narodka.com.ua

"Україна - моя родина, родина - мій оберіг"

Дівчатка не дозволяють батькам занепадати духом й опускати руки, допомагають, радують своїми успіхами. Діти як ніхто відчувають стурбованість і хвилювання близьких, коли татко в небезпеці, а мама часом просто в розпачі.

narodka.com.ua

Біля КПП окремої Білоцерківської механізованої бригади близькі та родичі з хвилюванням чекають на автобус, який має привезти військових додому. Серед схвильованого натовпу — родина Вадима Гризуна. Дружина Наталія з нетерпінням поглядає на дорогу, аби найскоріше побачити чоловіка. І ось нарешті — довгоочікувана мить зустрічі… Сльози, обійми, безмежна радість. Це справжнє щастя — зустрічати близьких і дорогих людей живими та здоровими… із зони бойових дій!

«Натусько, привіт…»

 Після чотиримісячної розлуки Наталія вперше посміхається і плаче не від хвилювання, а від радощів. Щовечора вона уважно вдивлялася в екран телевізора, аби не пропустити важливі новини із зони АТО, сподівалась побачити свого чоловіка живим та здоровим. Але тепер він поруч — її Вадим, її герой. І нехай це тільки десять діб відпустки, але вони віддані тільки їй, а не страшній суперниці — війні…

Чоловік жалів її і про те, що перебуває у зоні АТО, не розповідав. Лише згодом з новин вона дізналася, що він — у зоні бойових дій. Перед відправкою вони навіть попрощатися по-людськи не встигли. Домовились дзвонити один одному двічі на день — вранці та ввечері. Уявити страшно, як крається жіноче серце від хвилювань, коли набираєш номер, а в голові тільки одне: «Візьми слухавку, благаю…» Одноманітні гудки, здається, тривають вічність… За мить: «Натусько, привіт…» І на душі легшає. Голос його чує — живий…

Зустрілися вони з Вадимом десять років тому, закохались — з першого погляду. З першого дня зрозуміли, що жити одне без одного вже не зможуть. Тому з весіллям не затягували. Не минуло й трьох місяців, як стали щасливим подружжям. Тепер, коли він «там», а вона вдома, її від хвилювань, немов янголятка, оберігають дві біляві донечки.

Поки батько був на війні, його чарівні дівчатка помітно подорослішали. Старша, Дар’я, з відзнакою закінчила третій клас, мріє стати журналістом. Коли побачила батька, спершу злякалась, адже не впізнала його з бородою. Згодом обняла і вже не відпускала. Менша, трирічна Марійка, по-дитячому безтурботно живе своїм щасливим «малюковим» життям. Хоча ще бавиться іграшками, але вже з дорослим і дуже серйозним виглядом співає не якісь там дитячі пісеньки, а Державний гімн України, щоправда, своєю, малюковою, мовою…

Дівчатка не дозволяють батькам занепадати духом й опускати руки, допомагають, радують своїми успіхами. Діти як ніхто відчувають стурбованість і хвилювання близьких, коли татко в небезпеці, а мама часом просто в розпачі. Роздивляючись щовечора сімейні фото в альбомі, жіноче царство Вадима Гризуна подумки захищає свого татуся від біди. Родина — його оберіг…

Справжнє пекло оточення

До 72-ї окремої механізованої Білоцерківської бригади Вадим прийшов лейтенантом по закінченні Сумського інституту артилерії. Йому — начальнику штабу гаубичного самохідно-артилеристського дивізіону — до польових умов було не звикати, адже ще в курсантські роки більшість часу проводив на полігонах. Тому й засмага цілий рік — буцімто щойно з курорту, тому й досвід, який не купиш ні за які гроші.

На щастя для всіх нас, його наснага та професійність неабияк допомогли. Вадим і його підрозділ — із самого початку в зоні АТО, півтора місяці — у справжнісінькому пеклі оточення… Складно уявити, що відчуває людина, яка перебуває на оточеній ворогом території тривалий час. Щодня на твоїх очах гинуть люди, зменшуються запаси їжі та води, та й боєприпасів стає дедалі менше. З одного боку без мук сумління обстрілює з «Градів» сусідня «братня» держава, з іншого — терористи. І так весь час…

«Ми трималися щосили. Найстрашніше було пережити ніч. Під безперервним обстрілом сон тривав близько 4-х годин, але можна було тільки уявити, яким був цей сон, — згадує Вадим з помітною тривогою. — Піхота, хлопці — молодці. Вони рятували нам життя тисячі разів, своєчасно попереджали про спалахи артилерії. «Залп!» — для нас це означало одне: строк між життям і смертю лише 4 секунди. Мить, і ти в стрибку летиш в окоп… Ми розуміли, що далі чекати вже не можна: або від голоду, або від «Граду» ми загинемо. Вирішили на свій страх та ризик прориватися…»

Місток до життя

«Наші «саушки» (САУ — самохідна артилерійська установка) були всі підбиті, нічого не залишилось, лише колісна техніка й командирська машина управління. У мене в батареї залишилося 4 снаряди, які я беріг до останнього. Дякувати Михайлу Д., командиру батальйону, без його допомоги ми би не прорвалися. Він узяв свої 7 БМП і разом з командиром Дмитром Х. ми вирішили пробиватися в район Амросіївки.

Ми йшли останньою колоною, по дорозі забрали реактивників під Дяковим й мінометників, що були під Довжанським. При виході побачили колону терористів, хотіли перечекати, але засідки, на жаль, не оминули. Під обстрілом ми втратили багато людей… Відчай був неймовірний, здавалося, що все, кінець…

В той момент я чомусь згадав рядового Максима І., який для мене був і залишається неймовірним прикладом сміливості, відваги та мужності. Хлопець завжди посміхався і ніколи не занепадав духом, як би важко йому не було. Коли під Ізвариним ми відповідали на мінометний обстріл, він робив це так завзято, що врятував нам усім життя. І це не один епізод — так було постійно… Відмовляючись від медичної допомоги, він, поранений, продовжував давати відсіч ворогу. Командир виніс ледь живого Максима з поля бою на руках. Для мене він — справжній герой, якого я не міг зрадити, тому мав йти до кінця…

Запам’ятався при прориві з оточення пейзаж, який був до і після бою. Я ніколи не бачив такої картини. Світить сонце, маленьке таке, червоне… і чисте небо. Хвилину згодом — море вогню і диму: горіло все… трава, дерева, порох, пил… Це був знак — як день і ніч, життя і смерть…

З великими втратами ми вийшли до річки Міус. Форсували її з ходу, без зупинки. Втрьох ми якось знайшли вихід — у мене GPS, у Михайла Д. — карта, у Дмитра Х. — ліхтарик. З таким «потужним» бойовим знаряддям шукали брід. Ми розуміли, що терористи замінували всі стратегічно важливі об’єкти, тому були вкрай обережні. Зовсім випадково натрапили на залізобетонний міст, якого на карті не було. Він був перегороджений плитою вагою близько 10 тонн. Танком ми скинули її в річку. Під тригодинним обстрілом, підсвічуючи маленьким ліхтариком, переправляли через міст техніку та людей. Цікаво, що все це відбувалось поблизу міста, зайнятого терористами, можна сказати, просто під ворожим носом. Так, випадковий міст, якого не було на карті, став нашим спасінням від смерті — ниткою, на якій висіло тоді наше життя…»

Раною в серці

За два дні хлопці «на броні» пройшли чотириста кілометрів через Степанівку, Амвросіївку до Мелітополя. Люди вибігали на вулиці, зустрічали їх з неймовірною радістю. Жінки плакали, чоловіки вітали, частували геть виснажених бійців їжею та напували водою.

У складні хвилини Вадим не думав про родину, адже зайві хвилювання робили його слабкішим. Але тепер він із легкістю, намагаючись забути цей страшний сон тривалістю у півтора місяця, набрав номер дружини і сказав: «Натусько, привіт… Зустрічайте мене вдома…»

Коли під’їжджали до рідної Білої Церкви, радість переповнювала всіх. І тих, хто повернувся з війни, і тих, хто чекав зустрічі з близькими. Але не для всіх ця мить була щасливою…

Обійми дружини, сльози щастя… Хтось ледь торкнувся плеча Вадима. Він повернув голову і побачив жінку із заплаканими очима. Весь час вона невтомно виглядала серед бійців свого сина. Одягнена в усе чорне, бо страшну звістку вона вже отримала, вірити їй таки не хотіла, тому до останнього сподівалась зустріти свого хлопчика з війни…

— Вадиме Федоровичу, а де мій син?..

Очі командира сповнені суму, а серце крають спогади… Він опустив голову… Під Краснодоном, намагаючись відбити напад, одним із перших загинув його боєць — рядовий Вадим В. Його вбило осколком… Навіть не своєї смерті боявся Гризун тоді, а тієї миті, коли йому як командиру доведеться дивитися в очі матері загиблого хлопця.

— Його більше немає. Ваш син — герой, — відповів він, міцно обіймаючи напівпритомну заплакану жінку…

Так, війна не жаліє нікого. Вона змінює всіх. Змінюється країна, змінюємося ми і наші діти. Змінився і сам Вадим Гризун. Сьогодні він захищає від ворога, від зради та біди Батьківщину, тисячі родин і свою власну.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter