Сергій Прилуцький: Література сама по собі – це збочення

Сергій Прилуцький: Література сама по собі – це збочення

Ще залишилося у багатьох таке уявлення, що літератор комусь щось винен. Що література – це таке сакральне гніздо, де автор мусить висиджувати високодуховні яйця... Інтерв`ю

Сергій Прилуцький (aka Сірошка Пістончик). Поет. Народився 4 червня у Бересті (Білорусь). Закінчив історичний факультет Берестейського державного університету. Працював на заводі  "Брестгазоаппарат". Тричі фіналіст конкурсів молодих літераторів Білоруського ПЕН-центру. Автор книги віршів "Дзевяностые forever" (Мінськ, 2008). Живе і працює у Києві. Також відомий у літературних колах як Сірошка Пістончик – автор "дегенеративної прози", зокрема циклу іронічних історій “Пра сабачку Сірожу”. Неодноразовий переможець численних слемів. Знявся для календаря «Канец словау», вихід якого став безпрецедентною подією у Білорусі. Новий арт-проект альманаху сучасної білоруської культури” pARTisan”, "Канец словау" - “вічний” календар (на сторінках присутні дати, але відсутні дні), для якого роздяглися 12 поетів, літераторів, журналістів, музикантів. Як кажуть самі укладачі: прецедент комплексної промоції білоруської літератури через аранжування актуальних текстів небанальним візуальним рядом.

Сергій Прилуцький відповів на запитання УНІАН

.

То як молодий талановитий білоруський поет з історичною освітою опинився і зачепився в Україні?

Скажімо, є кілька факторів: по-перше, тут дівчина живе, по-друге, була пропозиція працювати. Плюс ще любов до зміни місця, до подорожей. Якось так усе склалося...

У наш час важко прожити з написання творів. Знаю, що ти, наприклад, працював на заводі... Це найекзотичніша робота, якою тобі довелось займатися?

Як на мене, вона зовсім не екзотична. Можливо, вона не є звичною для людей, які пишуть. Звичайна, нормальна робота. Чому пішов, бо мене напружувала сама специфіка, тому я шукав, аби якомога швидше звідти звалити.

На яку роботу ти б ніколи не погодився?

У КДБ я б ніколи не працював. Мене, правда, туди й не пустили б... (Сміється. – Авт.)

Повернімося до речей прозаїчніших... Що таке література?

Поняття не маю... Як для мене, література – це такий живий організм, який постійно озирається на те, що відбувається навколо, переосмислює те, що було, і те, що відбувається. Безумовно, підключаючи сюди уяву і купу якихось темних речей, які не завжди усвідомлюєш... По-моєму, у цьому сутність літератури.

У твоїх віршах часто фігурують прості, невеличкі люди, маленькі характери з яких складається велике життя...

Мені цікаво, тому що весь цей пласт чомусь слабо розроблений у нашій поезії. Усі ці люди, яких звикли називати маргіналами, алкоголіками, пролетаріатом тощо, вони рідко зустрічаються у віршах. На мою думку, це неправильно і несправедливо.

У нинішній ситуації, коли більшість поетів “тікають” у верлібр, твої вірші тішать вухо римованістю...

Вважаю, у білоруській поезії ще не вичерпані можливості, які дає силабо-тоніка. Не думаю, що варто відмовлятися від написання, скажімо, сонетів.

Сонети важче писати...

Ну звичайно, простіше – випити пива, а потім сісти, лівою ногою записати плин свідомості і назвати це віршем. Поезія – це ж не завжди якийсь прикол і забавка. Вона не повинна бути легкою. Я не критикую верлібр, але справа в тому, що варто долати власні стилістичні та жанрові кордони, не зациклюватися на досить попсовій фразі "рима вмерла".

Є у тебе вірш “Коли кубики були молодими”. Якось він так пронизливо написаний, відразу дитинство згадуєш.... А який найяскравіший спогад твого дитинства?

Та багато чого пригадується. Як билися двір на двір, наприклад…

Ти був хуліганом?

Не скажу, що хуліганом, це булашвидше одна з форм забав. Не якесь там криваве місилово, а просто гра. З рогатками, арбалетами якимось саморобними, як у фільмах про хрестоносців.

А перший еротичний спогад?

Ну в дитинстві ще не було еротичних спогадів... (Сміється. – Авт.) Як і в кожного, були там взаємні показування пісьок, але не скажу, що в цьому була якась еротика. Просто дитяча цікавість...

Значить, участь у проекті "Кінець слів" і роздягання перед камерою були для тебе легкою прогулянкою… Ти відразу погодився?

Скажімо, спочатку була ідея Алєся Аркуша й часопису "Калосьсе"  зробити фотосесію білоруських літераторок у жанрі ню. Але тоді (декілька років тому) усе це прогоріло, ніхто не відгукнувся… І от, сиділи ми якось у барі з Марійкою Мартисевичі Віталем Рижковимза пивом і вирішили, а давайте тоді пацани знімуться. Склали список, хто міг би взяти участь. Вийшло осіб 40. І Марійка почала допрацьовувати цю ідею. Потім підключився уже pARTizan...

Чи не було закидів у поширенні порнографії?

Та ні... Траплялися усілякі відгуки в інтернеті: мовляв, це все підараси якісь, просування гей-культури… Краще б вони собі сиділи й писали, ніж дупою на публіці світити. Ще залишилося у багатьох таке уявлення, що літератор комусь щось винен. Що література це таке сакральне гніздо, де автор мусить висиджувати високодуховні яйця ))).

А для тебе особисто, що таке порнографія? В літературі, наприклад.

Мені тяжко сказати, що таке порнографія. Наприклад, книжки, які в переходах продаються. Але це так, метафорично висловлюючись… Я розумію, що люди не стільки ці книжки читають, скільки розслабляються, відвертають увагу від певних своїх проблем. А якщо серйозно, то найголовніші порнографи ті, хто пафосно проти цієї самої порнографії виступає.

А ти куди тікаєш від якихось своїх проблем? Чи не маєш такої потреби?

Ну, я не скажу, що тікаю від проблем. У принципі, писання є певною сублімацією тих самих проблем...

А грушу побити, наприклад (“ніби це справді вона винна в твоїх проблемах”:)?

Ні, немає такого бажання. Скажімо так: роль груші виконує Пістончик, усі ці його ідіотські оповіданнячка, можливо, і є виходом зайвої брутальної енергії. От замість того, щоб побити грушу й пишуться усілякі такі дебілізми. Про собачку Сірожу і тому подібне.

Тобто ти вважаєш ці свої твори дебілізмом?!

У хорошому сенсі цього слова. Скажімо так: це альтернатива інтелектуальній прозі.

Прилуцький і Пістончик - це як Джекіл і Хайд, як Бетмен і Робін?...

Це як добрий слідчий і злий слідчий. Я – близнюки за гороскопом, це також може пояснювати моє "роздвоєння особистості".

Перекладами теж займаєшся?

Перекладаю час від часу. З сучасних, в основному, українських і польських авторів.

З англійців – Одена. Хоча з англійської перекладається повільніше, оскільки нею не скажу, що добре володію. Коли перекладаю – то з купою словників, і 50 разів перепровіряючи значення того чи іншого слова.

Я чула нарікання, що в Україні немає якоїсь такої школи чи профспілки перекладачів. Тобто те, що перекладається, робиться більше спонтанно і на якість перекладу не завжди хто зважає...

Щодо білоруського досвіду. Є кілька маститих перекладачів, які, коли ти загорівся перекласти щось білоруською, з радістю тобі допоможуть, підкажуть. Той же Васіль Сьомуха, Лявон Барщевський, ще декілька людей. У Мінську ще існує Білоруський колегіум, при ньому є перекладацька майстерня, яку веде Андрій Хаданович . Кожного тижня там збираються люди, які перекладають, разом обговорюють ці переклади, результатом чого виходять книги перекладів. Це таке собі бойове хрещення для молодих перекладачів. Дуже добра школа. Наприклад, ціла серія польських авторів вийшла не без участі перекладацької майстерні.

До критики як ставишся?

Спокійно. Краще яка-небудь реакція, ніж ніякої.

Ніколи не виникає бажання “морду побити”?

Та ні, коли людина якось зреагувала, негативно чи позитивно, значить щось її зачепило, принаймні не залишило байдужим.

Що таке свобода?

Коротко кажучи: щоб не заважали робити те, що ти хочеш. Принаймні у Білорусі зараз така формула. Бо коли тобі не заважають, ти вільний в усьому. Все решта залежить від тебе самого.

Кажуть, що в Україні почався наступ на свободу слова, висловлення своїх думок. Спочатку заборона Комісією з нацморалі книги Ульяненка, потім суперечливий закон про порнографію, який до ладу ніхто не читав, і тепер трактує по-своєму, але знаючи наші закони, суди, дії міліції можна готуватися до гіршого...

На собі я цього не відчуваю, але думаю що українцям варто з пересторогою ставитися до таких симптомів, бо у нас так само все починалося з начебто невеликих змін, а потім вилилося у те, у що вилилося.

У Білорусі взагалі розмовляють білоруською мовою?

На вулицях рідко почуєш білоруську мову. Хіба що у Мінську. Якщо хочеш почути білоруську ліпше проїхатися по глибоких провінціях – містечках, селах…

Тобі не бракує спілкування у Києві?

Та ні, у мене виробився певний імунітет (підозрюю, що під цим підпишеться багато хто з білорусів), тому я не заганяюся з цього приводу, не посипаю голову попелом. Мене усі розуміють. Я з друзями - білоруською, вони - українською.

Твоє ставлення до слему?

Для мене це своєрідна гра, спосіб так званого виходу до народу, популяризації літератури. Це така форма літературних забав, коли одні читають, а інші кому цікаво слухають і грають у суддів. Багато хто ставиться до цього як до виродження поезії, але за великим рахунком, це – такий собі міні-карнавальчик, спроба розслабитися як для авторів, так і для читачів.

Не будеш же цілодобово сидіти й читати, можна ж вийти на вулицю і послухати той самий вірш з вуст самого автора, попити з ним пива, поспілкуватися..

Наскільки я помітила, жоден літературний захід не обходиться без вар’ята, який видряпується на сцену і каже, от які ви всі класні, усе чудово, і я хочу вам прочитати свого вірша... це чому так?

Не бачу тут ніяких проблем, вар’ятів вистачає скрізь. Думаю кожен з тих, хто виступає, у чомусь вар’ят. Існує й така традиція: після слему, чи після якихось виступів є відкритий мікрофон. Така собі форма демократизму. Звісно, демократизм у літературі – це тупо і нецікаво. Але якщо після якогось заходу людина хоче щось почитати, нікому від цього погано не буде.

Що таке збочення?

Література сама по собі це збочення.

Тебе можна назвати розпусником?

Скоріше роздовбаєм-авантюристом.

Тобто одного разу ми можемо почути про Сергія Прилуцького, який став королем якоїсь острівної держави і закинув поезію?

Та ти що! ))) Мене навіть королем району бути не тягне. Навряд чи я втечу від писання, хіба що воно від мене може втекти...

Розмовляла Валентина Романенко (відповіді Сергія Прилуцького подані у перекладі з білоруської)

Фото - Тетяни Давиденко

Беларуская мова

                             “гэтую мову па горадзе не разьвесіш,

                              яе ўжо не ўпрыгожаць ні фаервэркі,

                              ані нэон”

                                                    Вальжына Мо

рт

                       мы добра ведаем гэтую абэцэду

                       яе вітальні спальні і прыбіральні

                       мы добрыя вучні –  вывучылі дашчэнту

                       яе патаемныя склепы і катавальні

 

                       мы гулялі ў вайнушку на яе палігонах

                       нас ганіла маці і бацька ганіў таксама

                       мы ссыпалі ў сэрца яе кірылічны порах

                       праносячы ў дом за пазухай і за шчакамі

 

                       мы клалі яе замест пайку у заплечнік

                       перадавалі бы вірус сваім каханым

                       перавяралі штораніцы і штовечар

                       яе рыштунак, бы кулі у барабане

 

                       любілі яе як брудную дзеўку любяць:

                       прасілі рукі – і білі у твар нагамі

                       кляліся на вернасьць, патасна сьціснушы зубы,

                       найапошнейшымі словамі і багамі

 

                       але між хваласьпеваў яе крывіцкім вабнотам

                       славы й асанны яе незямному цуду

                       яна йшла у бар аддавацца рознаму зброду

                       і ночыць з бамжамі у іхніх картонных будах

(с) Сяргей Прылуцкі

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter