Олексій Юков, командир пошукового загону місії «Чорний Тюльпан» / фото надане Олексієм Юковим

Пошуківець Олексій Юков: Ми збираємо не просто тіла загиблих, ми збираємо їхні душі

17:22, 30.09.2022
12 хв. 2772 Інтерв'ю

Командир пошукового загону місії "Чорний Тюльпан" Олексій Юков, який з 2014 року разом зі своєю командою – асоціацією "Плацдарм" – допомагає знайти та повернути для поховання тіла загиблих внаслідок війни, розповів в інтерв’ю УНІАН про специфіку своєї роботи, про те, як російські військовослужбовці катують та вбивають українців, мінують тіла загиблих та обстрілюють волонтерів.

Олексію, розкажіть, у чому полягає ваша робота?

Наша робота полягає у тому, щоб знаходити, фіксувати та транспортувати тіла загиблих внаслідок бойових дій на території України. Зі мною у пошуковій групі працює ще дві людини: Артур Сімейко та Денис Сосненко.

Як плануєте свої виїзди?

Нам скидають повну інформацію з місцем, де загинула людина. Деякі, з тих, хто до нас звертається, мають при собі геолокацію. Працівники офісу в Києві вносять ці відомості до бази даних пошуку. Коли нам необхідно їхати на якусь зі звільнених територій, ми звертаємося до наших друзів Геннадія Казмірчука та Родіона Гамзаєва, які надають нам повну інформацію з координатами по конкретному населеному пункту. Ми обробляємо її й після цього відправляємося шукати тіла на локацію.

Локації ми розподіляємо на зони безпечності, перевіряємо, чи проводилися там розмінування, чи було там замінування, опитуємо місцевих жителів, дізнаємося інформацію в поліції, ДСНС стосовно тих або інших місць, де можуть бути тіла. Якщо інформація підтверджується, що замінування відсутні, і там переміщуються люди, ми опитуємо і їх: можливо, вони бачили десь або відчували специфічний запах тіла, що розкладається…

Такими кроками доходимо до самої локації, запускаємо дрон, дивимося, щоб поруч не було ніяких предметів, що можуть нашкодити нашій групі. Заходимо туди й перевіряємо, вже на власні очі фіксуємо це місце: спочатку на фото, потім робимо відео, в якому я озвучую місцеперебування, кількість знайдених тіл.

Далі починаємо працювати, як нас навчали в Міжнародному Червоному Хресті. Тобто огороджуємо всю локацію, показуємо місце локації, номерками зазначаємо кількість тіл, напрямки (як лежить тіло - на Схід, на Захід), які предмети є при тілах. Потім ми все це описуємо, зазначаємо місце, час, рік, місяць, коли працюємо, хто командир групи, gps–координати…

Якщо при загиблому є документи, ми пишемо ПІБ, якщо немає, то зазначаємо, що це тіло невідомої особи й надаємо йому номерок. Після цієї роботи все це знову фотографується і фіксується на відео. Тіла вантажать до спецмішків, їхні особисті речі (мова про документи, особисті розпізнавальні знаки, мобільні телефони, нашивки, шеврони і так далі) поміщаються у спецпакети, підписуються, і направляються разом з тілом до моргу, щоб поліція та судмедексперти могли відпрацьовувати ці матеріали та опиратися на них. Якщо є зброя, то ми повідомляємо про це поліцію й Службу безпеки України, після чого вони її вилучають під опис або на місці, або після транспортування тіла до моргу.

Пошукова група Юкова безпосередньо знайшла та транспортувала приблизно 400 тіл / фото надане Олексієм Юковим

Ви сказали, що розділяєте локації на зони безпечності. Вам доводилось діяти на окупованих територіях або в сірій зоні?

Ще на початку повномасштабної війни ми двічі заїжджали на окуповану територію, домовлялися, щоб забрати наших хлопців. Виїжджали й у сіру зону, щоб також забрати тіла. Але потім, після травня, все це загальмувалося. Та сторона просто не надавала жодних гарантій, обстрілювала й неодноразово хотіла знищити нашу автівку, тому не було можливості більше виїжджати туди.

Можете детальніше згадати хоча б одну з поїздок, коли по вас відкривали вогонь?

У березні поліція окупованого міста Сватове на Луганщині домовлялася з нами через військову частину, щоб забрати тіла шістьох українських військовослужбовців. Перший раз ми домовилися їхати через Луганську область, через Кремінну. Й там потрапили під обстріл - перед нами знищили машину швидкої допомоги й відкрили вогонь по нас. Ми були змушені розвернутися і якнайшвидше покинути це місце...

А одного разу ми заїхали на територію Лимана, але не знали, що на той момент вона вже була окупована. Ми заскочили, забрали тіла, а коли вискакували, почалися обстріли. Але ми тоді навіть подумати не могли, що це вогонь по нас. Думали, що то звичайні обстріли, як завжди… Все закінчилося добре, ми навіть нічого не зрозуміли, настільки швидко все зробили.

"Чорний тюльпан" забирає тіла військовослужбовців РФ для подальшого обміну на загиблих наших хлопців / фото надане Олексієм Юковим

Яка приблизна кількість знайдених вами тіл загиблих?

Наша пошукова група безпосередньо знайшла та транспортувала приблизно 400 тіл, може, трохи більше. Знаєте, коли вночі завантажують повну машину мішків з тілами, а ти їх відвозиш у морг, то не рахуєш.

Ви повертаєте додому тіла як військовослужбовців, так і цивільних?

Так, ми шукаємо й транспортуємо і військових, і цивільних. Збираємо також тіла ворога – військовослужбовців РФ для подальшого обміну на тіла наших хлопців.

Чи багато знайшли тіл військовослужбовців РФ?

Коли відбуваються наступальні дії, то загиблих в три або чотири рази більше ніж тих, хто обороняється. Тому тіл російських військових знаходили багато.

Сторона ворога зацікавлена в обміні?

Тіла, які ми передали на обмін, вже поміняли на тіла наших хлопців. Це означає, що їхня сторона начебто зацікавлена. Зазвичай обмінюють 1 до 1, або вже як домовляться. Цим займаємось не ми. Наше завдання - знайти та транспортувати до моргу.

Скажіть, чи траплялися серед знайдених вами жертви тортур, катувань?

Так, звичайно. Ми знаходили таких і у 2014 році. Людей катували й вбивали. І це ще важче бачити, коли ти розумієш, що вбили не за те, що людина воювала, а лише за те, що вона мала при собі якісь кошти, майно. Вбивали, аби забрати якісь речі, побутову техніку, які можна продати або відвезти до себе додому. Були випадки, коли вдиралися в будинки, шукали золото, били людей, ґвалтували, й наприкінці вбивали, щоб вони не могли розповісти, хто це зробив…

Усе це жахливо. Я бачив це на власні очі, бо сам був у полоні. Чув, як це відбувається. При мені застрелили людину…

Під Ямполем у 2016 році у нас була така ситуація: нам повідомили, що у лісі знайшли поховане тіло. Ми виїхали на місце, щоб його оглянути. Побачили на поверхні кілька кісткових решток людини, вже розтягнуті собаками. Саме тіло було трошки присипане, десь сантиметрів 20-30 см. Ми повідомили поліцію, за декілька днів правоохоронці разом з нами приїхали на це місце, й почалися розкопки. Під час ексгумації при тілі були виявлені два автомобільні номери та декілька відстріляних гільз з автомата Калашникова 5,45. Пробивши номерні знаки по базі, ми зрозуміли, хто власник - людина, яка зникла безвісти у 2014 році.

Росіяни мінують тіла і територію довкола / фото надане Олексієм Юковим

На вашу думку, чому деякі тіла не знаходять роками?

Люди, які повідомили про тіло під Ямполем, сказали, що вперше бачили цього загиблого ще у 2014 році: збирали гриби й відчули специфічний запах. Кажуть, спочатку подумали, що то якийсь бойовик, якого вбило уламками, тому не стали чіпати - раптом він замінований. А потім хтось його присипав трошки, бо тварини почали розтягати тіло, гризти.

Коли ми його відкопали, дізналися історію цього хлопця. Він з Харкова, їхав забирати свою дівчину з її родиною у Луганську область через Ямпіль. [Бойовики] зупинили хлопця на блокпосту та сказали, що краще проїхати через ліс, так буде простіше. Сподівалися, що він там застрягне, і вони відберуть його автівку. Він поїхав та застряг на півдорозі, тож пішов у село шукати людей, щоб допомогли виштовхати автівку. Знайшов двох місцевих хлопців, які взялися допомогти. Коли витягали машину, до них під'їхав автомобіль – плямиста нива зеленого кольору, з якої вийшли 3-4 осіб кавказької зовнішності, начебто чеченці. Спитали, що коїться, перевірили документи та тим хлопцям сказали: "Ви місцеві, валіть по домівках, немає чого тут шастати, ми йому самі допоможемо".

Після цього того хлопця не бачили, але вночі люди чули, як когось катували, били, а також крики про допомогу. Загиблому поламали ногу (були великі тріщини), а потім просто застрелили та забрали авто, номери кинули у яму… Потім цю машину бачили десь у Донецьку. Тобто хлопця просто вбили за автівку.

Ми знайшли його рідних, вони приїжджали на те місце, клали квіти. Хлопця ми привезли додому, поховали разом.

А чи зустрічалися у вашій діяльності заміновані тіла?

Так, неодноразово. І не тільки заміновані тіла, а й навколо тіл було заміновано, під тілами також лежали і гранати, і міни. Наразі стикаємося з замінованими тілами наших хлопців. Тобто ворог їх мінує, щоб нашкодити і тим людям, які прийдуть за ними.

Річ у тім, що ворог нас вбиває просто за національною ознакою. Таке вже було в гітлерівській Німеччині, коли вони вбивали євреїв. Сьогодні відбувається геноцид українців.

Олексію, можете поділитися якоюсь історією, яка вас настільки вразила, що ви і досі її пам'ятаєте?

Таких багато. З останніх, коли у Краматорську обстріляли залізничний вокзал. Після цього ми ще два дні поспіль збирали фрагменти тіл. Серед них були і жіночі, і дитячі... Дівчата тільки манікюр зробили, видно, що свіжий, і пальці відірвані, фрагменти черепів з волоссям… Ти бачиш фрагменти дитячих ніжок, і це... Це жахіття. Ти сприймаєш так, наче це твоя дитинка. Не знаю, як все це перенесли матері, коли загинули їх діти, просто не знаю...

Тварини розтягують тіла загиблих, коли закінчуються бойові дії / фото надане Олексієм Юковим

Ви щодня стикаєтесь зі смертю, як ви все це витримуєте? Є щось, що відволікає вас, стабілізує ваш стан?

Стабілізує, знаєте, надія близьких. Це тримає в постійному тонусі. Ми знаємо, що у нас є борг перед хлопцями, які загинули за усіх нас. І тепер наша черга повертати їх додому. Вони ризикнули - і ми ризикуємо. І це дуже стимулює, стимулює постійно працювати, не зупинятися, приборкувати емоції. Якщо піддасися зараз емоціям, то не зможеш працювати далі.

Треба розуміти, що коли закінчуються бойові дії на Харківщині, Луганщині чи частково Донеччині, починають виходити тварини. Вони голодні, сиділи у норах та ховалися від війни. Ці звірі починають їсти все, що бачать. І, на жаль, те, що вони бачать – це тіла загиблих. Їх розтягують, і у нас немає часу піддаватися емоціям, хоча всередині просто вогонь горить. Такий вогонь, що, коли лягаєш спати, не спиш, а лежиш з відкритими очима і постійно думаєш, де ти ще не був, де ти міг пропустити, де ти щось не побачив. Крутишся до ранку. Розумієш, що немає часу, треба одягатися, треба готуватися, їхати, треба домовлятися. І так проходить день за днем, тижні, місяці.

Звісно, бували такі моменти, що ми тиждень сиділи й обробляли інформацію, бо не було можливості виїхати на окуповані території.

Але наразі у нас такий момент, коли кожна година там може бути останньою для тих, хто лежить на полі, коли його розтягнуть звірі. У нас немає цієї години, щоб просто сидіти...

Мені здається, така робота має супроводжуватися якоюсь психологічною підтримкою, роботою з психологом, щоб хоч якось себе розвантажити.

Ми вже самі собі психологи. Ми проходили навчання в Міжнародному Червоному Хресті, у нас є сертифікація як психологів. Ми розмовляємо між собою, з нашими родинами, нашими друзями, які не є учасниками бойових дій, і це трошки нас розряджає та повертає до життя.

Навіть не знаю, що нас тримає, мабуть, обов'язок перед тими, хто вже ніколи не повернеться. Він сильніший за все. Потім будемо розбиратися, що нам робити далі, коли закінчиться війна і коли ми заберемо всіх хлопців з поля бою. А поки немає часу на те, щоб думати про якусь реабілітацію. Тим паче з 2014 року нам ні держава, ніхто не допомагав. Жодної реабілітації ми не проходили.

Скажіть, будь ласка, чи була думка кинути все й більше не займатися цією справою?

Ніколи не думав про це. Якщо живих захищають закони, захищають інші люди, то у мертвих немає шансу на захист. Всі їх вважають просто мертвими, а насправді, якщо ми подивимося, у цієї людини було життя, її чекали вдома, у неї є душа. Ми збираємо не просто тіла, ми збираємо душі цих людей. Ми збираємо їх для того, щоб вони могли покоїтися з миром. Щоб їх поховали як треба...

У мене немає жодної думки про те, щоб кинути цю справу. Для мене це святе – повернути кожного хлопця додому.

Марта Нетюхайло

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся