Каннський фестиваль: французький кінематограф на підйомі

Кіно у Франції сприймається у першу чергу не як прибуткова індустрія, а як мистецтво... Стан французького кінематографу викликає заздрість конкурентів... Але Франції навряд чи вдасться потіснити голлівудське кіно на екранах планети...

16 травня відкрився 60-й Каннський кінофестиваль. У конкурсі цього року беруть участь 22 фільми зі всіх континентів. Від Франції представлено три стрічки: «Персеполіс» (Persepolis), «Пісні любові» (Les Chansons d’Amour), «Скафандр і метелик» (Le Scaphandre et le Papillon). Ювілейний фестиваль став приводом для французьких кінематографістів — обговорити стан сучасної французької кіноіндустрії.

«Персеполіс» — один з трьох французьких фільмів, представлених цього року на Каннському фестивалі

Французи заслужено пишаються тим, що один з головних винаходів людства — кінематограф — з`явився на світ у Франції. Всі знають, що перший в історії фільм був створений братами Люмьєр і показаний на бульварі Капуцинів у Парижі в 1895 році. Франція не лише стала батьківщиною кінематографу; протягом доволі довгого часу вона залишалася головним виробником кінофільмів. У 1910 році 85% світового кіноринку належало французьким студіям. Сьогодні ця цифра викликає лише сумне зітхання і ностальгію за часами, що безповоротно минули, — останніми роками французькі фільми займають лише 3% світового ринку кіно.

Але Франція все одно залишається одним з потужних експортерів кінопродукції. Жителі всіх країн світу недавно з задоволенням дивилися такі французькі стрічки, як, наприклад, «Амелі», «Астерікс й Обелікс» або «Іспанка». Ці успіхи багато в чому пояснюються так званою «політикою культурного виключення», що вже багато років проводиться французькою державою. Суть її проста — потужні постійні субсидії і допомога національним кіно-виробникам. Про політику культурного виключення розповідає голова Національного центру кінематографії Веронік Кайла (Vйronique Cayla, Le Centre National de la CinиmatographieLe Centre National de la Cinиmatographie): «Відразу після Другої світової війни уряд вирішив відродити гордість нації — вітчизняний кінематограф. І зробив він це дуже просто: ввівши податок на кіноперегляди. З кожного проданого квитка державі належить податок, що становить 11% вартості. Податок стягується з перегляду як французьких, так й іноземних фільмів, а виручена сума йде на підтримку й розвиток виключно національного кіно. Ми не соромимося того, що доходи від "Людини-павука" або інших блокбастерів йдуть французьким режисерам і сценаристам, які роблять авторське кіно. Політика французької держави в цьому відношенні — перерозподіляти доходи на користь національних виробників... отже успіх американських фільмів у наших кінозалах дозволяє фінансувати вітчизняне кіно».

Французькі діячі культури стверджують, що в їхній країні до кіно склалося інше ставлення, ніж у Голлівуді. Кіно сприймається тут у першу чергу не як прибуткова індустрія, а як мистецтво, твори якого повинні створюватися, виходячи не лише з ринкового попиту. Творчі почини повинні заохочуватися, навіть якщо їх результати свідомо не принесуть прибутків. Зрозуміло, французьку політику культурного виключення регулярно критикують, а французьких чиновників звинувачують у протекціонізмі й навіть шовінізмі.

Веронік Кайла стверджує, що стан французького кінематографу викликає заздрість конкурентів: «Наша система дає відмінні результати. Цього року частка французьких фільмів у вітчизняному прокаті склала більше 50%. А минулого року аудиторія французького кіно в кінозалах навіть перевищила аудиторію американського! Подібного не траплялося вже 25 років. Отже, не соромлячись, можна стверджувати, що наше кіно відчуває себе добре! Особливо, якщо порівняти з іншими країнами. У всьому світі лише Індія і Корея добиваються схожих результатів. У Європі, не дивлячись на серйозні зусилля останніх років, частка національного кіно на внутрішньому ринку складає лише 20%. У нас же — 45-50%. І це — лише завдяки зусиллям держави на протязі ось вже 60 років».

Зрозуміло, таке кіно не одержує світового визнання. Але уряд Франції готовий витрачати гроші на те, щоб розвивати творчу енергію нації, сприяти культурному різноманіттю і протистояти американській гегемонії. За рахунок цього Франція зберігає вельми динамічну кіноіндустрію, що щорічно випускає більше сотні фільмів. У країні проводяться десятки кінофестивалів — не лише французького, але й азіатського, африканського, європейського фільму. Більше того, французький уряд субсидіює також багато іноземних режисерів, нездібних одержати фінансування у себе на батьківщині. Франція також лідирує за числом кінотеатрів, і після Іспанії займає друге місце в Європі за їхньою відвідуваністю. Нарешті, Париж, за визнанням всіх його жителів і гостей — це місто, в кінозалах якого пропонується найширший вибір фільмів.

Але, не дивлячись на всі старання, Франції навряд чи вдасться потіснити голлівудське кіно на екранах планети. Розширити аудиторію французького фільму — вже завдання не з легких. З такою констатацією недавно виступив академік Жан Тюлар, що звернувся до своїх колег кінематографістів з наступним напівсерйозним-напвіжартівливим закликом: «Якщо говорити про те, як нам добитися кращих результатів на світовому ринку, я запропонував би доповнити політику протекціонізму політикою експансіонізму. Досить уже показувати французьке кіно винятково французам, або намагатися продати його сусідам по Європі — їм дуже складно догодити. Потрібно почати завоювання інші континенти й держави. Наприклад Китай, де є мільярд потенційних глядачів... Або Індію, здатну, завдяки її кінематографічним традиціям, заслужено оцінити наші творіння. Не можна забувати і про Африку, де мільйони жителів будуть щасливі помилуватися на красу Софі Марсо або Жерара Депардьє, що погладшав! Ви скажете, що це лише мрії, і, мабуть, ви матимете рацію. Але кіно — це і є генератор найнеймовірніших мрій, так що давайте марити про краще!»

Наталія РУТКЕВИЧ (Париж), Svobodanews.ru