Чотири книжки осені

Чотири книжки осені

Поміж любовним листуванням і пригодами українки в чужій країні, зазвичай маємо сумні спогади про власне дитинство – з обов’язковим батьком-тираном, затурканою матір’ю і заляканими дітьми…

Чеслав Мілош. Абетка. – Х.: Треант, 2010. – 384 с.

Доволі незвична «Абетка» Чеслава Мілоша – класика польської літератури і лауреата Нобелівської премії – була перекладена українською ще в 2001 році. Відтоді чимало видатних і не дуже авторів заверстало власне життя у спокусливу форму лексикону, але незвичним творіння Мілоша від цього аж ніяк не стало. І не тому, що кожне письменницьке життя передбачає відповідну, чи пак персональну міфологію творчості. Просто в декого це саме життя буває цікавішим за творчість. «Абетку» я написав замість роману, точніше на межі роману, що стало результатом пошуку «великої форми», – зізнається автор, тому не дивно, що передмову до книжки склепав Юрій Андрухович, який так само колись запропонував читачам замість нового роману власну автобіографію під назвою «Його таємниця».

 

Хай там як, але книга Мілоша охоплює цілу епоху – від часу його дитинства у міжвоєнному Вільнюсі, а також юності за доби номенклатурного буття у комуністичній Польщі, до Франції зрілого віку й пізньої Америки, де поет заснував першу в історії США кафедру полоністики. Це справжня енциклопедія життя, словник з літератури, історії, філософії, кожне з понять якого має життєве підґрунтя, а кожна фігура займає своє особисте місце в переліку імен.

Отже, які вони, ці імениті, малознані чи зовсім невідомі друзі та родичі Мілоша? Дехто з них, признатися, досі вважає Варшаву, де народився, «тихим провінційним містечком після насиченого культурними подіями Вільнюса». Це до того, що особливого пафосу старого мудрагеля в «Абетці» ми не виявимо, оскільки він мовить до нас з відстані перейденого шляху, де високі матерії стираються на попіл імперій, залишаючи невраховані дрібнички життя. «Старість перетворила мене на дім, відкритий для голосів людей, яких я знав раніше, про яких чув або читав», – значить автор, і тому не дивно, що з видатними особами на кшталт Айседори Дункан, Альбера Камю і Достоєвського в книжці Мілоша сусідують якісь випадкові Лєна, Абраша і Алік Протасевич. Утім, нічого випадкового в цьому калейдоскопі ситуацій – принаймні для автора – не існує. Пияцтво, дружба, кохання – усе гуркоче в друк, набуваючи ваги в присмерку біографії.

Андрей Курков. Садовник из Очакова. Роман. – Х.: Фоліо, 2010. – 314 с.

У недалеке минуле кличе читача також новий роман Андрія Куркова назвою «Садовник из Очакова», чиї герої живуть одразу в двох паралельних реальностях. Зокрема один з них, мешкаючи з мамою в передмісті Києва на гроші за продану в столиці квартиру, отримує від малознайомого садівника подарунок: міліцейську форму старого зразка. Яка, у свою чергу, «працює», наче універсальний диво-смокінг у фільмі з Джекі Чаном, перетворюючи інфантильного хлопчину на грізного правоохоронця, що крутить любовні романи в паралельній реальності 1957-го року, викриває тамтешніх злодюг, ба навіть лікує свою хвору коханку, проносячи для неї «контрабандою» з нашого сьогодення дефіцитні ліки.

Ну, а сюди наш Ромео несе свіжу рибку, старі фотоплівки й безтермінову закоханість у руду красуню-рибачку. Працює механізм романної інтриги доволі просто – варто лише добряче хильнути перед мандрівкою в часі й лискучі хромові чоботи-скороходи самі винесуть тебе за дужки набридлого існування в захопливу пригоду в Очакові.

Слід зазначити, що не в останню чергу ця екзотична історія ретроспективного кшталту сприймається на диво легко саме тому, що нинішньому читачеві давно відомий прийом стрибання в гречку минулого, який часто-густо використовується в кінематографі. Так, знайомлячись з романом «Садовник из Очакова», на думку щоразу спадають такі самі раптові потрапляння до паралельного світу, як, наприклад, у фільмі «Ми з майбутнього», де героям доводиться вживатися у воєнний побут 1940-х років.

Антон Фридлянд. Похитители мифов. Роман. – Х.: Фоліо, 2010. – 251 с.

Набагато складніше жити й виживати головному герою роману «Похитители мифов» Антона Фрідлянда, адже він – далеко не скромний молодик, а професійний детектив і шукач викраденого. А наразі викрадено таке, на чому можна не лише заробити, але й зламати собі життя. Отже, поцуплено глиняні таблички, на яких був записаний найперший епос на Землі. Головний герой, отримуючи завдання розшукати дорогоцінні артефакти, шукає довго і виснажливо, оскільки географія роману доволі широка, охоплюючи Україну, Індію, Таїланд, Росію і навіть давнє царство Шумер.

У принципі, інтрига роману не дуже складна, а його герої недаремно вважають, що нема ніякої потреби вигадувати нові історії, оскільки існують міфи – базова основа, до якої лише долучаються допоміжні механізми: чутки, плітки, перекази. Хто володіє цією інформаційною матрицею, той не те що володіє світом – він може запросто його змінити. От лишень у романі не уточнюється, для чого саме.

Хай там як, але «зміни» у тексті епосу про Гільгамеша зроблені автором роману «Похитители мифов» хіба що для забави. Так, нам пропонують ознайомитись із нібито правдивою версією сотворіння світу, в якій і шумерський культ зберігання маслини – моделі світу – в інтимних частинах тіла, і царські мудрагелі-довгоносики, які в дусі відомого анекдоту про буряки радять правителю щоразу віддавати чудиську-ворогу все більше харчів і дівок (мовляв, хай він, собака, вдавиться). Ну, а там, де автор стомлюється насміхатися над історією, нам кажуть, що «фрагмент рукопису втрачено».

Ірися Ликович. Твоя дитинка. Роман. – К.: Нора-друк, 2010. – 213 с.

У романі «Твоя дитинко» Ірисі Ликович втрати більш значущі. «Моє серце нині в Німеччині. Знаєш, як це жити без серця?» – бідкається протягом оповіді коханець головної героїні, чиї електронні листи нагадують стилістику «Zоо, или Письма не о любви» Віктора Шкловського. У принципі, відомо, як жити в Німеччині, де треба знати німецьку, а не лише до нестями любити себе, свою душу й рідну Вкраїну. Там, коли тебе питають про щось – ну, наприклад, «Мохтест ду унтере Колна дом зеєн?» – треба просто відповідати «Натюрліх», і буде тобі щастя. Але жодними чужоземними краєвидами героїня роману – вередлива студентка Ніна – не цікавиться. «Ти не підеш гуляти містом. Бо що таке мандрівка ним, навіть неймовірно цікавим, у порівнянні з твоєю ДУШЕЮ? – значить вона. – Що таке подорож вулицями, навіть і стерильно вилизаними, коли перед тобою відкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ?».

Для тих, кому це не зрозуміло, у героїні роману, яка виховує в німецькій родині дітлашню, заготована казочка про те, що щастя – це не коли тебе розуміють. «Щастя – вважає вона, – це коли по мені скачуть діти». Хоч з дітьми в наської няньки складається не дуже, адже як їх виховують на чужині, знаєте? Там прокидаються дітки вранці й питаються в мами, чи можна подивитися телевізор. Та зазирає у спеціальний план і відказує: «Юдіт і Дебора – так. А ти – ні. Ти вже дивився цього тижня аж дві голини». Малий заливається сльозами й українській няні стає його шкода, бо вона знову не розуміє «їхньої німецької логіки».

Натомість логіку наських дівчат за кордоном збагнути не важко. І коли про це каже покинутий коханець героїні – старший за неї на тринадцять років Алоїз – то він знає, про що говорить, адже дві його знайомі так само туди поїхали, і тепер дуже прагнуть вийти заміж за німців. Причому обидві в Україні залишили хлопців.

Поміж любовним листуванням і пригодами українки в чужій країні, зазвичай маємо сумні спогади про власне дитинство – з обов’язковим батьком-тираном, затурканою матір’ю і заляканими дітьми. Як на думку авторки роману, це мусить виправдати мало не садистське ставлення до свого коханця уже дорослої героїні. Зрештою, вони обоє грають у гру, назвавши її життям. Ну, а ми мусимо повірити, що це й є сучасна література. Принаймні цієї осені.

Ігор Бондар-Терещенко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter