Отець Стефан Батрух у Польщі: Бути греко-католиком тут дуже спонукає до глибокого відчуття своєї ідентичності

Римо-католики приходять у наші церкви, помолитися і дізнатися про історію УГКЦ... Нещодавно був у Білорусі, там усе чисте, проте мертве... Інтерв`ю

Отець Стефан Батрух про польсько-українське пограниччя

Діяльність греко-католицького священика Стефана Батруха певною мірою компенсує те, що в Польщі немає Українського інституту культури. Основна «спеціалізація» настоятеля храму Різдва Пресвятої Богородиці в Любліні — польсько-українські відносини. (До речі, одна з перших книжок із «Бібліотеки газети «День» «Війни і мир, або Українці — поляки: брати-вороги, сусіди...», як зрозуміло з назви, присвячена саме цій тематиці). Так, у 2004 році отець заснував Фундацію духовної культури пограниччя. Її мета — зберігати культурну спадщину прикордоння й подолання негативних наслідків історичних поділів, що на практиці означає проведення наукових досліджень, реставрацію архітектурних пам’яток, упорядкування прикордонних територій, організацію спільних зустрічей-дискусій, молодіжних таборів, богослужінь... Перераховані події особливо важливі ще й тому, що вони не офіційна реалізація угод про співробітництво між двома державами, а людські ініціативи. Що називається, від серця до серця.

Кульмінацією «діянь» отця Стефана Батруха можна назвати документальний фільм «Невгідний» про Андрея Шептицького. Точніше, про те, чому митрополит досі не проголошений блаженним, коли процес беатифікації триває вже сім десятиліть... (Стрічка демонструвалася на польському телебаченні і в деяких українських кінотеатрах.) Також витягнення на світ Божий блаженного Омеляна Ковча — в’язня Майданеку. Власне, у концтаборі встановлено обеліск із пам’ятною дошкою цьому душпастирю УГКЦ, який рятував людей під час Другої світової війни. Його іменем названа одна з вулиць Любліна.

Наша розмова з отцем Стефаном Батрухом відбувається напередодні Європейських днів добросусідства, що організовують восьмий рік поспіль. Їхня програма традиційно охоплює зустрічі на кордоні разом з його відкриттям у місці, де до того контрольно-пропускного пункту не було, майстер-класи, ярмарок, виступи музикантів з обох країн...

— За останні роки вдалося добряче «просунутися» в питаннях прикордонного співробітництва завдяки громадським ініціативам, співпраці на місцевому та міждержавному рівнях. А отже, робота фундації зазнала кореляції?

— На мою думку, наша мета залишається незмінною — давати поштовх, скеровувати, надихати, активізувати...

Як відомо, у середині минулого століття польсько-українське пограниччя дійшло до гострого конфлікту. Ці рани закарбувалися у свідомості людей по обидва боки кордону. Ба більше, їх передавали з покоління в покоління. Польська комуністична й повоєнна радянська пропаганда роздмухували вогонь ворожнечі, аби між суспільствами створити бар’єр недовір’я. Подекуди він досі відчутний. Тому коли ми почали працювати, я побачив, що багато поляків та українців готові пробачити й просити прощення. Як результат, почали відбуватися спільні історико-культурні дослідження, зустрічі, молитви... Приміром, упродовж 2002/2005 років нам удалося відреставрувати стародавню храмову пам’ятку на Люблінщині (с. Корчмин, Томашівський повіт). Її цінність ще й у тому, що це одна з найдавніших дерев’яних церков у світі (датована другою половиною XVI століття). А потім ще інші, які теж були в критичному стані. Гадаю, особливо після того люди збагнули, що можна братися за «непідйомні» справи: знаходити партнерів, ресурси... Радію, що нині нашу ініціативу підхоплюють інші. Позитивний досвід від прикордонного співробітництва розглядаємо не тільки як спосіб подолання наслідків «залізної завіси», а й як протидію виникненню подібної «стіни» на сучасних околицях Європейського Союзу.

— Відомо, що ви причетні до заснування відзнаки Омеляна Ковча, якого у 2001 році під час свого душпастирського візиту в Україну Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним. (Відзнаку вручають за внесок у справі екуменічного діалогу, діалогу культур і народів, міжрелігійного і міжнаціонального порозуміння...)

— Мене захопила ця постать! Колись — капелан Української галицької армії, патріот. Але в критичні моменти людське ставало над національним. Так, Омелян Ковч захищав поляків, коли радянські «визволителі», прийшовши в Галичину, вивозили їх в Сибір. Під час Другої світової війни рятував євреїв. У концтаборі Майданек підтримував спів’язнів естонців, латишів... «Я розумію, що стараєтеся про моє визволення, — писав до рідних. (Цитує). — Але я прошу вас нічого не робити у цій справі. Учора вони вбили 50 осіб. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?..». Це показало мені в новому світлі українського греко-католицького священика, який любив свій народ, але одночасно був відкритий до інших. Його життя можна назвати пошуком загальнолюдських цінностей, які об’єднують усіх. А це особливо актуально в сучасну добу, де суспільства складають люди різних національностей і віросповідань.

— Отче Стефане, а як вам бути українським греко-католицьким священиком у країні, де дуже сильна Римо-католицька церква?

— Це спонукає до глибокого відчуття своєї ідентичності, а також бажання відкрити її красу й велич комусь іще. З власного досвіду можу сказати, що західний світ хоче пізнати східну духовність. Наприклад, у церкву Різдва Пресвятої Богородиці в Любліні приходять і римо-католики. Хтось — щоб бути на молитві, а хтось — щоб дізнатися про історію УГКЦ. Перший залишається, бо хоче приналежати до нашої громади, другий — іде, несучи отримані знання в римо-католицьку спільноту. Людина, знайомлячись з іншими християнськими традиціями, починає усвідомлювати, що шлях до Господа — не односторонній, зрештою, що різні традиції не виключають одна одну, а доповнюють. Таке пізнання робить її вільною. Тільки, мабуть, не завжди самі східні церкви, зокрема й греко-католицька, готові вийти з пропозиціями. Власне, про потребу інкультурації (вкорінення християнства в конкретних культурах) на своїй першій прес-конференції говорив Блаженніший Святослав (Шевчук).

— Отче, ви часто відвідуєте Україну, берете активну участь у церковному житті тутешніх греко-католиків. Скажіть, будь ласка, українці й поляки відрізняються за своєю духовністю?

— Я би не порівнював. Єдине, що можу сказати, — людські немочі є всюди, де є людина. Тільки й різниці, що в різних частинах світу вони по-різному проявляються (відповідно до політичної ситуації, економічно-соціальних обставин...). Перші рази відвідував Україну з усвідомленням, скільки драм і трагедій лишень за минуле століття її довелося пережити. Попри те, щоразу зустрічаю тут чимало гарних людей із цікавими ініціативами.

Я нещодавно був в Білорусі. Там все довкола чисте, охайне, проте... мертве. А приїжджаючи в Україну, відчуваю рух та динаміку. Не тільки в зовнішньому вимірі, а й якийсь внутрішній поступ. Особливо це стосується молодих людей.

— Отче Стефане, ви опікуєтеся студентським середовищем. Нині дедалі більше молоді з Волині та Львівщини їде навчатися до Польщі. По-перше, це дешевше, а, по-друге, перспективніше щодо можливості продовжити навчання чи знайти роботу, оскільки ця країна належить до ЄС. До речі, нещодавнє дослідження засвідчує, що еміграційний вік українців помітно зменшився. Ще кілька років тому емігрували переважно 40—45-річні, тобто заробітчани, нині ж — 30-річні. А як вам бачиться ситуація зсередини?

— Еміграція була, є і, мабуть, буде. Люди шукають ліпшого життя: з села їдуть у місто, з однієї країни — в іншу. Якщо українські політики неспроможні об’єднатися, для того щоб конструктивно розв’язувати економіко-соціальні та гуманітарні питання, то що — скласти руки й чекати дива?..

Зі свого досвіду можу зазначити, що, очевидно, серед тих, хто навчається в Любліні, є різні. Та все-таки переважну більшість становлять ті, які прагнуть здобути добру освіту й повернутися додому. Треба сказати, що приїхавши в Польщу, вони переживають адаптаційний шок: інша мова, нові обставини, нові люди... Далі звикають. Природно, що потроху слабне їхній зв’язок із батьківщиною. Після закінчення студій і повернення в Україну вони переживають черговий емоційний удар: там на них ніхто не чекає. Доводиться самотужки пробивати дорогу. Я тішуся за тих, хто зміг собі дати раду! А назагал усе, як в інших державах: одні повертаються, другі залишаються, одні намагаються зберігати свою ідентичність, другі асимілюються.

— Ви безпосередньо причетні до створення документального фільму Гжегожа Лінковського «Невигідний» про Андрея Шептицького (сиділи в архівах, їздили світами й зустрічалися з тими, кого глава УГКЦ урятував від нацистів під час Другої світової війни...). У Ватикані процес беатифікації митрополита триває сім десятиліть. Два рази він переривався через втручання польських ієрархів римо-католицької церкви. Хоч відомо, що Папа Іван Павло ІІ прагнув чимшвидше успішно завершити цю процедуру. Скажіть, то кому ж невигідний митрополит?

— Андрей Шептицький був непересічною людиною. Високоосвічений. Велетень духа. Аристократ.

Його виховували в поважній польській родині, де читали літературу різних народів, розмовляли між собою французькою, вільно володіли кількома мовами і загалом були відкриті до інших європейських культур. У певний момент він вирішив захищати гідність і права українців, яким було відмовлено в праві мати незалежну державу. Очевидно, це не подобалося всім, у чиїх руках була влада: санаційним ідеологам, совєтам, нацистам... Крім того, Шептицький критично висловлювався щодо комунізму як системи управління, вважаючи її неперспективною. Переживав шок і від діянь фашистів, адже мав розуміння німецької культури з творів Гете та інших мислителів. Так і став людиною, яка все своє життя йшла проти течії.

Понині митрополит залишається контроверсійним. Його не можуть сприймати спокійно радикальні націоналістичні польські кола, сучасні пострадянські політики, західний світ не вповні розуміє цього предстоятеля УГКЦ. А скільки виходило літератури, аби дискредитувати слугу Божого Андрея! Та з того бруду він починає виходити в зовсім іншій перспективі: його сила — в тих цінностях, яким служив.

Треба сказати, що й українці не можуть осягнути значимість постаті Шептицького. Ми намагаємося втягувати його в якісь наші маленькі візії України. Деякі хочуть зробити з нього українського націоналіста, а деякі — фанатичного католика. Але його образ не поміщається в рамки. Бо був людиною відкритою, екуменічною, українцем, який може багато дати, зрозуміло, для української культури і духовності, а також для цілого світу. До речі, Омелян Ковч — митрополитів учень. Діяння цього блаженного — віддзеркалення мислення Шептицького на практиці.

— Кажуть, що за часів Папи Івана Павла ІІ, який був особливо прихильний до українців, були підготовленні документи про надання УГКЦ патріархату. Чому справу не доведено до кінця? Вам щось відомо про це?

— Не маю доказів, що так було. Але мені здається, що ця справа — теж великою мірою виклик. Невдовзі після свого повернення з Сибіру до Ватикану Йосип Сліпий заговорив про патріархат. Деякі ієрархи його підтримали, приблизно така ж кількість виступила проти. Отже, до патріархату треба було дозріти. Сьогодні маємо нові реалії. Уже всередині самої церкви відчувається, що всі її структури рухаються в цьому напрямку. Але, очевидно, треба усвідомлювати, що на цьому шляху чекають нові випробування. Наприклад, ми зазнали кривди з боку представників інших конфесій. Перед нами стоїть вибір: далі жити тими образами чи, пробачивши, знайти в собі сили до діалогу й співпраці. Це якраз і є виявом зрілості. З того, зокрема, і буде зрозуміло, що глава і синод єпископів мають чітке бачення своєї церкви і що та церква є патріаршою. А всі політичні й суспільні визнання стануть доповненням, а не головною ціллю.

— Отче, що, на вашу думку, заважає українцям, аби європейці нас сприйняли як своїх, як, наприклад, поляків? Принаймні з тієї частини, яка найдовше була під Російською імперією, а потім — радянським поневоленням. Навіть деякі тутешні письменники говорили нісенітниці, мовляв, давайте, від’єднаємо захід України, що завжди був в Європі...

— Потрібен час. Мусить бути проведена серйозна робота з суспільством, яке через історичні обставини, а в новітні часи — через політичну кон’юктуру є неоднорідним. Очевидно, не треба забувати про зовнішню роботу. До речі, для мене запереченням того, що, мовляв, Україна не європейська країна, є, зокрема, брати Клички. У 90-х їхній шлях до успіху проходив через Польщу, де ті починали наполегливо тренуватися. Показово, що досягнувши таких висот, вони не покинули Україну. Гадаю, українцям варто об’єднуватися навколо подібних успішних проектів, допоки до влади прийде нова генерація політиків. Здається, це найефективніший спосіб скласти про себе добре враження перед близькими й далекими країнами-сусідами. Знаєте, це як в Євангеліє: Царство Небесне зусиллями береться.

— Багато експертів говорять про те, що з головуванням Польщі в Раді Європи перспективи України щодо ЄС стануть реальнішими. А це тому, щоб Україну скеровувати на Захід і не давати робити кроки в бік Росії...

— У Польщі є численні осередки, які симпатизують Україні. У рамках договору між УРСР та ПНР по Другій світовій війні відбулися переселення. Так, з України до Польщі переїхало близько півмільйона поляків. Очевидно, для них це була травма: там залишилися родичі, друзі. Її змінив біль. Однак за який час біль змінило відчуття того, що ми близькі. Не тільки як слов’янські народи, але як народи, яких багато що пов’язує. Думаю, чимало політиків і відомих діячів культури мають сильний емоційний зв’язок з Україною. Я впевнений, що цей сентимент також матиме політичні наслідки.

— Отче Стефане, як і де цьогоріч відбуватимуться Європейські дні добросусідства?

— Цьогоріч вони відбуватимуться в різних місцях, де на щодень немає перетину кордону. Так, 3—7 серпня — в Адамчуках/Збережі, знак 1055, Шацький район на Волині. Там тече Буг. Здавалося б, ну як робити тимчасовий перехід на ріці?.. З’ясувалося, що можна побудувати понтонний міст і що його будівництво не потребує великих коштів. З 13—24 серпня — друга зустріч — у Кречові/Крилові, знак 835, Іваничівський район, теж на Волині. Наступна — 27—28 серпня в Стаївці/Корчмині, знак 702, Сокальський район на Львівщині. Ще наступна — 3—4 вересня в Нижанковичах/Малковичах, знак 480, Старосамбірський район на Львівщині. Біля знаку 773 створено ленд-арт у вигляді двох риб, які перетинають лінію кордну, показуючи, що вона лише символічно розділяє держави. Буде багато інших імпрез упродовж цілого місяця поблизу кордону. У програмі: виступи гуртів, дебати про потребу співпраці, урочисте вручення нагород поєднання, екуменічні молитви за добре сусідство, транскордонні ярмарки, виставки регіонального мистецтва, зустрічі представників неурядових організацій, влади та місцевого самоврядування. Одним словом, Європейські дні добросусідства розвиваються. Це вже бажання місцевої влади та мешканців з обох боків. Переконаний, що завдяки цьому проекту постануть нові перетини кордону і загалом він стане більш приязним, а оформлення документів відбуватиметься миттєво. Минулорічні заходи показали, що митні служби здатні пропускати до десяти тисяч людей щодня. Тобто оформлення документів тривало приблизно 30 секунд. Виникає питання, чому щодня такі довжелезні черги? Отже, треба всім ефективно попрацювати, щоб і полякам, і українцям було комфортно перетинати кордон. Бо ця неприваблива атмосфера на кордоні з Євросоюзом, яка є сьогодні, береться з нашої бездіяльності, тому треба змінювати свідомість.

Надія Тисячна, «День»,Оксана Климончук

УНІАН в Google News