Крила України

“А хто, крім нас?”

Дружина командира підрозділу десантників розповіла про війну на сході, героїзм чоловіка та про те, як півгодини слухала бій по телефону.

Крила України

Юлині очі виглядають втомленими та стурбованими, здається, вони от-от випустять сльозу. Місяці хвилювань та психологічних виснажень позначилися на цій красивій жінці. Та вона не плакатиме. Вона обіцяла бути сильною, берегти себе та дітей...

Костянтин – чоловік Юлі, як і тисячі відданих Батьківщині людей, нині на фронті, на передовій. Це він з бойовими товаришами упіймав російських пропагандистів“LifeNews” із повним багажником ПЗРК, це він підіймав синьо-жовтий прапор над визволеним Краматорськом, це він визволяв Слов’янськ. Безумовно, Юля гордитьсясвоїм чоловіком, любить його до нестями, і, звичайно, хоче бачити його в сім’ї живим та здоровим. Адже вже понад чотири місяці він – у пеклі гібридної війни, коли із-за спин “мирних жителів” по ньому стріляють із “Градів”.

Спілкуючись із цією мужньою жінкою, поневолі розумієш: наш народ сильний, витривалий, відважний, особливо прекрасна половина нашої нації. Адже Юлія не простосидить й переживає за чоловіка і молиться Богу, аби він залишився живий та здоровий. Вона, із багатьма іншими жінками, стала справжньою волонтеркою і забезпечує“зачухану” армію всім необхідним. Йдеться про підрозділ Костянтина. Його, як багатьох інших резервістів, на війну направила повістка з військкомату. “На гражданці”він непогано заробляв, але захист Вітчизни і рідної домівки для нього – святий обов’язок. “Ніхто, крім нас!” – девіз десантної бригади, у складі якої зараз воюєКостянтин. “А хто, крім нас? – каже він Юлі. – Ми мусимо стояти до кінця!”

Про те, що армія справді “зачухана”, Юля зрозуміла, количоловік опинився на сході. Бо коли проходив службу кадровимофіцером (понад 10 років вислуги), це якось не відчувалося.Давали форму, платили зарплату... Тепер – інша річ. Передзагрозою прямого воєнного вторгнення військо опинилося вжалюгідному стані. Недарма і експерти, і прості військовіназивали Збройні Сили “паперовою армією”, здатною воюватилише теоретично – на картах та в керівних документах.

Ну, і особливе місце займає матеріально-технічне забезпечення.Навіть соромно говорити про речі, які Юля з бойовимиподругами щоразу надсилають своїм чоловікам. Йдеться проелементарне, вкрай необхідне в польових умовах. Скажімо,шкіряні рукавиці. Вона вже й не пригадує, скільки пар цихрукавиць відправила на передову. Вони ж бо захищають рукивояків від незначних травмувань, під час експлуатації зброї таінших робіт. Шоломи, захист для колін і очей, біноклі, тактичніліхтарі та інший дріб’язок, не передбачений в тиловомузабезпеченні війська, але здатний вберегти життя та здоров’я воїнів – усе це купують дружини та рідні захисників. Юля хібащо не змогла зібрати кошти на тепловізор.

– Він коштує до 80 тисяч гривень, – розповідає жінка. –Дзвонила Кості й казала, що знайшла б/у на “Slando” десьза 30 тисяч й буду збирати кошти. Але він заборонив,каже, що не варто брати “кота в мішку”, бо буде історія,як із тими липовими бронежилетами...

До речі, про них. Їх і досі немає. Юля просила про ценаписати обов’язково. Звичайно, у більшості є захист у вигляді бронежилетів, але вони не відповідають вимогам. Це ті легкі “броніки”, які за власний кошт доставили на передову волонтери та небайдужі українці. А хтось і сам купив. Тож військові й дотепер чекають на обіцяний захист четвертого рівня іщодня ризикують життям.

А як вони ризикують, Юля із жахом згадує щодня.

– О другій ночі задзвонив телефон, – розповідає вона. – Дивлюсь – Костя на екрані... Серце стиснулося від тривоги, тремтячими руками взяла апарат і навіть не встигла нічого промовити. – На тому кінці прогримів вибух. Один, другий, а потім стрільба,крики. Почула його голос, кричу йому: “Костя, Костя...” Потім зрозуміла. Йде бій, а сенсорний телефон чоловіка увімкнувся випадково. Я слухала цей жах півгодини, поки не роз’єднав оператор. Прислухалася в кожне слово. Сиділа і тремтіла до ранку.Потім подзвонила сама. Костя побачив, що був випадковий   виклик, заспокоїв мене. Каже, усе обійшлося, тут війна, нічого не вдієш, такі обстріли не рідкість.

Як таке можна витримати! Що казати діточкам (два і чотири роки), які вже знають, що тато на війні? Знають, але не підозрюють про криваве жахіття, з яким він стикається щодня. Їм не треба про це знати, вони лише пишаються своїм татом, який повинен покарати злих дядь, які завдають нам лиха.

    І він це успішно робить. Він – командир підрозділу, мужній статний суворий чоловік з добрим серцем та відчайдушним характером. Вони – десантники – елітні підрозділи війська. Вони першими вступають в бій до підходу основних сил. Однак на цій війні, яка поки щоназивається антитерористичною операцією, усе перемішалося. Численні блокпости, диверсійні групи, найманці, зрадники, “мирні жителі” – світ побачив нову підступну війну, кураторам якої немає виправдання.

Бійці десантної бригади з перших днів були налаштовані рішуче та самовіддано, готові дати серйозну відсіч ворогу. Та, опинившись у стані такої війни, коли їх просто розстрілюють з мінометів та артилерії і вони нічого не можуть вдіяти, з’явилась деяка розгубленість і навіть відчай. Що й казати, ніхто до цього не був на справжній війні, не вбивав людей, не бачив понівечені тіла бойових побратимів. За ці місяці усе помінялося. Тепер ті герої, які зберегли життя та здоров’я, зовсім інші воїни. Вони переосмислили все й кажуть, що відтепер у нас небуде паперової армії, переконані вони. Ані суспільство, ані влада, ані самі вояки більше не допустять заходів для галочки, бюрократії, халатності, розкрадання та багато іншої гидоти. Про армію не повинні розповідати анекдоти, нею повинні пишатися. Принаймні такі сподіванняє у всіх українців. Будувати нове військо треба усім разом, а влада має зробити все, аби задекларовані речі не залишилися на папері.

Крила України

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter