Із завдання повернулися не всі…

Із завдання повернулися не всі…

Минулого тижня генерал-полковник Михайло Коваль відвідав поранених у ході антитерористичної операції військовослужбовців.

Як вже повідомляла «Народна армія», минулого тижня виконувач обов’язків Міністра оборони України генерал-полковник Михайло Коваль відвідав у Військово-медичному клінічному центрі Центрального регіону поранених у ході антитерористичної операції військовослужбовців.

Велика шана, вдячність за мужність і відданість військовому обов’язку від Міністра оборони, нагородження відзнакою «Пам’ятний знак «За воїнську доблесть» для цих 20–30 річних військовослужбовців, справжніх патріотів — гордість і пам’ять на всі роки життя.

У них є «завтра», яке віднині вони цінуватимуть значно більше за тих, хто «вчора» не був так близько від смерті. А найціннішим є те, що ці ж хлопці без вагань готові віддати власне життя за квітуче і вільне «завтра» єдиної і щасливої України. І так, я переконаний, вони виховуватимуть своїх дітей.

Учасниками бою 13-го травня на околиці населеного пункту Октябрьське Слов’янського району Донецької області (під час нього загинуло 6 військовослужбовців та 8 отримали поранення різних ступенів важкості) були двоє військовослужбовців, які сьогодні після отриманих поранень одужують у Вінниці. Це заступник командира роти 95-ї оаембр по роботі з особовим складом капітан Володимир Бехтер та молодший сержант Денис Білявський.

Вони обидва були у другому БТРі — в кінці колони. Володимир народився в Миргороді, навчався військовій справі у Полтаві, з лейтенанта служить у Житомирі, вже більше місяця перебував на неспокійній тепер Донеччині. Денис прийшов до війська із запасу. До речі, строкову у 2005–2006 роках він теж проходив у 95-й.

У засідку колона потрапила на невеличкому спуску перед мостом через дамбу, що поблизу Октябрська. Із густої лісопосадки обабіч дороги почався обстріл. Головний БТР противник зупинив двома пострілами із протитанкового гранатомета.

— Усе сталося дуже швидко. «Оце так зустріли нас «мирні мешканці», професійно працюють», — подумав я і одразу «включився у роботу» зі свого КПВТ. Густа рослинність ховала мішені, можна було лише приблизно здогадуватися, з якої точки ведуть вогонь козачки. Наші стрільці під бронею теж відкрили вогонь. — пригадує Денис. — Таке враження було, по нам вели шквальний вогонь з усіх напрямків.

Варто було ГАЗонам на секунду зупинитися, як їх накрило шквалом трасерів. Від чого вони, попри марні спроби маневрувати чи якось обійти підбитий головний БТР і вирватися з пастки, за мить спалахнули.

Тим часом другий БТР, відстрілюючись, почав обходити колону, аби встигнути на порятунок головному і прикрити його від вогню. Ледь він під’їхав до першого, як йому з гранатомета влучили в силовий відсік двигуна, БТР запалав і, проїхавши ще метрів зо 20, зупинився. Вийти екіпажу з машини означало відразу загинути.

— Вони, певно, цього і чекали, — каже Володимир. — Раптом з мого боку, а я сидів справа ззаду, щось вибухнуло. Осколками мене поранило. Я подумав: все, пропали ми з хлопцями. Було страшно, та більше стало шкода батьків, рідних та друзів.

В уяві Володимира постали заплакані очі його 5-річної доньки Кароліни і дружини Юлії…

У цей час на броні Денис не припиняв косити «зеленку» з КПВТ. До речі, за кермом палаючої машини був його молодший рідний брат Андрій, який лише півроку тому «дембельнувся» з 95-ї бригади.

Раптом зливу пострілів прорвало ревіння двигуна головного БТРа. Це водій солдат Сергій Соловйов зумів запустити машину і тепер сам взявся рятувати своїх спасителів, виштовхувати їхню заглушену машину якнайдалі від шквального обстрілу. Так він протягнув їх майже кілометр.

Діставшись безпечного місця, десантники вирішили вибиратися з палаючої машини назовні, адже ризик підриву бойового комплекту зростав з кожною секундою. Хлопці ледь встигли пересісти на 1-й БТР та від’їхати кілька десятків метрів, як через товсті стіни та підлогу броні вони відчули, як важко здригнулася земля від вибуху.

Коли від’їхали в безпечне місце і зайняли кругову оборону, капітан Володимир Бехтер викликав підкріплення. Тим часом санінструктор, медична сумка якого згоріла в БТРі, використовуючи індивідуальні перев’язочні пакети та все, що було під руками, надавав першу медичну допомогу пораненим. Обробив рани і наклав пов’язки.

Невдовзі до місця бою повітряним і наземним шляхом прибули групи швидкого реагування. Вертоліт Мі-8 зі складу 7-го окремого полку армійської авіації забрав двох важкопоранених. За мить для прикриття зачистки району десантниками і спецпризначенцями прийшла пара бойових Мі-24.

— Спочатку нас відправили до Харкова, у тамтешній Військово-медичний клінічний центр. Наступного дня санітарним літаком Повітряних Сил «Віта» — до Вінницького ВМКЦ Центрального регіону, — пригадує Денис. — Братові суворо наказав нічого про моє поранення не говорити мамі.

Згодом, усвідомивши всю серйозність ситуації, в яку потрапили десантники того дня, не один раз прокручуючи все з початку до кінця, хлопці відзначили мужність та героїзм водіїв обох БТРів — Сергія Соловйова на головному та Андрія Білявського на другому.

Вони вірять, що загибель їхніх бойових побратимів не буде даремною. Україна буде єдиною, квітучою, успішною, вільною і демократичною європейською країною, в якій понад усе цінуватимуть людину та зберігатимуть пам’ять про героїв, які поклали за це свої життя.

13 травня 2014 року неподалік Октябрська, Донецької області, загинули воїни-десантники 95-ї оаембр ВДВ ЗС України: капітан Вадим Заброцький, старший лейтенант Віталій Дульчик, сержант Олег Савицький, молодший сержант Віталій Рудий, старший солдат Олександр Якімов і солдат Сергій Хрущ.

Слава Героям!

Андрій Агєєв,

Вінниця

Фото автора

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter