейну пару.

Загиблих і померлих місцеві хоронили під обстрілами, у ямі глибиною метр. Навіть не могли нормально провести в останню путь. До велосипеда прив'язували тачку, на неї клали покійника у труні й швидко крутили педалі – от і вся похоронна процесія…

Після усього пережитого, коли згадує життя в окупації, голос пані Надії ще хрипить, але оптимізму та позитивної енергії жінки вистачить, щоб підзарядити все село. Цим вона наразі й займається. Говорить, що робота дає сили. У постійному русі, спілкуванні з людьми, у неї немає часу для того, щоб підпускати погані думки й зациклюватися на тому, що сталося.

Разом з подругою пані Надія робить ремонт та облаштовує кімнату для подальшого прийому односельців, бо, як мінімум, до весни її будинок – це єдине місце у селищі, де тут можна отримати медичну допомогу.

УНІАН в Google News