Олександра Лавріненка представлено до звання Героя України (посмертно)

Нескорений екіпаж

Не приховуючи цікавості, екіпажі танків, що входили до складу батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади оперативного командування «Південь», оглядали територію терміналів Донецького аеропорту. Посічені осколками та кулями стіни, вибиті шибки — так тепер виглядали «повітряні ворота» Донбасу.

Олександра Лавріненка представлено до звання Героя України (посмертно)

Це змушувало військово-службовців ще більше вслухатися в непевну тишу, оминати віконні отвори та притискатися до стін. Давалася взнаки й утома після здійснення нічного маршу. Та головне, що вони вже тут, тож десантники, які так довго утримували оточене летовище, нарешті отримали підмогу.

Доба промайнула спокійно та доволі швидко. У ранковій прохолоді екіпажі ретельно перевіряли техніку, як раптом пролунала команда на шикування в одному з терміналів. Зачитали бойовий наказ: «Захопити населений пункт Піски та закріпитися на підступах до обласного центру». Це дозволило б розірвати кільце оточення навколо підрозділів Збройних Сил України на території Донецького аеропорту.

— За даними розвідки, — розповідає командир батальйонної тактичної групи підполковник Дмитро Кащенко, — в районі населеного пункту Піски терористи збудували два блокпости. Перший доволі сильно укріплений, тож на нього були спрямовані основні сили, другий — менший. Завдання з його знищення отримав командир танкової роти капітан Олександр Лавренко. Офіцер добре усвідомлював значення успішного захоплення цього блокпоста — це унеможливлювало б вихід противника в тил основної групи.

В екіпаж танка капітана Олександра Лавренка входили військовослужбовці за призовом по мобілізації — навідник молодший сержант Олександр Вохромєєв та механік-водій солдат Андрій Кулягін. Їхня бойова машина йшла в голові колони. Прикриваючи вогнем піхоту, танкісти стрімко наближались до ворожого блокпоста. Зав’язався бій.

Терористи відкрили шалений кулеметний та мінометний вогонь. Знищуючи вогневі точки противника, командир екіпажу помітив два вкопані ворожі танки. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди. Цілеуказання — Олександру Вохромєєву. Навідник був майстром: від прямого влучення ворожий танк спалахнув, наче коробка із сірниками. Не зупиняючись, бойова машина увірвалася в селище. Група терористів саме завантажувалася в автобуси. Два влучні постріли — і ворожий транспорт злетів у повітря!

Екіпаж БМП-2, який рухався за танком, розпочав евакуацію поранених наших військовослужбовців. Піхотинці зайняли позиції на захопленому блокпості, а танк Лавренка вогнем прикрив їхні дії та евакуаційну групу.

Мінометний вогонь не припинявся. Надійшла інформація про підготовку контратаки терористів. Олександр чітко розумів, що міномети працюють зовсім поруч, тож їх можна знайти і знищити. Однак боєприпасів — катма! Передавши піхоті сигнал, він рвонув з місця. Командирський люк різко закрився, одночасно розвертаючи танкову башту назад. Минуло кілька хвилин — і міномети затихли! Настала гнітюча тиша, яка ще більше продовжувала очікування. Здавалося, хвилини перетворювалися на години, добу, а екіпаж все не повертався й не виходив на зв’язок.

— Страшне, але водночас й обнадійливе визначення «зникли безвісти» давало нам підстави сподіватися, що екіпаж живий, — пригадує підполковник Дмитро Кащенко. — Ми тоді закріпилися на блокпостах, але далі пройти не змогли. Лише коли в Інтернеті з’явилися фото підбитого танка та документи екіпажу, стало зрозуміло, що наші танкісти-герої загинули…

— Пам’ятаю, як Олександр Лавренко молодим лейтенантом прийшов після училища в мою роту. Вже на другий день у нас з ним відбулася серйозна розмова на підвищених тонах стосовно субординації та панібратства. Після цього він до останнього дня називав мене на «ви». І це попри те, що ми з ним стали справжніми друзями, ділилися проблемами, ходили один до одного в гості, — із сумом розповідає Дмитро. — Він був професіоналом, досконало знав машину, ми інколи жартували, що Лавренко заведе танк навіть без двигуна і вистрелить, навіть якщо в нього не буде гармати…

Згодом були відтворені й останні хвилини бою.

Роздавивши танком два міномети, танкісти почали відходити до своїх. Механік-водій солдат Андрій Кулягін зміг ухилитися від двох пострілів з гранатомета, але розрив потужного фугасу все ж зупинив гвардійців. Молодший сержант Олександр Вохромєєв та механік-водій солдат Андрій Кулягін загинули. Вже важкопоранений капітан Олександр Лавренко не здався ворогу та не допустив захоплення танка, підірвавши себе в бойовій машині разом з екіпажем. Завдяки рішучим та сміливим діям геройського екіпажу танка вдалося не допустити контратаки елітного підрозділу «Кальміус» терористичної організації «Донецька народна республіка». Відвагу наших танкістів визнали навіть вороги.

— Коли ми домовилися з терористами про обмін загиблими, — розповів командир бригади, — вразило, що тіла наших хлопців були охайними. На наше німе запитання один з терористів розповів: «Під час бою ми думали, що на нас випустили якихось фанатиків, так самовіддано та відважно вони воювали, більше сотні наших поклали. Тож з поваги до такої хоробрості їхні тіла були відправлені до донецького моргу, де були приведені у належний вигляд…»

«Фанатиками» виявилися звичайні українські хлопці. Андрій Кулягін народився на Полтавщині, Олександр Вохромєєв - з Апостолово, що на Дніпропетровщині, а їхній командир Олександр Лавренко - з селища Лозова на Харківщині.

P.S. За мужність та героїзм, виявлені при захисті суверенітету та територіальної цілісності України, екіпаж танка посмертно представлений до урядових нагород, а командир танкової роти капітан Олександр Лавренко — до звання Героя України (посмертно).

Аркадій Радківський, Дніпропетровськ

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter