Українське кіно: де ви, меценати?

Україна свого кіно практично не має, російський кінематограф деградує… Кончаловський відмиває Кучму від справи Гонгадзе... Українська земля – рай для історичного кіно…

Куди зникають гроші, що виділяються на кіно?

Україна святкує український успіх у Каннах – уже другий поспіль.

Режисерка Марина Врода отримала "Золоту пальмову гілку" в номінації "кращий короткометражний фільм".

29-річна випускниця Національного університету імені Карпенка-Карого раніше була асистентом режисера Сергія Лозниці, стрічка якого «Щастя моє» торік буквально «висадила мозок» журі й глядачам у Каннах.

Поки що на цих іноземних тріумфах успіхи сучасного українського кіно й закінчуються.

Як і раніше, талановитим українцям легше добитися визнання вдома через «закордон»: бо чиновники вдома навіть не мають достатньої компетенції, щоб відрізнити добре від злого. Не кажучи про те, щоб підтримати добре.

Між тим, так було не завжди… Згадаймо про велику кількість геніальних акторів-українців по всьому світові, Олександра Довженка, «поетичне кіно», для боротьби з яким ЦК КПРС проводив спеціальні наради під головуванням генсека партії…

Однак наприкінці існування СРСР український кінематограф практично зник, та досі так і не відродився.

Клептократична влада якщо й доходила до кіно, то хіба що до розподілу між «своїми» крихт, що виділялися на нього. От і цього року на кіно виділено 120 мільйонів гривень – досить на 7-10 повноцінних фільмів, або на 15-20 за умов співфінансуванні. А скільки їх вийде на екран?

Не краща ситуація й з меценатами.

Між тим, наприкінці ХІХ століття внаслідок політики царату українці серед усіх підприємців в Україні становили лише 23%. Але й тоді знаходилися Терещенки, Симиренки, Ханенки, Миклухи, які з ризиком для кар’єри, часто таємно, давали гроші Тарасові Шевченкові, Лесі Українці, на український театр, на перший на Дніпрі пароплав «Українець»…

Михалков більше відомий матюками, ніж творчістю

А що в сусідів? Коли в Україні кіно (як соціальної функції) майже нема, то в Росії воно формально існує. За кількісними показниками російське кіно виглядає дуже непогано. 2001 рік – 53 фільми, 2009 – 194, 2010 – 160.

Лише цього року Росія виділить безпосередньо на кіно 4 млрд. 300 млн. рублів – близько 150 мільйонів доларів.

Російський кінематограф існує завдяки сприянню держави, коли до 30% бюджету кожної картини може бути сплачено з державного бюджету. У Росії великому бізнесу навіть знижували податки, якщо він вкладав гроші в кіно. До 2001 року протягом чотирьох літ кожна поважаюча себе нафтова, лісопромислова, торговельна компанія стала великим «кіновиробником». Хоча на практиці на кіно просто списувалися кошти, а більша їх частина насправді виводилася в офшори. Цікаво, що тоді одним із провідних кіновиробників стало Мурманське пароплавство. Ту «лавочку» вже прикрили, але й досі уряд Росії за великі бюджетні кошти прагне стимулювати виникнення «кінопотоку». Так би мовити, перегною, з якого виростуть квіти. Але квіти досі так і не ростуть.

Можливо, вони не ростуть, бо їх не ті садять?

Так, голова Союзу кінематографістів Росії Микита Михалков останнім часом більше, ніж  фільмами, відомий своїми фонтануючими матюкамипро те, що ні за що не зніме з автомобіля «мигалки»: «Є… воно конем! Мене називають «барином», а є дивовижне прислів`я про барина: «Мужик на барина сердився-сердився, а барин і не знав ні х…».

На питання, навіщо йому спецсигнал, син автора двох гімнів СРСР і одного гімну Росії відповів: «Так завжди було, і так завжди буде».

Однак останнім часом позиції Михалкова захиталися. Його фільми «Втомлені сонцем» луснули в прокаті.

Кончаловський відмиває Кучму

Його рідний брат Андрон Михалков-Кончаловський зняв за гроші «Зовнішекономбанку» Росії фільм «Лускунчик і працючий король», який з тріском провалився і в оцінці критиків, і в прокаті. Пропали чи то десятки, чи то сотні мільйонів доларів, надані банком, головою наглядової ради якого є голова російського уряду Путін.

А Кончаловський тим часом «перекваліфікувався в управдоми» й заробляє, чим може: зняв фільм «Битва за Україну», де відмиває Кучму від замовлення вбивства Георгія Гонгадзе.

Пару днів тому, після того, як Міноборони Росії вирішило зняти з автомобіля Михалкова «мигалку», яка вирізняє російську верхівку від решти росіян, він розповів усе, що «накипіло». За його словами, у ветеранів викликав «подив і розчарування» той факт, що замість суворовців і нахімовців у параді до 65-річчя Перемоги брали участь військові підрозділи НАТО, а на параді 2011 року «безлику масу в однакових робах, що марширують під легендарну військову музику, можна було розрізнити лише за допомогою диктора. А п`ять вертольотів продемонстрували всю міць вітчизняної авіації».

Чимало російських митців стверджують, що нинішнє російське кіно деградує, бо хворе на пропаганду і вірнопідданство, воно і близько не підходить до рівня якості радянського, ніякої власної ідеї не несе, а є лише механічним мавпуванням «Голівуду».

Держава фінансує фільми з чудернацькими назвами: "Инзеень-малина", "Кружовник", "Тупой жирный заяц" тощо, які ніхто не бачить.

А тим часом з усіх знятих російських стрічок у 2010 року в прокат вийшло лише 69, частка російського кіно в прокаті у 2010 році впала до 16%, хоча ще деякий час тому вона доходила до 27%. Фактично російський кінематограф програв «Голівуду»: зниження 10-12% за рік.

Причина: ще кілька років тому хтось чекав чогось від російського кіно й намагався ходити на російські фільми, а зараз вони цю звичку скасували.

Проте не варто тішитися проблемам сусіда, тим більше коли в нас вони не менші, хоч і свої. Варто вчитися на чужих помилках.

Факт є фактом. У радянські часи біля кінотеатрів запитували: чи немає зайвого квитка? А нині знімають таке, що не хочеться дивитися, навіть завантаживши «на халяву» з Інтернету.

Рай для кінотворчості

Може, секрет нинішньої мистецької яловості в тому, що нинішній стан суспільства не сприяє творенню?

Колись Сенека сказав, що люди йому нагадують лева і буйвола, прив’язаних одне до одного на арені античного цирку. Переможець переживе переможеного на 15 хвилин, і ці миті вони витрачають на те, щоб шматувати одне одного.

Коли ми дивимося на твори мистецтва, то розуміємо, кого Бог «поцілував у чоло» – чому одне є вічною класикою, а інше – екзгибіціоністським демонструванням комплексів.

З ненависті, самозакоханості, презирства нічого гідного не твориться. Вершиною мистецтва є твори, створені в часи віри і людьми віри. А більшість з так званого «сучасного мистецтва» (на кшталт «акул у формаліні») глядачі забудуть за тиждень як страшний сон.

Як би це не пафосно і банально звучало, в основі усіх геніальних творінь лежить любов. У тому числі до землі, на яку Бог навіщось привів кожного з нас.

Історики прекрасно знають, яку колосальну кількість і якість матеріалу для візуалізації дає українська історія. Абсолютна більшість інших країн могли б про таке тільки мріяти.

Адже Україна причетна до подій континентального, а подекуди й світового масштабу.

Лише навскидку. У Наддністрянщині й Причорномор’ї акуратно, майже по кордонах України, римляни звели масштабні земляні укріплення – "Траянові вали". Римська імперія так і не наважилася просуватися вглиб території України, а виступала стороною, що захищалася.

Закінчилося все тим, що вигнанці з України зруйнували тисячолітню Римську імперію.

Хто забув, або не вчив – трапилося це так.

У ІІІ столітті нашої ери в Південну Україну зі Скандинавії прийшли племена готів. Після одного з конфліктів зі слов’янсько-сарматськими племенами, ті закликали на допомогу гунів, і разом вигнали вестготів аж у межі Римської імперії.

Величезні натовпи готів переправилися через Дунай і осіли на придунайській території, побродили кількадесят років між Балканами та Італією і врешті 410 року захопили Рим.

Це здійснило колосальний переворот, змінивши весь порядок речей, що існував протягом семи століть, і закривши цілу епоху в історії людства.

Іноземні кінематографісти дорого б дали, аби хоча б одна з цих історій трапилася в них у країні. 

У прикордонних індіанських сутичках за всю їхню історію XVII – XIX століть у Північній Америці загинуло 40 тисяч осіб, як за рік-два пересічної історії середньовічної України. На історичному матеріалі цих "воєн" американці зняли тисячі фільмів. В Англії Робін Гуд ховався в лісі під "районним центром" Нотінгемом, грабуючи багатіїв і роздаючи їхні статки бідним. Про нього знято десятки фільмів в усьому світі, іноді дуже непоганих. Тим часом українські робінгуди збиралися в багатотисячні загони й брали штурмом найбільші фортеці Європи. Однак досі не відзначені в кіно, яке залишається «найважливішим із мистецтв».

Меценати, де ви?

Нині весь світ пам’ятає подвиги давніх греків. Не тому, що вони були такі сміливі, а тому, що вміли писати.

Тому найголовніше: де нові українські Довженки? І де бізнес, здатний їх профінансувати, щоб розповісти про все?

Нині на слуху в Україні два по-своєму амбітні кінопроекти. Перший – екранізація роману Василя Шкляра «Чорний ворон». Потрібні гроші.

(Одержувач: Шкляр В.М., ідентифікаційний код В. Шкляра: 1878817350. Банк: Приватбанк, номер р/р 26202601729257 МФО: 305299 ЄДРПОУ: 14360570. Призначення платежу: благодійний внесок.)

Другий проект – зйомка «Казки про Чорного Козака» режисера й сценариста Владислава Чабанюка. Зйомки нині ближчі до завершення, ніж до середини. Унікальність фільму в тому, що він починався як любительсько-волонтерський задум, а закінчується як професійний проект. За сценарієм у фільмі мали зарізати барана, але за нього запросили 800 гривень. Довелося купити козу за 150.

(Одержувач: ПАО КБ Приватбанк. Код отримувача (ОКПО, ЄДРПОУ): 14360570. Код банку отримувача (МФО): 305299. Рахунок одержувача: 29244825509100. Призначення: для картки / рахунку № 4627081720928139.)

Найкраще надсилати з Приватбанку (немає процентів).

Сьогодні українське кіно – незорана нива для амбітних людей з грошима, які хочуть лишити свій слід в історії. А не просто побити на дорозі черговий «Ламборджині» чи поставити на причал у Європі чергову яхту.

В українському кіно складається унікальна ситуація.

Україна завжди пам’ятатиме Нестора Літописця. Хоча після нього, ймовірно, було чимало не менш талановитих істориків і письменників.

Просто він був перший.

Олександр Палій, історик і політолог

УНІАН в Google News