Як я відвідав ворожку і розлюбив Олену Лукаш
Як я відвідав ворожку і розлюбив Олену Лукаш

Як я відвідав ворожку і розлюбив Олену Лукаш

09:27, 28.06.2007
8 хв.

«На вас пристріт», – пояснила знахарка мій раптовий розрив з дружиною. Третя людина втрутилась у наші відносини, і тепер мені кирдик. Я приготував фото решти учасників буцімто любовного трикутника – Олени Лукаш і Ярослава Мендуся...

«Після розставання з дружиною пішла смуга невдач. Від самотності докотився до пияцтва і в свої тридцять три виглядав на сорок п`ять...» – свідчило оголошення на сторінках безкоштовної газети «РІО», кинутої до моєї поштової скриньки. «Усе життя ми звикли жити в достатку. Але як почали будувати новий будинок, чомусь почалися невдачі...» – повідомляло інше. «Рік тому донька немов збожеволіла. Вирішила вийти заміж за чоловіка удвічі старшого за неї: лисого, потворного, з косими очима, він не міг в розмові зв`язати двох слів, ніде не працював...» – ділилися в третьому оголошенні.

Такі от, виявляється, лиха зненацька спіткали простих громадян. Але, на щастя, всім допомогла магія «шанованої в народі знахарки і рятівниці Ірини». На фото, що ілюстрував цей матеріал, зображена благовида жінка з сумирним поглядом і піднятою до грудей рукою. Не повірити такій язик не ворухнеться. «Дива не обіцяю, але допомогти кожному зможу!» – казала Ірина.

Відео дня

Порадившись з колегами, я вирішив вирушити на магічний сеанс: дуже вже хотілося перевірити, як діє магія цієї жінки. Склали легенду у дусі тих історій, що фігурують в рекламі: від мене раптом пішла дружина, з якою я мирно жив два роки. І розлучив нас за допомогою лиходійських чар заздрісник. Усі знають, що знахарі приворожують або відворажують людей по фотографії, тому слід було прихопити портрети героїв мого романа. Ми вирішили: хай умовно відбитою дружиною буде полум`яна «регіоналка» Олена Лукаш, спокусником призначили соціаліста Ярослава Мендуся. В їх зовнішності відчувається порода, водночас цих людей не так знають в обличчя, щоб їх можна було впізнати з першого погляду.

Фотографії “героїв-коханців” я знайшов в Інтернеті, роздрукував на фотопапері і присвятив добу на те, щоб вжитися в роль за системою Станіславського. Система Станіславського сидить у нас у голові: треба просто внутрішньо прожити – як я докотився до такого життя. Мов перед очима постало, як ми познайомилися з Лєночкою, як зустрічалися півроку, як чудово жили. Вона готувала жульєни, а я пародіював голоси її колег з Верховної Ради, вона сміялася, як дитина... Але з`явився цей! Вагон нашого життя пішов під укіс: вона почала затримуватися «на роботі», на спроби серйозно поговорити не реагувала. Мені залишилися переживання, які я почав ділити із чаркою. З таким от душевним тягарем я вирушив до Ірини.

Знахарка приймала на Подолі, за адресою вул. Григорія Сковороди, 7, офіс 14. Але потрапити на прийом до неї виявилося не так вже й просто: спочатку треба було чекати півтори години в невеликому залі. Разом зі мною до Ірини бажали потрапити ще людей дванадцять. Переважно це були вже немолоді жінки з тужливими поглядами. Сидів тут також чоловік з Білої Церкви, який постійно позіхав, як з`ясувалося, він приїхав сюди просити за доньку. Все відбувалося в атмосфері обтяжливого мовчання, оскільки нам веліли не розмовляти, «щоб не обмінюватися енергією». Знічев`я я почав нахабно дивитися в очі жінкам, внутрішньо ставлячи запитання: «По знахарках, значить, пішла?» Втім, згадуючи про свій розрив з Лєночкою, одразу зупинявся: нещастя може спіткати кожного.

До залу ввійшла Тетяна, помічниця Ірини. Вона сказала, що знахарка працює в Києві вже тринадцять років, причому раніше приймала на вулиці Щусєва, тепер – тут. Нарікань щодо її роботи ні в кого ще не було, Ірина прагне допомогти всім. Вона продає талісмани, проводить обряди, коштує це все від ста до тисячі гривень, при тому за клієнтами не женеться, роботи у неї вистачає. Нам же слід дотримуватися всіх рекомендацій, які вона дасть.

– Ірина не насилає пристрітів, допомагає тільки вам і близьким до вас людям, тим, з ким ви пов`язані енергетично: чоловік, мати, брат, сестра, бабуся. Вона лікує від алкоголізму, повертає в сім`ю, – сказала помічниця і, зібравши з усіх по двадцять гривень, записала, хто звідки прибув. Нам видали щось подібне до медичних карток, на яких було написано: «Шановний відвідувач! Ви звернулися по допомогу, і, якщо вона Вам справді необхідна, Ви її неодмінно одержите». Тут же були викладені рекомендації перед прийомом і після нього. Виявляється, необхідно дотримуватися тиші, після прийому три дні нікому не давати у борг і нічого не розповідати. У картці, забезпеченій, до речі, голограмою, також є графа, в якій зазначено, які предмети необхідні для виконання обряду. Поки що вона була порожня. 

Спочатку мені подумалося, що мій експеримент з «присушення» Олени Лукаш не буде чистим, оскільки ми навіть жодного разу не бачилися в реалі. Але потім спала інша думка: я вже так перейнявся своєю роллю, що став їй енергетично близький як ніхто. І якщо раптом знахарка приворожить нас одне до одного, то я скажу їй: «Олено, я добрий, дотепний, люблю дітей і не їм тварин. Ми одружимося, і я обіцяю, що не напиватимуся і не бігатиму за тобою по кухні, озброєний сокирою з криками: «Зарубаю!» Її серце буде зворушено. 

У кабінеті знахарки панує напівтемрява, сама Ірина сидить серед свічкою за столом в якомусь дивному вбранні із загадковим виглядом. І взагалі все, що пов`язане з цілителькою, оповите підвищеною серйозністю, тут не посміхаються і розмовляють з якимись потойбічними інтонаціями.

– Ви музикант? – запитала мене знахарка.

– Ні, я працюю в дизайнерській фірмі.

– А, ну все одно працюєте в творчій сфері. Це одразу видно.

– Скоріше, в технічній, – відповів я, а сам подумав: «Навіть не уявляєте, наскільки творчій».

– Які у вас проблеми?

Я розповів про свої відносини з Оленою. Ворожка з розумінням кивнула, дістала карти, змішала їх і попросила зрушити. Розкидала на столі якийсь пасьянс, вимальовувалася невесела картина. Виявляється, на мене навели пристріт, і зробила це третя людина: Ірина тицьнула пальцем в карту із зображенням бородатого дядька і підписом «диявол».

– Точно, це він! Хочте, покажу його фото? – сказав я, готуючись вийняти з рюкзака портрет Ярослава Мендуся.

– Не треба. Вам потрібно вирішуватися, чи хочете ви продовжувати відносини з своєю дружиною.

– Раніше дуже хотів, але після всього, що відбулося, вже не знаю. Давайте покажу її фото.

– Ні, ні. Треба робити обряд. Це коштуватиме тисячу двісті гривень.

– Тисячу двісті? А якщо я не хочу продовжувати з нею стосунки?

– Ви, звісно, можете почати відносини з іншою дівчиною, але прокляття на вас лежатиме, і воно позначиться і там.

Ворожка показала на карти: тут були зображені якісь дівчата, повішений вниз головою чоловік з підписом «повішений» – і це, за словами знахарки, міг бути я. Під іншою картою було написано «дурень», теж я. Для мене ж головним був той факт, що треба платити гроші. 

– А тисяча двісті – це за повний обряд? Може, мені дасте поки який-небудь талісман простіший?

– У вас буде гривень двісті? – запитала знахарка.

– Мені треба зняти з картки. І взагалі я б подумав день-другий.

– Думайте.

В цей час в голові виникла така думка: Олена Лукаш, звісно, видна пані, але тисяча двісті гривень – це вже надто за щастя з нею. Я закрив на мить очі і образно загорнув на астральному тілі знахарки губу, пристібнув її під носом маленькою малиновою кнопочкою. Цей йогічний прийом мені доводиться застосовувати щораз, коли хтось намагається взяти з мене завелику суму.

 

Ірина тим часом написала на папірці, що потрібне для обряду: «1200, 3 яйця, свічка, рушник х/б, 1 м мотузки». Глянувши на «повішеного» і «дурня», я розкланявся і пішов. Після названої суми ніяких почуттів до Олени Лукаш вже не залишилося.

Антон Зікора

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся