Військовий медик з "Азовсталі" Вікторія Обідіна: У полоні нас годували їжею з тарганами та змушували ходити зігнутими, як степлер

Військовий медик з "Азовсталі" Вікторія Обідіна розповіла в інтерв'ю УНІАН про 165-денний полон і умови утримання в ньому, про довгу розлуку з 4-річною донькою Алісою, а також поділилася першими враженнями після обміну та планами на майбутнє.

Вікторіє, пригадайте, будь ласка, як розвивалися події на "Азовсталі" після повномасштабного вторгнення.

На "Азовсталь" я потрапила 10 березня за наказом командира. Спочатку було не так страшно. Потім почалися сильні обстріли, привозили багато поранених, було дуже багато роботи. Ми не помічали, коли був день, а коли ніч. Працювали цілодобово.

Які ви виконували функції?

Я робила уколи, перев'язки, роздавала знеболювальні, ставила крапельниці.

З ким на той час перебувала ваша донька?

Донька була вдома з нянею та родичами. Ми жили через одну зупинку від "Азовсталі", винаймали там квартиру.

Коли зв'язок у місті зник, я не могла з донькою зв'язатися: не знала, де вона, що з нею. Обстріли міста продовжувалися, я розуміла, що у них закінчується їжа. Ухвалила рішення взяти її до себе, тому що з міста ми б вже не виїхали.

А до нас в бункер приїжджали хлопці, привозили їжу. Я звернулася до одного з них, це був хлопець з "Азова", кажу: "Допоможи мені, мені дитину потрібно забрати, тут недалеко". Він погодився. Ми сіли в машину і поїхали. Забрали дитину і повернулись. Їхали під артобстрілами, під авіацією, думали, що не доїдемо... Мені б його навички водіння. Але, на жаль, його вже немає в живих, снайпер вбив. Я навіть не знаю, як того хлопця звали...

Як все сприймала ваша донька?

Вона у мене доросла дівчинка, все розуміла: що мене не можна відволікати, що я працюю. Бо там була кожна хвилина на рахунку. Навіть кожна секунд була вирішальною для життя людини.

Звісно, Алісі було сумно. Ми взяли з собою декілька іграшок... Її трохи розважали поранені, хтось казки розповідав, хтось подарував книгу. Ми читали, вчили з нею, як писати літери й цифри. Донька роздавала ліки, я їй розповіла, як і кому. А мені це скорочувало роботу майже на годину...

Аліса була єдиною дитиною у бункері?

У нашому бункері були військові та поранені, цивільних не було. Вона була єдиною дитиною там.

Як відбувалася евакуація з "Азовсталі"?

До мене прийшли й сказали, що сьогодні я виходжу за наказом командира. Мене намагалися вивести з цивільними. Ми вже розуміли, що виходу у нас не було, окрім полону. А так у мене була хоч якась надія, що я пройду фільтрацію.

Червоний Хрест організовував "зелений коридор" 5 травня. Ми вийшли, нас повезли у фільтраційний пункт в с. Безіменне, де мені сказали, що я фільтрацію не проходжу, а дитину віддадуть у дитбудинок.

Це було наметове містечко. Я розуміла, що я мала жити у камері, але оскільки за дитиною потрібен догляд, а колона у Запоріжжя рухатиметься лише 7 травня, я попросила жити з нею. Мені Червоний Хрест дозволив подзвонити мамі, я спитала, що роботи. Мама сказала якось вивозити Алісу до Запоріжжя…

Коли я зайшла у намет, де ми жили, там була дівчина, яка побачила, що я засмучена, і спитала, що сталося. Я розповіла, що не проходжу фільтрацію, а дитину заберуть у дитбудинок, і я не знаю, що з цим робити. Вона мені запропонувала допомогти вивезти доньку. Звісно, я розуміла, що це єдиний шанс, щоб Аліса не потрапила у дитячий будинок, тому я погодилась і написала довіреність.

7 травня о 06:00 автобуси мали рухатися в бік Запоріжжя, я пішла проводжати доньку. Дивлюся: людей багато, я просто сіла в автобус і поїхала.

Мене "зняли" у Мангуші. Вони знали, як я виглядаю, тому що нас в Безіменному фотографували. Вони просто підійшли й сказали брати речі, дитину і "на вихід". Мене оглянули. Сказали садити дитину на заднє сидіння, я відмовилася. У мене запитали, чому. Я відповіла, що їм потрібна я, навіщо їм дитина? Я розуміла, що Алісі не потрібно бути там поруч зі мною... Я попросила, щоб донька поїхала далі, вони довго радилися, і врешті-решт дозволили. Так, Аліса дісталася до Запоріжжя, а я поїхала по етапу.

Ви сьогодні спілкуєтеся з людиною, яка супроводжувала Алісу?

Так, ми знайшли одна одну. Ми спілкуємося, можливо, зустрінемося ще.

Ви пробули у полоні 165 днів. В яких умовах утримували полонених? Як та чим годували, скільки людей було в камері?

Спочатку, я потрапила до Мангуша. Я розуміла, що я одна з перших вийшла з "Азовсталі" й вони знали, що я військова. Тому намагалися з мене вибити покази: скільки "Азовсталь" може протриматися і все в тому ж дусі.

Звісно, я не казала те, що вони хотіли почути. Вони били по ребрах, ногах, по всьому, окрім обличчя. Коли зрозуміли, що я нічого не скажу, мене посадили у камеру-одиначку, там я провела два дні.

Вони сказали, що я маю розуміти, що не можу відмовитися від інтерв'ю. Попередили, що саме треба говорити. Коли я казала неправильно, вони зупиняли зйомку, били по ребрах і я все одно казала те, що треба їм. Там мене змусили звернутися до Ірини Верещук (віце-прем'єр-міністр – міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, – УНІАН), щоб мені повернули дитину. Казала, що я залишаюся у Донецьку, хоча це не правда. Після інтерв'ю мені дозволили зателефонувати мамі, і я всіма способами намагалася показати, що не варто мені повертати дитину.

Після Мангуша був Донецьк?

Так, мене забрали до Донецька. У відділку боротьби з організованою злочинністю я була до 31 травня, а потім мене перевели до ізолятора тимчасового тримання. Там годували три рази на день, їжа була не поживною, без смаку. В ній попадалися таргани, а їсти хочеться, тож ти таргана просто прибираєш та їси далі.

Води питної не було, пили з-під крана. Побутової хімії взагалі ніякої. Просили шампунь або хоч щось у тих, в кого це було наявне, коли їх запроторювали за ґрати. У душ водили десь один раз на тиждень. Це було літо, було дуже душно, свіжого повітря не було взагалі. Вікна не відкривали, витяжки не працювали...

1 липня мене перевели в Оленівку, годували також три рази на день, але їжа - ніяка. На сніданок давали перловку, в обід – коли суп, коли борщ. Але це важко назвати супом або борщем, тому що у тарілці – вода, і, може, два-три шматочки картоплинки плаває. Якщо борщ, то іноді могла попастися капуста. А ввечері – пшенична чи ячна каші. Відповідно, ніхто її не промиває, вона з камінням, з лушпинням, без солі... І маленький шматочок хліба.

Воду нам привозили зі ставка у пожежних машинах. У серпні вона почала бродити, була з присмаком плісняви…

Мене заселили у двомісну камеру, там нас жило 11 осіб. Потім переселили у шестимісну, де розміщувались 24 людини. Спали, де вийде: і на підлозі, і під шкінками (нарами, – УНІАН) і по дві людини на шкінках.

Трохи видавали побутової хімії, але її не вистачало ні на що. За весь час нам видали дві пляшки шампуню на всю камеру. Ми з твердого мила робили рідке – на дрібні шматочки дробили, з водою змішували. Хоч якось голову вдавалося вимити...

Якщо говорити про ті інтерв’ю та звернення, які вас змушували робити, зокрема щодо повернення вам дитини, на вашу думку, для чого вони це все робили? Хотіли таким чином маніпулювати вами?

Думаю, так. Я розумію, якщо дитина їм в руки попаде, то вони через неї будуть допитувати мене. Дитину придавив – вона почне кричати. А яка мати дозволить, щоб її дитину ображали? Звісно, мені б довелося тоді розказувати щось. А так, дитини не було, а я – сильна, впораюсь...

Страшно про таке запитувати, проте чи були випадки катувань?

На дівчат, в основному, морально тиснули. В Оленівці нас не чіпали, нам казали тільки мовчати. А з хлопців дуже знущалися. Дуже важко було розуміти, що це людина, з якою ти служила, яка тебе захищала, можливо, навіть твій знайомий, але ти йому допомогти нічим не можеш, а просто слухаєш, як над ним знущаються.

Коли нас перевели до Таганрогу (місто в Ростовській області Росії, – УНІАН), ми ходили складені, як степлер, навпіл, з заплющеними очима. Вони направляють, наприклад, направо, там зачинені двері й ти просто вдаряєшся головою. Напевно, так вони розважалися. Чи кажуть – сходи, а ти не знаєш, вгору вони чи вниз. Ходити не дозволяли, там лише треба було бігати, і робити все це швидко. Дуже важко було... У Таганрозі 14 жовтня я вперше зустріла жінок (наглядачок, – УНІАН), а так весь час були чоловіки.

Можете описати один день у полоні?

О 06:00 ми щодня прокидалися під гімн Росії, який нам вмикали. Враховуючи те, що у камері жило дуже багато людей, пересуватися нею було неможливо.

У нас були книжки, які ми цілодобово читали. Це, напевно, була єдина розвага. Дехто з нас працював: хтось ходив на периметр траву полоти, хтось на пекарню хліб пекти. Хлопці розносили воду. З ними розмовляти не можна було, бо за ними постійно був конвой, і якщо вони щось скажуть, то потім їм, звісно, буде непереливки. Тому все це відбувалося мовчки. Лікування там жодного не було. І все, в принципі: сніданок, обід, вечеря.

Може, раз на тиждень тебе поведуть у душ, може, не поведуть. Це льодяна вода. Хочеш купатися – не хочеш, за бажанням. Звісно, ми й в таку воду ставали, тому що митися потрібно.

Іноді виводили на прогулянки, коли вважали це потрібним. Це могло бути один раз на чотири дні, могло бути один раз на два тижні. По-різному. Всього на 20 хвилин, щоб повітрям подихати. Свіжого повітря у нас не було, на вікнах були залізні решітки, у них просвердлені дірочки, через які мало заходити повітря…

Ці роботи, про які ви розповідаєте, були обов'язковими?

Я б назвала їх добровільно-примусовими. Якщо ти відмовляєшся від роботи, то потрапляєш у камеру штрафників. Вона маленька, на одну людину. І якщо ти відмовляєшся від чогось, або якщо хтось вважатиме, що ти проштрафилася, то потрапляєш туди й звідти вибратися дуже важко. Будеш до кінця сидіти в тій камері...

До яких робіт особисто ви долучалися?

Іноді, коли потрібно було, я ходила полоти траву на периметр.

Чи пропонували росіяни вам перейти на їхній бік?

Звісно. Вони, думаю, усім пропонують. Постійно говорять, що медиків не вистачає. Мовляв, якщо хочеш, можемо тобі й роботу дати, і гроші на першу пору, і квартиру. І все в тебе буде, тільки залишайся. Але як зрадити Батьківщину? Я б просто не змогла там жити, знаючи взагалі, що вони роблять. Тому я одразу відмовилася від цього.

Скажіть, чи були люди, які вас підтримували в ті нелегкі часи? Можливо, з кимось познайомилися і підтримуєте наразі зв'язок?

У нас були дівчата з різних підрозділів. Ми були однією великою родиною. Завжди підтримували одна одну, заспокоювали, коли погано було. Так і трималися. І зараз ми спілкуємося з тими дівчатами, що вийшли. Не всіх обміняли, деякі ще залишилися там.

Нас усіх з Оленівки вивезли, тому що, як нам пояснили, там немає опалення і на зиму колонія буде консервуватися. Тому нас вивозили в Росію, і по всій Росії розкидали по СІЗО, кого куди.

Скажіть, що найважче було у всій цій ситуації? Що взагалі вас психологічно і морально тримало?

Незнання – це найважче. Єдине, що я знала, що Аліса дісталася Запоріжжя. Чи зустрілася вона з родичами, чи все у неї добре, чи виїхали вони з України?.. Такі думки були, а дзвонити ніхто не дозволяв.

Нас постійно дезінформували, мовляв, вас не хочуть обмінювати, Україна вас не запитує, ви нікому не потрібні. Але ми знали, що це неправда, десь у глибині душі ми вірили, що робиться усе можливе, щоб нас обміняти, але Росія не хоче нас погоджувати.

Ми знали, що ми потрібні родичам, що ми потрібні нашій країні, що за нас борються, що намагаються нас витягнути. Тому це і давало сили. Ну і, звісно, підтримка дівчат, з якими ми познайомилися в колонії.

А які були ваші перші відчуття, коли стався обмін? Що хотіли зробити у першу чергу?

Звісно, це непередавані відчуття – коли нас обміняли, коли ми побачили наші автобуси, коли ковтнули рідне повітря...

Нам подарували телефони. Я одразу зателефонувала мамі, сказала, що мене обміняли, і я вже в Україні. Я була дуже рада, що для нас весь цей жах закінчився.

Але все одно, ми не розуміли, що ми на свободі, звички залишаються, а ми намагаємося з ними боротися. До останнього не вірили. Навіть, коли побачили з нашого боку автобуси, боялися, що піде щось не так, що обмін може зірватися. Коли ми опинилися на нашій стороні, тільки тоді зрозуміли, що все вже позаду.

Як ви почуваєтеся сьогодні? Чи можете після усіх подій назвати себе іншою людиною?

Звісно, ми сильно змінилися після усього пережитого. Ми стали сильнішими, і морально, і зовні. Мислити почали зовсім по-іншому. Тому що вже у тебе на першому місці не ті цінності, що раніше. Зараз інші пріоритети. Зараз хочеться жити просто сьогодні.

Я жила, мені подобалася моя робота, мене все влаштовувало, у мене була квартира, ми з донькою гуляли постійно. Все було добре. Просто в один прекрасний момент це все обірвалося, як наче його й не було ніколи. Зараз - життя з нуля. Тому, звісно, ми змінилися дуже сильно.

Маєте плани на майбутнє?

Зараз я проходжу реабілітацію. Після того, як її пройду, поїду до доньки в Польщу. Думаю, що в Польщі надовго не затримаюся: коли в Україні стабілізується ситуація, я повернусь, і якщо буде можливим, підпишу контракт, та знову піду в армію.

У майбутньому планую жити у Дніпрі. Автомобіль хочеться, тому, думаю, що, можливо, купимо найближчим часом… А так – хочу просто жити й насолоджуватися кожним днем.

Марта Нетюхайло

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News