Замість F-16 та "Міража": чи потрібен Україні власний винищувач

За умов невизначеності щодо майбутніх поставок F-16, все частіше лунає питання: чи здатна Україна створити власний винищувач? А головне - чи є взагалі сенс вкладатися у таку складну та амбітну програму.

В кінці січня помічниця міністра оборони США з питань міжнародної безпеки Селеста Волландер заявила, що Україна отримає перші винищувачі F-16 до кінця 2024 року. 

"Ми працюємо як коаліція над авіаційною технікою та прагнемо забезпечити початкову експлуатаційну спроможність для України з її програмою F-16 у 2024 році", – зазначила вона.

Паралельно з цим речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат повідомив, що українські пілоти вже літають на винищувачах разом з інструкторами, які "дуже конфіденційно" їх навчають.

Втім, ці заяви викликають легке відчуття дежавю, адже усе це ми вже начебто чули у 2023 році. До того ж, все частіше лунають питання: а чи зможуть F-16, коли ми їх нарешті отримаємо, радикально вплинути на перебіг війни. Експерти сходяться на тому, що американські винищувачі дійсно будуть дуже помічними, адже, як зазначає Ігнат, "перевага в повітрі – це ключ до успіху на землі", але вони не стануть "чарівною паличкою", після помаху якою ми моментально переможемо. 

Тим паче, що мова йде про передачу Україні літаків досить старих версій — F-16AM/BM, які хоч і технологічніші та ефективніші за російські "МіГи" і "Су", але все ж подібні за характеристиками. Й отримати ми їх маємо до 100 одиниць (і не одразу, а маленькими партіями по кілька ескадрилей), тоді як у Росії досі налічується понад 1000 літаків усіх типів, й виробництво продовжується.

Зазвичай, як можливу альтернативу F-16 називають старі французькі "Міражі" або бюджетні шведські Saab Gripen. Але справедливе запитання: чи могли б ми заповнити наявні "прогалини" власними силами, створивши свій бойовий літак? І найголовніше – чи доцільно це?

Опора на власні сили

На початку повномасштабної війни Україна мала досить широкий авіапарк, який включав майже всі типи бойових літаків, за винятком хіба що стратегічних бомбардувальників. Але всі ці машини безнадійно застаріли. Де-факто, за часи незалежності Україна не отримала жодного нового бойового літака, а основним винищувачем Повітряних сил був і залишається радянський МіГ-29, який здійснив перший політ ще у далекому 1977 році.

Його намагалися модернізувати, і це навіть частково вдалося. У 2000-х з'явилися МіГ-29МУ1 та МіГ-29МУ2, але все це були паліативні заходи, які принципово нічого не змінили. Потрібен був новий бойовий літак. Але Україна, на відміну від РФ, ніколи не мала повного циклу виробництва винищувачів, а купувати літаки на міжнародному ринку не дозволяли скрутні економічні обставини.

Втім, в історії є вдалі приклади, коли країна не мала досвіду створення сучасних винищувачів, однак це не виявилось для неї непереборною перешкодою. 

Ізраїльтяни розробили свій винищувач Kfir у 70-ті роки, коли з'ясували, що запчастин для старих машин не вистачає, а Захід не квапиться із поставками. Тож Моссад просто викрав технології у французів, завербувавши інженера, який мав доступ до технологій компанії Dassault. Kfir вірою та правдою служив Ізраілю до 1996 року, поки країні не поставили більш потужні літаки.

Також показовою є ситуація з легким тайванським винищувачем AIDC F-CK-1 "Цзінго", який запустили в серійне виробництво у 90-ті. Це фактично гібрид американських F-16 та F-18, створений за допомогою американців з General Dynamics. Літак дуже дешевий: його ціна складає близько 25-30 мільйонів доларів (деякі БМП зараз не набагато дешевші). При цьому він може нести широкий арсенал бомб і ракет, включаючи керовані протикорабельні ракети Hsiung Feng II.

Найсвіжіший приклад — Туреччина з її національним малопомітнім винищувачем TAI TF Kaan, який нещодавно показали публіці. Незважаючи на всі труднощі, програма впевнено рухається вперед: перші поставки заплановані на 2028 рік, а вартість однієї машини оцінюється у 100 мільйонів доларів.

Звісно, Україна опинилася у скрутнішому становищі через повномасштабну війну та пов'язаний з нею ризик знищення виробництва й загибелі співробітників. Однак війна рано чи пізно закінчиться (або, що імовірніше, перейде у конфлікт малої інтенсивності), а проблема постачання авіатехніки нікуди не зникне.

Легкий винищувач для Повітряних сил

Тож, яким би міг бути український бойовий літак? Одразу слід зауважити, що про останнє покоління не йдеться. Розробка винищувача п'ятого покоління (тобто останнього на сьогоднішній день) F-35 коштувала американцям близько 50 мільярдів доларів. Ціна програми розробки перспективного винищувача шостого покоління, за оцінками, взагалі може перевищити сотню мільярдів. Звісно, таких грошей Україна не має.

Тому максимум, про що може йти мова — "бюджетний" легкий винищувач, який зможе опціонально виконувати функції штурмовика та навчально-тренувального апарата. З характеристиками, близькими до вищезгаданого тайванського "Цзінго": тобто з нормальною злітною масою близько восьми-дев’яти тонн і масою бойового навантаження в районі чотирьох.

Це не буде повноцінний стелс, але, маючи новий планер, літак зможе похвалитися зниженою помітністю радіолокації: скажімо, на рівні західних винищувачів покоління 4++, таких як Rafale чи Eurofighter. 

Головними його перевагами можуть бути низька ціна разом з можливістю застосовувати найкращі західні зразки авіаційних озброєнь. Наприклад, американські ракети класу "повітря-повітря" AIM-120 AMRAAM та керовані бомби сімейства JDAM, а також бомби GBU-53/B StormBreaker. До речі, StormBreaker може вражати цілі на дальності 110 кілометрів і, при цьому, має масу лише 93 кілограми. Тож навіть невеликий літак зможе взяти до десятка таких бомб. 

Основою силової установки винищувача можуть стати два двоконтурні турбореактивні двигуни на базі АІ-222 компанії "Мотор Січ", або якийсь закордонний аналог.

Взагалі кооперація з іншими країнами буде ключовим питанням, якщо такий проект з'явиться на світ. Україна сама не може створити "електронну начинку" (радіолокаційну станцію, систему попередження про опромінення, комплекси радіоелектронної боротьби тощо) винищувача і, очевидно, покладатиметься у цьому на іноземні компанії. Мабуть, найкращою ілюстрацією тут є багатоцільовий винищувач Saab Gripen: формально шведський, але де-факто зібраний із деталей, створених у різних куточках Землі.

Очевидне чи неймовірне

Гіпотетично, Україна може розробити власний легкий бойовий/навчально-бойовий літак: це завдання не є нездійсненним, що показають приклади, наведені вище. Але це задача з великою зірочкою.

Крім питань, пов'язаних безпосередньо з розробкою, є ще одне, не менш важливе: чи варта буде програма вкладених у неї сил та часу? Адже навіть при найбільш оптимістичних варіантах вона потребує мільярдів доларів інвестицій, та приблизно десять років на реалізацію. 

"Я думаю, що в цьому зараз нема потреби. Головні напрацювання тут були між компанією Boeing і Україною, де йшлося про можливість виробництва в Україні учбово-тренувального літака Т-7. Роботи в цьому напрямку були найбільш перспективні з точки зору підняття нашої компетенції. Думаю, що далі всі напрямки, пов'язані зі створенням авіаційної техніки, потрібно розглядати в кооперації з потужними гравцями. Це більш раціональний шлях, ніж спробувати вибудувати власну траєкторію руху, спираючись на свої можливості. Тим більше, що зараз таких можливостей набагато менше, ніж перед війною", - розповідає УНІАН голова інформаційно-консалтингової компанії "Defense Express" Сергій Згурець.

Таким чином, Україні буде простіше реалізувати себе у авіаційній галузі, увійшовши в одну з вже існуючих закордонних ініціатив. Це могли би бути згаданий вище турецький Kaan чи корейсько-індонезійський винищувач Boramae, який наразі робить свої перші кроки. 

"Фактично Україна співпрацює з Туреччиною за низкою військових програм. Перед війною наша країна активно співпрацювала з компанією Baykar у галузі постачання двигунів до її безпілотників. Також окремі наші компанії брали участь у проекті турецького винищувача (Kaan - УНІАН). Там є окремі напрямки, від яких Туреччина залежить від нас. Після війни ситуацію ускладнили удари росіян, та деякі фахівці співпрацюють у цьому напрямку з Туреччиною і зараз", - розповідає Згурець.

Тож, в цілому, Україна має непогані шанси створити власне військове авіабудування, але для цього потрібні закінчення активної фази бойових дій та зацікавленість закордонних партнерів ділитися із нами технологіями для спільного виробництва на наших потужностях. А поки… чекаємо на F-16.

УНІАН в Google News