Регіональний балет, або Що насправді відбувається в Молдові та Придністров'ї?

Альтернативних Росії сил, на які, в принципі, міг би спертися Шевчук, лише дві: Україна і Молдова. Однак будь-яка підтримка передбачає взаємний інтерес...

Грудневі вибори президента в невизнаному Придністров`ї та несподівана перемога Євгена Шевчука; відхід з політичної сцени першого президента ПМР Ігоря Смирнова і кадровий струс у тираспільських верхах; перші візити нового тираспільського лідера та його одеська зустріч з Владом Філатом - уся ця велика кількість подій породжує у спостерігачів відчуття драйву та вітру змін. Щоправда, напрям руху залишається загадкою, але інтрига лише примножує потік коментарів.

Не менше, ніж Придністров`я, інтригує і Молдова. Там вже більше двох років триває парламентська криза, що блокує обрання президента. Дві партії: парламентська ПКРМ і позапарламентська ХДНП, - вивели своїх прихильників на центральну площу. Вони заявили про намір мітингувати, доки уряд не піде у відставку, а правлячий Альянс з трьох партій не буде розформований. Уряд і парламентська більшість ігнорують протести - але мал-помалу програють інформаційне протистояння.

Велика кількість подій натякає на близькість змін - і безліч версій, багато з яких, втім, не сяють чимось новим. Експерти звично міркують про геополітичні протистояннях, російські, румунські, а також західні інтереси. Але шматочки мозаїки ніяк не складаються в загальну картину. Що ж насправді відбувається в Молдові та Придністров`ї?

Придністров`я: на попелищі

Перемога Євгена Шевчука була не стільки його успіхом, скільки прямим наслідком прорахунків його конкурентів. Малоресурсного Шевчука просто не сприйняли всерйоз. Цілий рік Ігор Смирнов топив очевидного супротивника - голову Верховної Ради Анатолія Камінського, за яким стояв холдинг «Шериф», котрий бажав зміщення Смирнова. Камінський - бліда непублічна фігура, за якою хвіст компромату, сам у сутичку не ліз: обережні власники «Шерифа» побоювалися виграшу Смирнова і не бажали входити з ним у пряму конфронтацію. Беззмінного Смирнова «мочив» Кремль, якого він перестав влаштовувати через негнучкість і одіозність. У самому ж Придністров`ї цим займалися технічні кандидати, які не мали до «Шерифа» прямого стосунку. Сам Камінський впродовж кампанії не виявив себе зовсім. У результаті, Смирнов, скомпрометований своїм оточенням, не зміг запропонувати виборцям нічого нового, і лише повторював мантри 20-річної давності, тож програв уже в першому турі. Безбарвний Камінський пішов на дно в другому, набравши лише 19,67% голосів проти 73,88% у Шевчука. Безперечно, перемога Шевчука була народним вибором, але вибір цей відбувався «від протилежного».

Новообраний президент завзято взявся за справу: 26 грудня ЦВК оголосила результати виборів, а вже 30 пройшла інавгурація і були видані перші укази. Уся верхівка виконавчої влади - вісімдесят п`ять високих чиновників - висуванців Смирнова - позбулися своїх місць... і залишилися виконувати обов`язки до передачі справ наступникам. А от з наступниками виникли складнощі: Євген Шевчук був просто-напросто не готовий скористатися плодами своєї перемоги. У нього був виборчий штаб - але не було команди фахівців.

Відтоді формування уряду йде дуже важко. Частина посад донині вакантна. Багато молодих жінок у списку - на їх частку припало 45% призначень у нових органах влади, чому може позаздрити будь-яка європейська країна, що проголосила гендерну рівність, породжує версії про специфічні принципи кадрового добору. Ймовірно, версії ці близькі до істини. Утім, громадяни легко пробачать 43-річному, ніколи не одруженому президентові цю маленьку слабкість, якщо тільки дії його адміністрації будуть ефективні. Але чи будуть?

Слід визнати, що Євгену Шевчуку дістався тяжкий спадок. Усе останнє десятиліття невизнана республіка перебувала в глухому і безнадійно глухому куті - економічному, політичному, соціальному, рік у рік деградуючи в усіх відношеннях. Адміністрація Смирнова загрузла в корупції, і, прагнучи продовжити своє перебування при владі, зробила ставку на ізоляцію від зовнішнього світу. Придністров`я виживало, розпродаючи майно, накопичуючи газовий борг і випрохуючи допомогу з Росії. Одночасно холдинг «Шериф» помалу монополізуючи один вид діяльності за іншим, взяв під контроль Верховну Раду і почав боротьбу за усунення Смирнова та проведення в крісло президента своєї людини, повністю йому підконтрольної.

Останній подарунок від Ігоря Смирнова Придністров`я отримало в грудні. У недавньому телеінтерв`ю Євген Шевчук повідомив, що після програшу Смирнова в першому турі, він і його команда викачали з Придністровського Республіканського банку всі активи, перевівши їх на приватні рахунки. Ця ж інформація була озвучена ним і перед ВР ПМР.

Одне слово, становище Придністров`я дуже незаздрісне. Але ще більш незаздрісне становище самого Євгена Шевчука. Росія, яка зробила ставку на співпрацю з «Шерифом», призупинила надання фінансової допомоги, і навіть в разі її відновлення має намір направляти її в розпорядження ВР ПМР - а ВР ПМР контролюється, знову-таки, «Шерифом»!

Придністров`я багато років латало дірки в бюджеті, збираючи платежі за російський газ, але не переказуючи їх до Москви. Ось тільки навряд чи Ігорю Смирнову дозволяли нарощувати газовий борг просто так! Не требя бути ясновидцем, щоб збагнути: це було можливо тільки в рамках фінансових схем, за якими частина коштів, недоотриманих Газпромом, осідала на особистих рахунках його керівників. А оскільки Шевчук у ці схеми не включений, то за російський газ Придністров`ю тепер доведеться платити. Як мінімум, оплачувати його поточне споживання - це вже за найм`якшого і гуманного варіанту. Минулого року бюджетний дефіцит ПМР становив 70%. Нині все може бути ще гірше. Чим заткнути бюджетну дірку? Ніяких варіантів поки не видно.

Наповнення бюджету - найперше завдання, що стоїть перед Шевчуком, але його можливості вкрай обмежені. Найбільший потенційний платник податків, той же «Шериф», десятиліттями мав податкові пільги: спочатку - бувши під патронажем Ігоря Смирнова, а потім - контролюючи Верховну Раду. «Шериф» і нині її контролює, а отже, як факт, контролюватиме і допомогу з Росії. «Шериф» контролює в Придністров`ї весь зв`язок - дротовий і мобільний, радіо і телемовні ресурси, володіє єдиним інтернет-провайдером, контролює майже все завезення на територію ПМР нафтопродуктів і продуктів харчування... Іншими словами, обкласти всесильну Фірму податками буде вкрай складно - можна нарватися на неприємні і ефективні дії у відповідь. Було б гаразд, якби Шевчук міг по-справжньому спертися на силовиків - на армію, МВС і КДБ. Але новообраний президент має ще чимало працювати над зміцненням своїх позицій, у тому числі і в цих відомствах. На все це потрібні час і гроші. І нові кадри для заміни смирновський і шерифівських протеже. Нічого цього у президента немає, що виразно позначається на його призначення. Так, на чолі Міністерства держбезпеки, перетвореного на профільний комітет (з МДБ - на КДБ) був поставлений Владислав Фінагін, колишній голова держадміністрації Дубосарського району, який не має досвіду роботи в таких структурах.

Зібрати більше податків з інших економічних агентів? Це також не видається можливим. Бізнес у регіоні дихає на ладан, якщо збільшити тиск - він просто закриється, або піде в тінь, або перебіжить у сусідню Молдову, або Україну... Тим часом, Шевчук, ймовірно, від повної безвиході, вже зробив крок у цьому напрямку: вніс до парламенту пропозицію про скасування частини 1 пункту 2 статті 98 Конституції ПМР: «закони та інші правові акти, що встановлюють нові податки та інші обов`язкові платежі або погіршують становище платників податків, зворотної сили не мають і набувають чинності з початком нового фінансового року за умови, що вони були офіційно опубліковані не пізніше, ніж за три місяці до його початку».

Очевидно, що нічого крім хаосу і втечі бізнесу з ПМР ця ініціатива не принесе... Але що зробити ще? Шевчук і його оточення загнані в кут. Вони шукають, на кого спертися. Усередині ПМР сили, яку можна було б назвати «пропрезидентською», сьогодні просто немає: Шевчука підтримали «від протилежного» - щоб не голосувати за Смирнова і Камінського. Уся його популярність побудована виключно на контрасті з ними: молодий і не замішаний у публічних скандалах Шевчук виглядав куди симпатичнішим, ніж його старі конкуренти, за кожним з яких тягнувся хвіст компромату. Але через півроку він набридне, скороминуща любов виборців піде на спад, а порівнювати Шевчука їм вже ні з ким! Немає фону, на якому він міг би блищати.

Із зовнішньою підтримкою все теж кепсько. У Кремлі вже давно бачать у Придністров`ї валізу без ручки. Деяку підтримку Москви Тираспіль отримував завдяки лобі, яке мало частку від приватизації і газових неплатежів. Але і це добігло кінця, а нічим іншим, тим більше на рівні держави, Придністров`я Росії не цікаве. Росія буде тільки рада звільнитися від відповідальності за мир на Дністрі, скинути ПМР ​​Молдові і будувати відносини з тим, що у результаті вийде. Альтернативних же Росії сил, на які, в принципі, міг би спертися Шевчук, лише дві: Україна і Молдова. Однак будь-яка підтримка передбачає взаємний інтерес. Але що ж може запропонувати Києву і Кишиневу невизнане і злиденне Придністров`я?

Молдова: битва амбіцій

Нинішня парламентська криза в Молдові викликана недбалим перекроюванням конституції, яке зробив її непрацездатною.

Історія питання така. 2000 року, прагнучи не допустити обрання президента Петра Лучинського на другий термін - а до цього все йшло - парламент, за ініціативи його тодішнього голови Дмитра Дьякова, подолавши президентське вето, вніс зміни до Конституції Молдови. Відтепер вибори президента були вже не всенародними, а проводилися в стінах парламенту. Мінімальна квота, необхідна для обрання президента, була встановлена ​​в 61 голос з 101. У разі неможливості обрати президента з двох спроб парламент розпускався, і призначалися нові вибори.

Перший термін Лучинського минув - і він пішов. Парламент не зміг обрати президента і саморозпустився. У новообраному парламенті Партія комуністів отримала 71 місце і без проблем обрала президентом свого голову Володимира Вороніна.

71 депутатський мандат давав ПКРМ необмежені повноваження: партія могла робити все, що заманеться, вона мала абсолютну і нічим не обмежену владу. Зокрема, вона могла б, без будь-яких проблем, ревізувати Конституцію, над якою попередній парламент зробив квапливу і грубу операцію, і внести поправки, підрихтувати очевидні нестиковки. Але ПКРМ і особисто Володимира Вороніна на той час усе влаштовувало.

На наступних виборах в 2005 році у ПКРМ виникли проблеми. Але вступивши в союз з християнськими демократами, їм вдалося проштовхнути Вороніна в президенти на другий термін. Це дорого обійшлося ХДНП, яка втратила в результаті такого союзу свій традиційний електорат.

2009 року везіння зрадило. Набравши на квітневих виборах 60 мандатів, ПКРМ відчайдушно шукала 61-й голос. Ходили чутки, що будь-який депутат з інших партій міг віддати свій голос комуністам і отримати саквояж з Eu 5 млн., який чекав у сейфі Вороніна. Але охочих не знайшлося: всі розуміли, що відступника не пробачать, а небіжчикові гроші не потрібні... Утім, чутки чутками, але знайти 61-й голос ПКРМ так і не змогла. Парламент був розпущений. Липневі вибори в тому ж році принесли ПКРМ тільки 48 мандатів. Президент не обраний. Парламент знову був розпущений. Листопад 2010 - ПКРМ отримала 42 мандати. Водночас, від виборів до виборів, зростав рейтинг Ліберально-демократичної партії: 15, 18, 32 мандата. Голова ЛДПМ, Влад Філат, нині - прем`єр-міністр Молдови. А фактично, з огляду на крайню слабкість голови парламенту і в.о. президента Маріана Лупу, Філат сьогодні - перша особа в державі.

Після виборів 2010 року правляча коаліція - Альянс за європейську інтеграцію (АЄІ) - почала використовувати дірки в конституції і в законі про вибори. Недбальство законодавців і квапливі поправки породили безліч протиріч, нестиковок і недомовок, які дозволяють до нескінченності відтягувати розпуск парламенту, навіть за необрання президента. Чергові парламентські вибори повинні відбутися в 2014 році, і політика зволікань цілком дозволяє тягти час хоч два роки. Зрозуміло, ситуація абсурдизована, і створюються небезпечні прецеденти, які надалі дозволять оскаржувати і скасовувати результати будь-яких виборів. Усі звинувачення такого роду, висунуті партією Вороніна проти своїх опонентів, слушні. Але нинішня криза створена спільно, усіма парламентськими партіями, і ПКРМ відіграла в ній дуже помітну роль. А з формального погляду все витримано, необхідні судові рішення винесені і проведені по всіх інстанціях. Словом, усе в повному порядку.

Процес розмивання фракції ПКРМ помалу триває: законодавство Молдови дає депутатам можливість виходу з фракцій. Нині ПКРМ має в парламенті тільки 39 мандатів. Здавалося б, обрання президента в обхід ПКРМ стало можливим - але більшість вийшла клаптевою, і чергова спроба обрання президента провалилася. Можливо, АЄІ і перебіжчикам з ПКРМ вдасться домовитися, а можливо і ні. Великого практичного значення це не має. Вовтузня довкола необрання президента: нескінченні суперечки, взаємні звинувачення, прогнози, ультиматуми, вуличні протести - усе це давно перетворилося на майданчик, на якому піаряться всі кому не ліньки. Ця імітація бурхливої ​​діяльності приховує відсутність будь-яких реальних рухів і може без проблем тривати до чергових виборів.

Перспективи

Усі учасники політичного процесу в Молдові відчувають невпевненість, а результат найближчих парламентських виборів, чергових або навіть дострокових - непередбачуваний. Утім, повернення у владу Партії комуністів, про що кажуть багато експертів, є малоймовірним. Партія Вороніна вже багато років переживає глибоку кризу, після кожних виборів її фракція незмінно виявлялася розколотою. Ці «уламки», оформлені в нові партії, успішно відтягували голоси від ПКРМ на наступних виборах. Зараз у цій ролі виступають соціалісти Ігоря Додона.

Найбільш імовірним сценарієм наступних виборів видається такий же клаптевий парламент. Ймовірно, ПКРМ вже не матиме в ньому найбільшу за чисельністю фракцію - її випередить ЛДПМ, або, принаймні, наздожене за чисельністю. Обрання президента 61 депутатським голосом буде настільки ж проблематичним, як і нині. Є, щоправда, ще можливість змінити конституцію, для чого також необхідний мінімум 61 голос, але й такий консенсус у нинішньому парламенті здається малоймовірним. Швидше за все, до початку 2015 року все залишиться так, як є, а в новому парламенті повторяться проблеми нинішнього.

Зовнішні гравці

Жодна із зовнішніх сил не виявляє великого бажання глибоко втрутитися в кишинівські або тираспільські політичні ігри. Усі останні заяви і контрзаяви мають звично-ритуальний характер і покликані закріпити ті чи інші умовні рефлекси у тій чи іншій частині суспільства. Прикладом такого дресирування став черговий спалах активності навколо теми російських миротворців, які перебувають у Зоні безпеки між Молдовою і ПМР з 1992 року. Приводом для загострення став новорічний інцидент, коли несамовитий від спиртного водій вранці першого січня намагався прорватися через миротворчий пост під Дубоссарами і загинув від кулі, випущеної по шинах, але рикошетом йому в живіт. Усі сторони виступили з належним ритуальним камланням, або, вимагаючи виведення миротворців, або наполягаючи на тому, щоб вони залишалися на місці. Усі такі заяви мали одну мету - підтримувати в суспільстві бажаний градус напруженості, що забезпечує керованість і відволікає громадян від реальних проблем. Проблеми ж миротворців не існує зовсім. Миротворці перебувають у Зоні безпеки в рамках угоди між Молдовою і Росією. Молдова може добитися їх виведення єдиним розчерком пера - просто-напросто вийшовши з цієї угоди, що, до речі, прямо прописано і в її тексті. Але чомусь вона з нього не виходить... хоча заяви кишинівських політиків про необхідність перегляду формату миротворчої операції звучать із високою регулярністю.

Приблизно так само регулярно звучать і чергові заяви Росії, Україні, ОБСЄ та інших учасників переговорів, формат яких розрісся вже до 5+2 (+ ЄС і США) про необхідність подолати, прискорити, поглибити, знайти рішення і мислити по-новому.

Шукати будь-який сенс у цих закликах не слід, як не слід чекати і результатів від чергових зустрічей, головним і єдиним підсумком кожної з яких рік у рік стає спільний висновок учасників про необхідність проведення наступної.

Що ж до реальних інтересів сторонніх гравців, то розклад тут приблизно такий.

Росія зацікавлена ​​в стабільних і близьких відносинах з Молдовою, проте якусь по-справжньому істотну причину, навіть одну, тут назвати важко. Кремль бажає зберігати вплив на терені колишнього СРСР, або хоча б створювати видимість такого впливу, більше для внутрішнього самопіару. Молдова також є однією з країн-транзитерів нафти та газу, щоправда, її роль в транзиті порівняно незначна. Крім того, оскільки Росія виявилася втягнута в миротворчу операцію на Дністрі, вона не може вийти з неї до її успішного завершення без шкоди для репутації.

ОБСЄ, ЄС і США прагнуть позначати свій вплив скрізь, де вони претендують на високий міжнародний статус - це підтверджує і зміцнює його в суспільній свідомості. У цьому ж зацікавлена ​​і Росія, тож усі чотири гравця рік у рік розігрують комбінації, мета яких - демонстрація їх високої значущості у розв`язанні конфлікту, а також низької значущості конкурентів. Україна менше вражена лідерськими амбіціями, і як наслідок, менш активна. Уиім, останнім часом, через затяжний газовий конфлікт, бажання Києва демонструвати свої здібності до регіонального лідерства дещо зросло.

Однак, на відміну від інших посередників, України безпосередньо межує як з Молдовою, так і з невизнаним Придністров`ям. Як наслідок, ситуація в регіоні має для неї практичне значення. Але постановка конкретних завдань і бачення цілей, які належить досягти; вплив на розвиток ситуації в Придністров`ї і в Молдові, в тому числі і через ЗМІ, громадські організації, через посередництво в ході переговорів - весь цей пакет практичних заходів Києвом донині розроблений вкрай слабко. Навіть у теорії - не кажучи вже про якісь практичні кроки.

Така інертність до певної міри була зрозуміла з огляду на загальну «заморожену» ситуацію, граничну несумісністю підходів Кишинева і Тирасполя, що досягла максимуму за президентства Володимира Вороніна, і зберігалася такою весь час, поки при владі був Ігор Смирнов. Однак стан справ змінився: нове керівництво Придністров`я в особі Євгена Шевчука має більше можливостей для ревізії ситуації і може, принаймні в теорії, істотно змінити хід переговорів. До цього кроку Шевчука спонукає і вкрай складна обстановка, в якій перебуває Придністров`ї. У свою чергу, складна обстановка в Молдові спонукає до більшої активності й гнучкості і Володимира Філата. Вибори в Росії, світова криза і криза ЄС, події в Румунії, ситуація навколо Ірану і цілий ряд інших факторів знижують активність решти посередників. Україна має чудову можливість істотно підвищити ступінь свого впливу на хід переговорів і взятися за вирішення практичних завдань.

Можливі варіанти

Найвірогіднішим варіантом розвитку ситуації навколо Молдови та Придністров`я залишається, тим не менше, її подальша консервація в колишньому вигляді. Будь-які принципові зміни, як у Молдові, так і в Придністров`ї, а також в ході переговорів між ними можливі лише шляхом зламу сформованої рівноваги. Це вимагатиме від політичних гравців сміливих і неординарних дій - іншими словами, саме того, на що пострадянські політичні еліти - що київські, що кишинівські, що тираспільські - здатні найменше.

Отже, найімовірніший варіант - млява стагнація. Київ продовжує вести нескінченний торг за добре відомим, і важко вирішуваних питань: власність на греблю Дністровської ГЕС-2 і умови експлуатації Дністровського гідровузлу, остаточна демаркація кордону в районі Джурджулешть, залізничне сполучення з портами на Дунаї. У Молдові тривають ігри навколо розпуску-нерозпуску парламенту і обрання-необрання президента. У Тирасполі клянуться в любові і вірності Кремлю, намагаються отримати фінансування з Росії і вписатися в колишні схеми, замінивши Смирнова чи то Шевчуком, чи то «колективним Смирновим» в особі «Шерифа». Усе це схоже на ритуальну трансляцію «Лебединого озера» в радянські часи. Цей балет був тоді символом нічого не значущих змін: якщо пустили його на Першому каналі - значить в Політбюро хтось помер... але хоч би хто там помер, нічого в навколишньому застої не зміниться.

Менш імовірним, але все-таки можливим, видається варіант знаходження взаємних домовленостей, коли кожна із сторін, йдучи на певні поступки, отримує те, що їй необхідно. То що ж могли б отримати з придністровських переговорів Київ, Кишинів і Тираспіль?

- Україна відчуває труднощі в організації залізничного сполучення з дунайськими портами. Після фактичного виведення з експлуатації придністровської ділянки залізниці сполучення з ними йде через північ Молдови, в об`їзд, що підвищує транспортні витрати.

Формально причиною залізничної блокади є невизнаність Придністров`я. Кишинів заблокував у 2006 році залізничний рух через Придністров`я, після того як Тираспіль оголосив майно держпідприємства "Залізниця Молдови" на території невизнаної ПМР своєю власністю і створив унітарне підприємство "Придністровська залізниця". Оскільки ПМР не має міжнародного визнання, а Молдова із зрозумілих причин зняла з себе відповідальність за придністровську ділянку залізниці, остання з міжнародно-юридичного погляду виявилася «нічия».

Українська сторона була б зацікавлена ​​в експлуатації придністровської частини молдовської залізниці під своїм контролем - на якихось умовах, узгоджених з Кишиневом і Тирасполем. Вимальовується двоходівка: зацікавивши Тираспіль, зробити Кишиневу пропозиції, від яких той не зміг би відмовитися.

Незважаючи на відносно міцне електоральне становище ЛДПМ Влад Філат неминуче зіткнеться з проблемами на найближчих виборах до парламенту - все одно, чергових або позачергових. Сьогодні він - глава уряду, а фактично - глава держави. Він - влада, а владу завжди легше критикувати, ніж опозицію. У виборців коротка пам`ять: вони вже не згадають про те, що опоненти Філата саме і породили більшість проблем, з якими вони стикаються сьогодні. Тим часом у Придністров`ї живуть, мінімум, 200 тисяч громадян Молдови, які зазвичай не голосують, але можуть проголосувати, якщо влада ПМР погодиться на відкриття в Придністров`ї молдавських виборчих дільниць. І якщо Філат виявить себе як політик, який робить кроки назустріч Придністров`ю і полегшує життя придністровців, то проголосують вони саме за Філата. Що стосується критики на адресу президента Шевчука, в тому, що він, допускаючи участь громадян Придністров`я (і водночас - Молдови) в молдавських виборах, нібито «здає» республіку, то така критика істотно може бути нейтралізована позицією Україні.

- Придністров`я потребує припливу інвестицій, поліпшення умов для ведення бізнесу, полегшення пересування її громадян... Сам президент Шевчук вкрай потребує всього, що він міг би продемонструвати як свої успіхи, і що сприятиме зростанню його популярності - яка, в іншому разі, швидко здується. Тут і у Кишинева, і у Києва є просто море можливостей для «пряникового» впливу на Тираспіль, перераховувати які просто годі: від можливості перетинати український кордон з придністровським паспортом до спільних економічних та інвестиційних проектів.

Таким чином, можливостей і в привабливих цілей всім трьом сторонам не бракує. Справа лише за готовністю політиків діяти рішуче, і мислити по-новому. Але, як уже було сказано, саме така здатність і викликає найбільші сумніви. Найімовірніше, що справа обмежиться звичним регіональним балетом.

Сергій Ільченко

УНІАН в Google News