"Прикро, коли я на нулі зберіг бійцю кінцівку, а пізніше її відрізають, бо ніхто вчасно не робив перев’язки", - військовий хірург Дмитро "Данте" Андрощук

Військовий хірург Дмитро "Данте" Андрощук в інтерв’ю УНІАН розповів про 30-40 і більше поранених на одного хірурга за зміну, чому у прифронтових шпиталях відчуває себе краще, ніж в тилу, і наскільки для порятунку бійців важливі не лише реанімобілі, а й банальні медичні рукавички.

Вважається, що з початком повномасштабної війни в армію потрапила велика кількість осіб, оминувши медогляд. Але ж чи проводяться зараз контроль здоров’я мобілізованих? Що, якщо в армію прийде хвора на серце людина? Що ти про це думаєш?

І до цього мобілізували із серйозними хворобами. Наприклад, бачив військових із серцевими захворюваннями, люди потрапляли до ЗСУ з мітральними вадами серця… Коли повномасштабка почалася, брали всіх. Нікому не проводити медичний огляд. В армію попало багато людей з гепатитом, з ВІЛ, які про взагалі це не знають, бо їх не тестували.

Але деякі хвороби можуть бути загрозою для бойових медиків, які буквально працюють по лікоть у крові. Як захищені військові медики? 

Є кілька рівнів захисту - локальний  та системний. Системний підхід до роботи, коли ми проводитимемо медичні огляди, матимемо картки військових з всіма данними , знатимемо, з ким треба бути акуратніше. Локальний – тестування, мінімізація маніпуляції з групою ризику, встановлення контейнерів для збору відпрацьованого матеріалу, голок, окуляри, маски, рукавиці. І, наприклад, рукавиці мають бути нормальними.

В мене був скандал з однією військовою частиною через те, що купували велику кількість оглядових вінілових рукавичок, а не рукавичок для маніпуляцій. А це - критично різні речі. Якщо ти працюєш у вінілових рукавичках, в тебе всі руки в крові: там прорвалося, там… Але річ у тім, що рукавички, найчастіше, закуповують найдешевші. Це нібито нікому не потрібна стаття витрат.

Проблема в нерозумінні тиловими службами того, як треба забезпечувати. У нас був "прикол": зайшли столові рукавиці, для кухні. Там на коробках було написано, що при попаданні на них спирту або перекису відбувається неповне розщеплення [матеріалу] протягом 5-10 хвилин. Навіщо витрачали гроші на таку фігню? Там навіть читати не треба було: на коробках був намальований шеф-кухар. І ці рукавички масово передавалися на стабпункти, де працюють у крові, грязюці і так далі. Тобто, ти надягаєш їх і не знаєш, хто тобі прийшов...

Яким може бути потік поранених під час однієї зміни? Наскільки важко працюється військовим медикам? Чи залишається взагалі час на відпочинок, на сон?

Коли ми були у Бахмуті, Лимані, на Київщині, то намагались з іншими лікарями чергувати. Годину відпочиваєш - дві працюєш. Або три години працюєш. В такому режимі, у вільний час ти лише їси та спиш. Немає часу на новини, соцмережі, листування з друзями. Було таке, що телефон брав в руку два рази за день.  

Найбільше навантаження - це стабпункт. До нас  привозили понад 200 поранених на добу. На одного хірурга — 30-40 осіб. І треба хоча б по 20-30 хвилин на кожного. Коли вже був в госпіталі, то було так, що о 8 ранку я зайшов у операційну, а вийшов вже вночі. За добу — десять операцій, з них конкретно моїх, судинних, чотири підряд. Десь там, у цивільному житті залишилось навантаження - три операції за день, максимум. І зовсім іншого рівня складності. 

Але найбільшим рахується навантаження на травматолога. У них одна й та сама рутинна робота кожен день. Вони найчастіше вигорають… Проблему можна розв’язати залученням інтернів, які б разом з досвідченим лікарем виконували роботу. Травматологи не так би вигорали, а інтерни б отримували досвід. Кілька хлопців інтернів з числа "Госпітальєрів", які таким чином працювали, казали, що за місяць зробили більше, ніж за роки навчання. 

Чи є критичним таке перенавантаження? 

Зараз ми справляємось, але якщо потік збільшиться... Я розумію, що ми захлинемося. У нас не вистачить пропускної здібності. Є системна нестача лікарів, медсестер, санітарів. І я не розумію, чому їх не набирають.

Я жартував, що військкоми можуть брати гроші у тих, хто не хоче в окоп, та відправляти їх у шпиталь. Береш того, хто "косить" від армії, й робиш санітаром…

Коли подивитись, як ставляться до військових у шпиталях, лікарнях у тилу... Думаю, що треба було б з лікарень призвати, потримати тут, щоб побачили реалії, і лиш потім повертати назад.

Скільки разів я бачив, як ми рятували кінцівки, робили складні операції на нашому етапі, поспішали, відправляли поранених у тил, а на наступних етапах їм ніхто перев'язки не робив. Вони з брудними ранами приїжджають у Київ, знімають пов'язки, гній витікає. І відрізають, наприклад, руку вище, ніж ми могли б відрізати. Розумієш? Я на передку, з нуля зробив складну пластику судин, зберіг кінцівку, привітав його з хорошою операцією, а йому відрізають руку, бо вона загнила! 

Жахливо! Чому так?

Недбалість. Кажуть, що завалені, що велике завантаження, але вони просто не працюють так, як працюємо ми. Вони не відносяться до військових так, як відносимося ми. У них все одно у голові прокручується шаблон: "Він заплатив, чи не заплатив?". Зазвичай, якщо пацієнт нічого не заплатив, то лікар не буде особливо "паритись" його станом. Звісно, це не про всіх і не всюди, але… Звідкись же з’являються ці трешові історії.

Але коли пацієнт — військовий, мало б бути по-іншому! 

Ти говориш: "мало б", а ми маємо те, що маємо. Мотивація цивільних лікарів суттєво нижча.

І що робити? 

Провести повну ротацію. Лікарів, які у тилу, відправити сюди, і відпустити пацанів, які рік гарують на фронті. Побачимо у тилу шикарну мотивацію, нормальне відношення, тверезе розуміння, що таке війна. Так, тут, на фронті, перший час буде просідати робота, але місія можлива. Залишити досвідчених керівників, і буде все ок. 

У мене є сумніви щодо фаху тих, кого відправлять на фронт за твоєю схемою. Можуть же взяти перших зустрічних у лікарні? 

Набір у військкоматі - це не кастинг. Ти не будеш знати про компетентності та якості, поки лікар не попаде у реальні бойові ситуації. Поруч зі мною були дуже фахові спеціалісти. Був дуже крутий анестезіолог, але у стресі він впадав в ступор. Треба швидко робити, а він стоїть, дивиться в одну точку, випадає з роботи. А хтось може бути менш професійним, але буде робити хоч щось, витягувати команду внаслідок того, що не тупить і вчиться. 

Є сенс робити збори, як у литовській, ізраїльській арміях. Всі, абсолютно всі медики беруть участь. Таким чином готується резерв, люди можуть себе перевірити. Робота знайдеться і для малодосвідчених, і для тих, хто боїться. Наприклад, треба відправити середніх поранених з точки на точку, з ними має бути супровід, от вам і корисна робота. 

На жаль, немає продуманої системи, за якою б військкомати наповнювали штат. Такі відчуття, що все робиться для фікції. Коли мій товариш пішов начмедом в одну з нових бригад ЗСУ, була ідея - наповнити підрозділ досвідченими медиками з числа вже перевірених у ділі добровольців "Госпітальєрів". За п'ятницю, суботу, неділю він зібрав анкети, прийшов з ними у військкомат, а там: "Ми вже набрали медроту". Галочку поставили й все. Частина людей була взагалі без медичної освіти. Те саме зараз і в системі підготовки бойових медиків, коли на цю посаду визначають людей без відповідних компетенцій чи розуміння, які навіть не хочуть проходити подальшу підготовку, або саботують її.

Всі знають, що існує велика проблема з забезпеченням автотранспортом. Наскільки вона критична для медиків?

У нас чомусь ЗСУ не хочуть робити таку штуку, як контракти з підрядниками на медичну евакуацію. Якщо зараз прийде наказ всім добровольцям, добробатам, організаціям виїхати з зони бойових дій, то це буде крапка. Уявимо, що "Госпітальєри", ПДМШ, МОАС, ЧХ, ЛБК тощо вийдуть. Тоді евакуація поранених на фронті просто стане. Чому так? Бо потреба з військовими реанімобілями забезпечена відсотків на п'ять. Розумієш розміри проблеми? 95% — волонтери. Рано чи пізно вони виснажаться, закінчаться.

З іншого боку, є контракти на зброю, на форму. Могли б бути контракти на медеваки? Платили б ЗСУшну мінімалку, і всі б проблеми закрились. Були б досвічені медики на евакуації. 

До речі, ми працюємо 24 на 7, але в якийсь момент нам вирішили зняти доплати. Залишили "тридцятку" за логікою: ви ж не перебуваєте безпосередньо на передовій, ви - на відносній відстані від бойових дій. Це при тому, що у нас у сусідньому госпіталі вікна вже винесені від прильотів. Це теж про мотивацію...

Важко морально? 

"Армійські приколи", типу: "Стій там, іди сюди" дуже сильно демотивують та виснажують мобілізованих. У військових медиків є така проблема, як проблема звання. Наприклад, може прийти досвідчений хірург, але над ним стоїть придурок, у якого більше зірок на погонах. І починається конфлікт. Вигоряння - це й коли не ти вирішуєш, що робити, а тобі говорять: "Тут роби то, то, то", а ти розумієш, що це х**ня. 

У нас у Бахмуті був поранений, якому я все зробив, щоб зберегти ногу. Відновив судину, все поперев'язував, все позатягував. Вже на рівні госпіталю треба було провести повноцінну операцію і… Відрізали ногу. Чого? Прийшов старший, загальний хірург, який давав судинним хірургам вказівки. Він давав накази, не виконати не могли... 

Є лікарі, які потрапляють у тилові точки, а хочуть працювати, бачити результат своєї роботи. У мене був місяць у тиловому шпиталі, там, де був легкий робочий режим, робота без особливої напруги. Для мене це був найважчий період у моєму житті, бо я розумію, що на фронті не вистачає судинних хірургів, хлопцям відрізають ноги та руки щодня. 

У прифронтовому шпиталі простіше. Коли я тільки приїхав, був такий наплив поранених, що я не спав два дні. Але я був там, де маю бути. Це було піднесення.

Підсумовуючи, наслідок виснаження — помилки, яких би не мало бути? 

Однозначно. Це ж зрозуміло.

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News