Село і люди Анни Багряної
Село і люди Анни Багряної

Село і люди Анни Багряної

16:14, 23.08.2010
5 хв.

Найбільш приваблива у новому романі-сонаті «Дивна така любов» – історія сільського дитинства її героїні... Стиль викладу рвучкий, телеграфний, на можливу екранізацію тягне...

Найбільш приваблива у новому романі-сонаті «Дивна така любов» Анни Багряної – історія сільського дитинства її героїні, яка згодом виросла на європейську художницю. Її, маленьку Надію, всі відьмою називали через беззубе шамотіння і за те, що зазвичай вовкувато на людей дивилася. А як ще в селі дивляться? Дитяча інфантильність – це ж для міського контексту, а тут звичайнісіньке куркульство, у генетичний спадок передане. Утім, іноді наші людці до панів у найми потрапляють, а вже ті їм культури у миску з борщем додають. У випадку із Надійчиною бабусею, яка, крім забобон і казок поганських, ще й швейну машинку «Зінгер» і патефон з тріснутим Бетховеном мала, сталося інакше. І попри те, що пани її гаркаві перед приходом німців до Києва у 1941 році на Захід утекли, але Схід вони добряче цивілізували хоч і містечковою, але таки культурою.

Стиль викладу в «Дивній такій любові» рвучкий, телеграфний, на можливу екранізацію тягне. Десь отак-о в дусі «Вавилону ХХ»: «Їхалося. Слизько. А батько давно не кермував. Відвик від машини. Ось чому і не дивився, кого везе». Чи, може, це кивок убік класики? Адже у Діккенса у «Піквікському клубі» вже їхали таким самим алюром: «Жахливе місце – горлав говіркий незнайомець, коли герої проїздили під аркою, – страшна небезпека – нещодавно – п’ятеро дітей – мати – жінка висока, їсть сандвіч – про арку забула – кррак – діти озираються – мати без голови – в руці сандвіч – нічим їсти». Але далі у маленької героїні Багряної усе добре. Далі «хотів зимовий чоловік провести мене, але – шлях – додому – я сама – знала – вже». Мовляв, не проведеш.

Та й хіба може бути погано у власному дитинстві, звідки родом ця ностальгійна проза? Зворушлива казка про гидке каченя, сіренького зайчика і заодно козу-дерезу, але в сучасному стилі чи то житомирської школи, а чи Забужчиної саги. У ній каченя стає сорокою-вороною, зайчика тягнуть у хатку-луб’янку, а коза біжить через Андріївський узвіз у своє малярське майбуття, кажучи, що листячко свого таланту вона не в чужій майстерні поцупила, а на рідному обійсті знайшла. Загалом ця книжка Анни Багряної схожа на «дитячі» життєписи великих, які продукує видавництво «Грані-Т» – про маленьку Катерину Білокур і Марію Приймаченко – адже одну таку збірку тамтешніх оповідань для дітей авторка роману вже написала. І не дивно, що саме цей пубертатний період майбутньої художниці переказаний у «Дивній такій любові» найкраще, а решта з її життя – втеча з рідного села до Києва, а далі до Краківської академії, виростання на відому європейську майстриню, ігнорування родини і втрата Батьківщини – описане підбігцем, у вищезгаданому ритмі «кінематографічної» джиги.

Відео дня

А ще усе воно нагадує історію однієї малої поетки, яка, вирвавшись з буряків у столицю, прижилася черговою зальотною музою у майстерні художника-лауреата. Щоправда, потім природа взяла своє, і вона вже била свого діда сковорідкою по голові, бо ані сексу, ані грошей не давав. У принципі, написати таку історію, як у романі «Дивна така любов», міг би кожен з наських філологів. Для цього треба лише згадати усі свої дитячі ігри, підліткові забавки і юнацькі пустощі. Тим не менш, «сільського» чтива у нас негусто. Те саме з автурою. Ну, Люко Дашвар, яка вперто намагається згадати, як дівкою була. Ну, Таня Малярчук, яка про своє прикарпатське дитинство усе до краплі витиснула, на міську прозу перейшовши. Невже соромляться автори власного минулого, і маємо відновлення радянського статус-кво в культурі села?

Адже ким раніше заповнювались українські філфаки? Правильно, сільським елементом, але ходу йому всесоюзне начальство не давало. Лише обраним авторам дозволено було до пенсії обробляти «сільську» тему, наче якомусь Валерію Шевчуку або Володимирові Дрозду, а сьогодні обов’язково має бути прогрес і перехід у «міський» формат. Раніше на «сільську» прозу взагалі існувала квота – поруч із творчістю фізиків-ліриків, інженерів людських душ і беззубих «ми-за-мир-авторів» – і навіть цілий літературний цех поетів-«дєрєвєнщіков» закваски 1960-х років обслуговував читача. Щоби, значить, плуг із гартом тримали рівновагу в історії української радянської літератури, і щоб з журбою радість обіймалися виключно у рамках соціалістичного канону. «Поорані віком смагляві лиця: / Горпини і Текли, Тетяни і Ганни – / Сар’яни в хустках, Ван-гоги в спідницях, / Кричевські з порепаними ногами», – описував Іван Драч наше щасливе селянство, з якого виходили геніальні майстри народного мистецтва. Тепер цю легенду реанімує Анна Багряна. Мовляв, «завжди у житті все переплітається: високе і низьке, врочисте і буденне, серйозне і смішне», і це нічого, друже-читачу, що з постолами на святеє місце, головне, панове-браття, щоб душа чиста.

Але так буває у житті, а ми ж з вами про культуру. Вона, навіть перетворившись із колишньої «соціалістичної» на нинішню «українську», все одно покликана якось вивищуватись над життям, облагороджувати його, хіба ні? Причому облагороджувати, навіть пропонуючи читачеві такий стандартний лікнеп, згідно з яким дуб – дерево, річка – Дніпро, поет – Шевченко, а якщо Бетховен, то обов’язково – «Місячна соната», під звучання якої, нібито, писався роман Анни Багряної. Утім, він недаремно називається «Дивна така любов», оскільки з будь-якої культури бувають «дивні», чи пак житейські, винятки.

Ігор Бондар-Терещенко

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся