Їздили козаки за Дунай

Минулого тижня Сербія відсвяткувала Дні української культури. Василь Шкляр був один з членів української делегації, які представляли нашу країну в Сербії та поділився з нами своїми враженнями.

Сидимо в бєлградському нічному кнайп-клубі “Зона Замфірова”, названому так на честь героїні однойменного роману їхнього класика ХІХ сторіччя Стевана Сремаца. Ну, це так, якби, наприклад, у Києві ви побачили корчму під назвою “Конотопська відьма”, “Микола Джеря” чи “Кайдашева сім’я”. Або й “Повія” – на честь класичного твору Панаса Мирного. Чим погано? Краще ж, ніж якесь “Мусі-пусі”?

Отож у “Зоні Замфіровій” ми п’ємо пиво і слухаємо старовинних сербських пісень, у яких вчувається щось давно забуте, але щемливо своє. Хоча... ось уже й зовсім наше: “Лучче було б, лучче було б не ходить...” Перший секретар українського посольства в Сербії Юрій Лисенко каже, що пісня “Їхав козак за Дунай” популярна на всіх Балканах, і ми йому віримо. Бо то для когось він перший секретар, а для нас – вельми оригінальний київський поет Юрко Позаяк. Його лапідарний вірш, зодягнутий у вишукане японське хоку, облетів увесь світ. Пам’ятаєте?

Під цією грушею тато мене зробили.

Тепер тут песик сцить.

Але зараз Юрко Позаяк вельми серйозний і стомлений: уже за північ, а йому о сьомій ранку вставати – задовбали ці протоколи й культурні заходи, на яких він і перекладач, і швець, і на дуду грець. Усміхається лише на розповідь львівського поета і сербознавця Івана Лучука про те, як “італійська мафія” відібрала у нього на митниці (летіли через Мілан) пляшку “Хортиці”. Ну, не зовсім відібрала, бо митники дозволили випити в них на очах скільки подужаєш. Ми з Іваном подужали стільки, що в тих очі рогом полізли. Ще й запили японською саке, яку не дали провезти якомусь бідоласі, що повертався з Японії.

Але я про українську пісню в Сербії. Прогулююсь центром Бєлграда і чую, як із якоїсь крамниці долинає начебто знайомий хрипливий голосочок, що спотворює українські слова під ненаський акцент. Дослухаюся – так і є: Славко Вакарчук. Заходжу до тієї крамниці й питаюся у чорнявої дівчини-продавця (блондинок тут взагалі немає): “А ви хоч знаєте, хто це співає?” – “Океан Ельзи”, – каже вона. “Де ж ви його взяли?” – “В Донецьку купила”, – відповідає дівчина майже із викликом. “Гм... – думаю собі. – Україна єдина”.

Але найбільше України в Бєлграді, звичайно, на філологічному факультеті університету, де вже давно серби студіюють нашу мову. Очолює цю кафедру Людмила Попович, до нестями красива як для професора українка, авторка фундаментальних праць про україно-сербські літературні взаємини. Виступаємо перед студентами разом з Іваном Драчем і тим же таки поліглотом Іваном Лучуком, котрий, здається, знає про все на світі навіть більше, ніж потрібно поетові. Іван Драч іронізує, що так багато знати личить лише галичанам, а нам, східнякам, це навіть шкідливо. Нам, східнякам, треба, щоб голова була світлою.

Втім, велику світлу голову видатного українського поета й без того впізнають у сербських культурних товариствах ще здалеку. Його тут справді знають. На зустрічі в Спілці письменників їхній актор читає вірші Драча сербською. Після офіційної зустрічі – за чаркою ракії домовляємося з головою Спілки Србою Ігнятовичем про їхнє входження до Міжнародної асоціації письменників “Слово без кордонів”, створення якої ініціювала Національна спілка письменників України. У сербських літераторів також проблеми з виданням книжок. Їм теж доводиться простягати руку до спонсорів. Зате в них на кожному кроці книгарня. Тут пригадуються слова польських письменників, які, пройшовшись Хрещатиком і не побачивши жодного книжкового магазину, вражено запитали у наших: „А для кого ж ви пишете?”

А далі – друге за величиною місто в Сербії – Нові Сад. Саме тут найчисельніша українська діаспора. Щоправда, п’ять тисяч українців і п’ятнадцять тисяч... русинів. Між ними відчувається прохолода. Тут треба виступати надзвичайно делікатно, щоб не зачепити болючі струни „міжнаціональної толерантності”. Для потепління взаємин на столі знов з’являється дві сулії ракії. Це справжній українець вигнав її сам, бо має власний розкішний сад, а ракію, як відомо, женуть не лише з винограду, а й з яблук, груш, айви, персиків, абрикос і навіть із вишень.

Взагалі вся Сербія цвіте й пахне. Маю на увазі лише природу. Палахкотять квітками клумби, цвіте магнолія, форзиція і ще якісь екзотичні для нас кущі й дерева. А ген серед Бєлграда чорніють руїни не так давно розбомблених будинків. Серби досі міркують: чи відбудовувати їх, чи так і залишити – як пам’ятники сучасної політичної культури. Суспільство тут також поділене. Серби, на відміну від українців, усі, як один, націоналісти, а розділені за своїми політичними симпатіями й майновим становищем. Під час війни тут спрацювало правило, висловлене у відомій російській приказці: “Кому війна, а кому мать родна”. Одні на руїнах звели помпезні котеджі, іншим дозволили брати продукти в магазинах наборг, бо немає за що купити хліба й молока.  Тому серби також нарікають на свою державу. Це влучно висловлено в одному з графіті, яке я надибав на стіні житлового будинку в Бєлграді: “Якби держава дбала про своїх людей, то її мали б навіть цигани”.

Василь ШКЛЯР

УНІАН в Google News