Як міліція шукала фалос у книжці Марії Матіос за доносом комуністів

Як міліція шукала фалос у книжці Марії Матіос за доносом комуністів

Провокація проти письменниці – знакова подія січня 2011 року. В Україні від часів Стуса, Чорновола, Набоки не було прецедентів, коли влада переслідувала письменника з політичних мотивів...

Провокація проти Марії Матіос – знакова подія січня 2011 року. В Україні від часів Стуса, Чорновола, Набоки не було прецедентів, коли влада переслідувала письменника з політичних мотивів...

Україна! Країна! Що з тобою відбувається? Літературною творчістю, «витонченою словесністю» займається Генеральний прокурор і міністр внутрішніх справ, разом з депутатами-комуністами. Зовсім як у класика: «Дійшли до дна, але тут нам знизу постукали».

Художник і влада, «чотириокий інтелігент» і груба сила суддівських і міліційних чобіт – ось тема, яка повинна сьогодні стати надактуальною для дискусій, полеміки українського політичного класу.

Нагадаю. Наприкінці минулого тижня стався літературний скандал. Оперативні загони й дільничні міліціонери вітчизняного МВС шукали по всій країні лауреата Шевченківської премії Марію Василівну Матіос. Не з собаками і міношукачами шукали, але її сусідів добряче налякали, як і її редакторів, видавців, численних друзів і мільйонів шанувальників її унікального таланту в Україні і за кордоном.

За два дні міністр «страшної сили», генерал-лейтенант Могильов почав виправдовуватися. Розповів, що запит (все-таки донос) написали комуністи, народні депутати, а він і його підлеглі тільки виконували закон. Але, пробачте, це неправда. Оскільки диявол, як відомо, як і кожна нечисть, криється в дрібницях.

Питається, навіщо було клацати підборами, кричати: «чого бажатимете», коли можна було зняти трубку і подзвонити пані Матіос. Навіть сатрап Сталін дзвонив Пастернаку, радився негідник, питав про Мандельштама: «Він майстер, майстре?» Дізнався, що «так», і відправив до табору, на смерть, на муки.

Напевно, ви, пане міністре внутрішніх справ, розумієте, що написати вам, наприклад, «Солодку Дарусю» (як і мені, втім) не під силу, але чомусь вважаєте себе компетентним, щоб судити про творчість Марії Матіос і поблажливо ухвалювати рішення «її не заарештовувати». Не треба, товаришу генерал-лейтенант, ходити по полю в чоботях, там, де квіти.

Тепер про авторів доносу і причини скандалу. По-перше, є конкретні прізвища авторів-стукачів, але немає сенсу їх популяризувати. Це народні депутати з фракції комуністів. Охоронцям пролетарської моралі здалося, що в своїй останній книзі «Вирвані сторіночки з біографії» Марія Матіос образила ветеранів. «Критики» з Верховної Ради переконують міліційне начальство, що «метафори» Марії Матіос (а письменник, як відомо, мислить художніми образами, а не сутнісними категоріями) ніяк не вписуються в прокрустове ложе вимог роботи Леніна «Партійна організація і партійна література».

По-друге, злочин пані Матіос, як вважають люди політичної партії, яка є «розумом, честю і совістю нашої епохи», полягає в тому, що жінка-письменник побачила «фалос» у високій стелі-пам`ятнику героям війни. Нагадую спеціально для комуністів, що «фалос» в духовній культурі є предмет культу багатьох релігій, а не брудна лайка.

Для стародавніх цивілізованих греків, для видатного англійського художника Обрі Бердслея, для великого Пушкіна «фалос» є «поєднання блиску, краси, дотепності і безсоромності», тобто образ художнього освоєння, віддзеркалення буття і відтворення майбутніх поколінь українців. Не пальцем же ви, панове комуністи, дітей робите?

Але у комуністів своя логіка. Кривава історія радянських репресій забила їм в підсвідомість «сильні слова», без яких в арештантський вагон людей не заженеш, до розстрільної канави «шпигунів світового імперіалізму» не підштовхнеш.

Для авторів доносу «фалос», ймовірно, асоціюється з лихослів`ям вертухаїв сталінських таборів, з лексикою офіцерів НКВС, з аргументами борців з антирадянщиною, із сленгом злодіїв, вбивців, насильників. Скажу більше, «наше все» - Олесь Подерв’янський своїми гротесковими сатиричними п`єсами повідав читачам, як і якою мовою розмовляє українська політична еліта. І нічого. Народ сміється над ними, над собою.

Тепер про ветеранів. Комуністи-донощики вважають, що тільки вони монополізували державну турботу про літніх громадян нашої країни, тих, хто гідний пошани і уваги народу. Але хочу нагадати, що ваші партійні ветерани, екс-члени райкомів, міськкомів, обкомів – це ветерани політичної партії, яка вже двадцять років не є «керівною і спрямовуючою силою». Більше того, до них і сьогодні є багато неприємних запитань. Утім, ми милосердні, вони такі ж люди похилого віку, як і всі інші.

Але куди від правди дітися, живуть ще колишні сексоти, екс-поплічники-шістки, ідеологічні неуки, обвішані преміями, орденами і титулами. Доживають свій вік ті, хто був опорою, фундаментом радянської політичної системи, від якої Україна ніяк, завдяки вам, панове комуністи, не може звільнитися. Пригадав, як у коридорах нового філософського корпусу МДУ в Москві в 1979 році один з основоположників марксистсько-ленінської естетики, завідувач кафедрою говорив із злістю юному аспірантові з Києва: «Років двадцять тому я б з тебе табірний порох зробив».

Ще, панове комуністи, Радянський Союз був не тією країною, про яку в своїх доповідях розповідали Генеральні секретарі ЦК КПРС. Радянський Союз – це не тільки політпрацівники, космонавти і уславлені доярки, які сьогодні стали ветеранами. Це й мільйони політичних в’язнів ГУЛАГа, замучені і розстріляні чекістами мільйони людей. Радянське минуле – це і злочини, і брехня, і кров, а не тільки «За Батьківщину! За Сталіна!». А зло повинно бути покараним, хоч би презирством, забуттям.

Між іншим, ветерани сьогодні – це, перш за все, дисиденти, які були політичними опонентами комуністів, які сиділи в психлікарнях, в`язницях, таборах і боролися з серпом і молотом, з реальним соціалізмом. Це і жертви Голодомору, сталінської індустріалізації і колективізації. Це і ті, які зі зброєю в руках воювали за свою правду, віру і землю в Другій світовій війні і ті, хто був вигнаний до фашистської Німеччини, – остарбайтери.

Провокація проти Марії Матіос – знакова подія січня 2011 року. В Україні, з часів Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Сергія Набоки, а в Росії після Олександра Солженіцина, Василя Аксьонова, Сергія Довлатова, Володимира Висоцького не було прецедентів, коли влада переслідувала письменника з політичних мотивів або втручалася в їх творчість. Сьогодні, здавалося б, надійно «діють» інші важелі управління. Це талант, любов читачів, гроші, прибуток, вигода від продажу книг визначають творчість, точно так, як і раніше, в Радянські роки, цензура. Але Богові слава, держава не вимагає від «інженерів людських душ», щоб їх серця належали одній партії.

То що ж трапилося? Звідки ростуть ноги літературного скандалу, штикової атаки з боку можновладців? Навіщо «група товаришів» вирішила вивести «з душевної рівноваги» письменника Марію Матіос? Чому сценаристи цього державного безчинства вибрали саме її як «дівчинку для биття?».

Та тому, що на тлі абсурду українського соціального життя, розмитості етичних цінностей герої Марії Матіос відповідають на метафізичні питання нашого українського буття. Це так важливо ще й тому, що нація, народ повинні бажати не тільки ситості, а мати власні погляди, цілі й цінності.

Талановитий митець Марія Матіос в своїй творчості формулює ідеї, які є вічними константами нашого нинішнього життя. Герої її розповідей, романів, новел, розповідають про нас більше, ніж багатотомні історії України.

Хто ми, що з нами відбувається, куди ми йдемо, як нам жити далі? Усе це я побачив, на відміну від комуністів, в її «Вирваних сторіночках з автобіографії». І скажу, що був щасливий, тому що, читаючи цей мудрий, метафоричний текст, я ставав співавтором, усвідомлював свою причетність до таємниці її творчості, хоч би тим і в тому, що письменник – є моїм сучасником.

Ще є дві ідеї.

Перша. «Солодка Даруся», новели із збірки «Нація» - це наш український екзистенціалізм. Літературна мова цих робіт велика й унікальна. Панове! Не треба Марії Матіос заважати, дайте їй спокій. Візьміться до своєї політики, яка так само сублімує людину, як художня творчість. Можливо, колись ви пишатиметесь першою українкою, лауреатом Нобелівської премії з літератури, нашою Марією Василівною Матіос. Адже нам так не вистачає моральних авторитетів.

І друге. Я раптом подумав, що все-таки легітимність категорія не правова, а політична. Не формальне право, а підтримка більшості населення робить політика здатним, наприклад, провести декларовані ним реформи, стати лідером не тільки одного регіону, а й усієї країни. Я кажу про нашого президента Віктора Януковича, який був зобов`язаний погрозити пальцем завзятим чиновникам і політикам, фахівцям з художньої критики і статевої цнотливості. Але, на жаль, цього не сталося. Мабуть тому, що Віктор Федорович одеситку Анну Ахматову знає, а галичанку Марію Матіос – ні.

Віктор Тимошенко

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter