Життя, смерть, вареники: будні Сіверська - за 10 км від фронту

Фото і відео з прифронтових міст шокують. Здається, що життя вже покинуло ці населені пункти. Але в багатьох люди продовжують жити, попри все. УНІАН побував в 10 км від фронту в місті Сіверськ і поспілкувався з місцевими, які досі в ньому залишаються.

Сіверськ – тінь, привид невеликого міста біля кордону Донецької та Луганської областей. Він був майже повністю зруйнований ще у перший рік повномасштабної війни. Нині ворог руйнує зруйноване. До позицій окупантів – близько 10 км. Місто та підступи до нього обстрілюють щодобово. Однак це важлива точка нашої оборони на Донеччині.

До війни тут мешкало 12 тисяч осіб. Наразі за руїни своїх будинків чіпляються близько тисячі мешканців. Живуть у підвалах. Готують їжу на саморобних вогнищах. За водою йдуть до свердловини вулицями, які регулярно обстрілюють. За гулом генератора можна зрозуміти, в якому з укритті зараз є світло.

Але якимось дивом люди у Сіверську не втратили оптимізм. Оцінювати кількість "ждунів", як це нині часто можна побачити в мережі, не беремося. Однак у зраненому місті нам довелося спілкуватися з тими, хто чекає на літо, щоб приготувати вареники з вишнями, зібраними біля зруйнованих стін… Ба більше, багато хто з тих, хто виїхав, чекають дня, коли повернуться і почнуть відновлювати свій населений пункт.

Сіверськ - типове місто-жертва російської агресії. Умовна відмінність лише в тому, що зараз ворог сконцентрувався на інших напрямках, і відносне затишшя дає волонтерам шанс завезти допомоги та спокійно евакуювати всіх охочих. Інша річ, що їхати навіть з-під обстрілів люди особливо не поспішають.

Руїни на проспекті Миру та вибухи на вулиці Тихій

По спорожнілих будинках Сіверська читається історія знищення міста. Десь після обстрілу почалася пожежа, і кілька поверхів "пофарбовано" чорним. Десь біля будівель гори цегли, над якими "сяють" дірки від прямих влучань.

Вирви на дорогах. Розбиті усі до одного вікна, за якими вітер рухає штори. Знесений вибуховими хвилями шифер перетворює дахи на такі собі скелети. Вцілілі таблички з назвою вулиць: Тиха, Молодіжна, проспект Миру — чи знущання, чи загальна мрія… Поодинокі городяни тягнуть за собою візки з водою…

Дуже похмура картина, яка повторюється від кварталу до кварталу.

"Нашому будинку ще пощастило. У сусіднє подвір'я зайдіть! – радять городяни.

В сусідньому подвір’ї п'ятиповерхівка з повністю знищеним прольотом. Замість квартир - гора цегли до другого поверху. Але такі попадання ФАБів (КАБів), на щастя, поки що рідкість. 

При цьому на фасадах багатьох будинків графіті: "Сіверськ – Україна". Попри те, що окупанти у своїх новинах вже не раз заявляли: Сіверськ захоплено. Насправді тут відбувалися суїцидальні піар-штурми, ворог фотографував свою триколірну ганчірку та вмирав під нею.

Сіверськ стоїть. Захисники б'ють по окупантах.

"Сон не бере. Думаєш: "Як жити далі?""

Життя у Сіверську пішло у підвали. На зустріч із волонтерами місцеві приходять, одягнені за своєю "низькою модою": незважаючи на вже геть літню погоду, практично на всіх - теплі кофти, а на шиях - ліхтарики (щоб не втратити, щоб завжди був під рукою).

Люди радіють можливості розповісти комусь про своє життя. Вгадують наше перше запитання і поспішають на нього відповісти: "Усі запитують: "Чому ви не їдете?". А куди?!".

Більшість тих, хто залишився - це пенсіонери, які мріяли про тиху старість у своєму невеликому містечку.

"Усі ж думали, що все буде добре. Декілька років тому вікна поставили пластикові… Так ті нові вікна порозліталися аж до сусідів. А в хаті... Стеля впала. Дірки уламками пробило. Не хочеться заходити! Як не мій двір, не моя хата. Біля літньої кухні — три ями. Це, мабуть, тиждень тому прильоти були. Все побито. Все перекручено. Було, що хата ще трималася, тепер нема нічого", - розповідає 80-річна бабуся Катерина.

Розповідає, до речі, українською. Попри пропагандистки тези про "потребу захисту" для населення на Донбасі, каже, що прожила життя у Сіверську та ніколи не говорила російською: "Ми завжди своєю мовою балакали!".

Пані Катерина згадує, як її новим домом став один з підвалів Сіверська. Спочатку здавалось, що це лише на деякий час. 

"Нам плівку для вікон дали. Думали: "Щось позабиваємо, щось підремонтуємо і підемо у свій куточок". Але вже нема куди йти... І куди їхати, коли пенсія 3800?  Ляжеш і страшно. Сон не бере. Не можеш заснути, думаєш: "Як жити далі? Як жити далі?"", - зізнається пенсіонерка.

"Люди зневірилися"

Фраза: "Нам нікуди їхати" повторюється щоразу. Не почуєш її лише від волонтерів.

"Вже пройшов той час, коли переселенці спали в спортзалі на матрацах. Зараз величезні гроші виділяються іноземними фондами, міжнародними організаціями, ООН на облаштування так званих міст тимчасового проживання (МТП). Робиться ремонт, завозяться меблі, побутова техніка, пральні, сушильні машини. Матраци, постільна білизна – все є", - розповідав в інтерв'ю УНІАН волонтер Євген Ткачов. 

Він каже: неодноразово намагався переконати місцевих, що є куди переїхати, навіть відео показував. Не допомогло. Більш правдоподібними їм здаються тези: "Нікому ми не потрібні", "Переселенців ніде не люблять", "Наші переїхали, а їм орендну плату підняли" і таке інше.

"Ми вперше приїхали до Сіверська приблизно півтора роки тому. Тоді ще багато хто жив у своїх квартирах. Нині лише іноді виходять з підвалів. Але головне, що змінилося – люди зневірилися. Я пам'ятаю, який був патріотизм, і спостерігаю, як він поступово змінюється на думку: "Головне, щоб війна закінчилася"", - розповідає волонтер Віталій Жучков. 

На жаль, цей пригнічений стан призводить до того, що люди просять волонтерів про евакуацію тоді, коли вона вже майже неможлива.

"Телефонують, коли все вже вщент зруйновано, згоріло, коли вже  нема нічого - ні хати, ні підвалу. Лише тоді чую: "Вивезіть, спасіть, допоможіть", - розповідає волонтер Андрій Малов. - Нещодавно вивозили жіночку з Торського. Ми багато разів їй пропонували: "Заберемо і вас, і ваші дев'ять корів". Але звернулася до нас, коли вже закрили заїзд у село… Але ми з "Білими янголами" вивезли цих корів і жінку, всю її родину".

"Раніше нас обстрілювали тільки ночами"

Поки що у Сіверську відносно тихо, про евакуацію ніхто не говорить. Містяни живуть "стандартним" прифронтовим життям. 

"У нас журналісти приїхали, знімали, як ми живемо. Кажуть: "А у вас затишно". Ще б не затишно, два роки все влаштовували. Але журналістам не видно, що в нас миші, щури, блохи", - розповідають місцеві жінки.

Поки тихо, треба пройти до свердловини за водою. Зібрати дрів (причому, можна не рубати дерева, а зібрати те, що зламалось після обстрілів). 

"Сливу шкода. Прилетіло так, що ні листочка немає. Вибух такий був, що плиту у підвалі посунуло якраз біля моєї кімнати. Але вишня ціла. Ще тиждень-два і будуть вареники", - розповіли нам люди в одному з "затишних" дворів. 

Готують одразу біля під'їздів, на відкритому вогні. На далекі звуки вибухів не звертають уваги, до них звикли. Незвично лише те, що змінився "розклад". Говорять, що раніше росіяни обстрілювали вночі, а тепер може і вдень прилетіти. 

Час від часу після цих терористичних обстрілів гинуть люди. На момент нашого приїзду в місто, місцеві мешканці якраз поминали чотирьох земляків, по загибелі яких минуло 40 днів. Двоє з загиблих були активними членами громади, завжди були готові допомогти літнім людям. Загинули, коли виїхали на порятунок після одного з обстрілів. Однак росіяни у цей момент здійснили ще один удар…

Цих містян поховали на новому стихійному цвинтарі біля Пункту Незламності. На старі цвинтарі ніхто не ходить - околиці міста надто небезпечні. А деяких загиблих взагалі ховають просто біля будинків.

Сіверськ став руїнами за тижні, і вже роки живе прифронтовим життям - без світла, води, газу та тиші. І, на жаль, це українське місто зараз не можна назвати унікальним. Ба більше, саме таке життя чекає на будь-який населений пункт України, якщо до нього наближатиметься фронт.

УНІАН в Google News