Свобода, совок, світло

Російська в романі "Шлюб із кухлем пільзенського пива" Лесі Степовички фіґурує як мова персонажів... Вони вдаються до “блатного” чи побутового варіанту цієї мови... Особливо колоритно цей ефект передано в мовленні хворої Людки чи сутенера Владіка... Рецензія

Степовичка Леся. Шлюб із кухлем пільзенського пива: Роман. – Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2007. – 335 с.

Леся Степовичка

Хто ми? Які ми? Чи належимо до Європи, чи, однак, віддаємо перевагу євразійській ментальності? Бачимо своє майбутнє у співдружності європейських держав а чи маємо сподіватися благ від сусідньої Росії? Дилема цивілізаційно-культурної орієнтації України незмінно актуальна протягом усього періоду нашої незалежності. Особливо активно вона дебатується нині, коли різновекторні пріоритети українців гальванізують серйозний конфлікт і загрожують розколом країни, до того ж, руїнницькі настрої нерідко підігріваються безвідповідальними політиками. Звісно ж, органічним полем такого роду дискусій є наша художня література. От і новий роман Лесі Степовички “Шлюб із кухлем пільзенського пива” (Дніпропетровськ, 2007) міцно фокусує проблему цивілізаційного вибору, котра набула в наших умовах такого аж невротичного загострення. Власне, письменниці йдеться про світорозуміння перехідного часу й перехідного покоління, коли далека й раніше незнана нам Європа, котра раніше була наглухо замкнена для наших земляків, зненацька відкривається, стає матеріальною реальністю, інтриґує, манить і захоплює, але водночас дає зрозуміти нашу несхожість і відчути метально-психологічний бар’єр.

Час романної акції окреслено досить конкретно – це середина 1990-х років. З одного боку, ще не загоїлись рани трансформаційного шоку: ціла Україна живе у крайній нужді й дефіциті, хоч отримує мільйони купонокарбованців. З іншого ж, відбувається хоч і обмежене, але безпосереднє пізнання Заходу. Прийнамні, окремі працівники потужного південноукраїнського заводу (вигаданий романний Дніпрівград багато чим нагадує рідний авторці Дніпропетровськ) потрапляють на лікування до Німеччини, а завдяки цьому там опиняється й героїня Лесі Степовички, що є професійним філологом-германістом та, з огляду на кризові умови, має цілком доречний підробіток перекладацькою практикою. З третього боку, постійно дається взнаки ще зовсім свіжий у пам’яті й невитравний у звичках та ментальності совок. Хоча персонажі роману “Шлюб...” є de facto громадянами незалежної країни, але вони повною мірою покутують стан невизначеності, озлобленості й несвободи, що панує в цій державі. Совок домінує у всьому – у світосприйнятті, звичках, стереотипах і, безумовно, у мові – повсюдно присутня в романі російська добре відображає закоріненість та тривання совкової свідомості. Через те спритніші заходжуються тікати геть з цієї країни, яка ніяк не може визнатичитися зі своїм status quo, а тим часом успішно репродукує порочну систему держави-попередниці. Як бачимо, загальний план дії багатий на гострі колізії, - і романістка цілком упевнено ці колізії розгортає. Утім, вони служать лише добрим тлом для психологічної драми головної героїні, що й становить осердя сюжетної історії твору.

Мар’яна Шабля – сильна й колоритна особистість. Вона фокусує в собі багату проблематику роману, поєднуючи загальний план із суто індивідуальним, психологічним. Постать жінки-інтелектуалки з її непростими перипетіями в патріархальному й підневільному суспільстві сьогодні вже має чимало ефектних втілень у нашій літературі. Попри це, героїня Лесі Степовички яскрава й неповторна по-своєму, а її досвід переживання типових колізій свого часу, безумовно, не вторинний, а ориґінальний. Важно назвати Мар’яну феміністкою, проте ознаки емансипованої жінки-інтелектуалки в її вдачі цілком органічні та переконливі. Разом з тим у ній сильно виражена національна ментальність, культ традиції. Успадковані ще з дитинства, від бабусі, цінності, стають пожиттєвим орієнтиром, уберігаючи Мар’яну від переступів та оман, які густо чигають на неї у великому житті. Мабуть, посеред тих цінностей вона сприймає рідну мову, якою послідовно послуговується в чужомовному середовищі.

Так само із раннього дитинства триває велика душевна драма Мар’яни. Письменниця формулює її як комплекс “недолюбові”. Мабуть, почуття настільки універсальне, що його ледве чи не зазнав на собі кожен мешканець країни СРСР, в якій культивувалися безоглядна суворість, притлумлення людяності, сліпе підкоряння владі й усправедливлення невизбувного убозтва, бо завжди держава потребувала відібрати важко зароблену копійку громадян на якісь великі цілі – боротьбу за мир, ядерне протистояння чи допомогу іншим соцкраїнам. Звідси – почуття вічного голоду, недоситу, страху, загрози, яке перетворилося на бич у ментальності совка. Сповна зазнала його й Мар’яна Шабля: “... Я ненавиджу злидні. Я тільки-но вирвалася із них на якусь світлішу дорогу. Вони оточували мене з раннього дитинства. В мене не було нічого свого, що повинно бути в дитини, ані ляльки, з якою я гралася, ані татка, який би мене захистив, а була лише сувора, замучена матеріальними нестатками і моральними комплексами мати, що дорікала мені схожістю на батька, била мене нещадно за найменші провини, не так стала, не так сказала, не так подивилася, не так ручку в руці тримаю, не так букви виводжу... Я була “нездійминога”, „невтелепа”... Я знала лише цілодобові ясла, цілодобовий дитсадок і школу-інтернат. Зросла між чужими, добрими людьми” (с. 42 - 43). Травма осиротілого й недолюбленого дитинства кидає тінь на ціле життя героїні, в якому вона приречена покутувати брак затребуваності в реальному соціумі. А найгостріше – брак любові, бо намарне намагається компенсувати собі цей фатальний дефіцит свого життя, опиняючись зазвичай серед собі подібних, себто недолюблених.

З окремих бігорафічних згадок і ремінісценцій читач складає собі фраґменти біографії героїні. Це промінчики ідилії сільського пастушого дитинства, затьмарені конфліктом батьків і відданням дівчинки до школи-інтернату, туга за родинним теплом, яка повсякчас супроводжувала її важке вибивання на власну життєву дорогу, вступ до університету на престижну спеціальність філолога-германіста, нарешті, самостійне життя з цікавою працею викладача вищої школи, зате без сімейного вогнища й на межі матеріальних злиднів. Найбільше пригнічує героїню незреалізованість її жіночої й материнської ідентичності. Вона так і не зустріла в житті того єдиного, з яким поєднала би долю, - коротке заміжжя скінчилося крахом, бо Мар’яна не витримала подвійної домашньої неволі в тісній квартирі батьків чоловіка. Усе це – передісторія героїні, котра – як усяка історія – визначає її сучасне й майбутнє.

У межах романного простору розгортається зворушливий та непередбачуваний роман Мар’яни з німцем Андреасом, якого зустрічає під час закордонного відрядження. Усе починається зі спорідненості братніх душ: обоє виявляються вихованцями дитбудинків, в обох позбавленість родинного тепла викликала смуги невдач, депресивний синдром і навіть суїцидальні схильності. Проте після першого враження симпатії, ніжності й солідарності пізніше, вже після одруження, настає поступове розчарування. Його акумулюють усе наочніші відмінності. Мар’яна не сприймає прагматизму Андреаса та його оточення, її нудить пласка повсякденність його світу. Вона пізнає почуття ностальгії, коли болем відлунюють тривожні сни з образами рідних людей і місць. Додають олії в огонь особисті невдачі, коли Мар’яна у величезному суєтному Берліні не може знайти працю чи бодай співчуття й розуміння. Тоді виникає намір утечі. Вона переконується, що мрія, “щоб прийшов “хтось” і солодко обманув мене, але не трошки, не на одну мить, а назовсім, назавжди” (с. 69), виявилася ілюзорною. Приходить мудре й гірке усвідомлення істини: “Наше щастя там, де нас немає, а наша тривога завжди у нас самих” (с. 317).

Мар’яна – героїня повнокровна, цікава, вперта й палка, схильна до рефлексій, часто несподівана у своїх учинках. Вона – з тих, які не приймають синицю в жмені й одважно, хоч би й за безнадійних обставин, шукають свого журавля. Такий палкий, сильний характер добре надається до зіставлень. Мар’яна виділяється на тлі своїх співвітчизників, як-от лікар Єрофеїч, подруга Іннуська, мати тощо. Але з огидою відторгає й „русский Берлин”, котрий потрапляє на очі, - із сутенерством, проституцією, приниженням гідності, словом, той самий совок, який наздоганяє й на Заході, тільки що локалізований до рівня брудного ґетто у величезному задбаному місті.

Та найдраматичніший досвід здобуває Мар’яна після заміжжя - у спілкуванні з німцями, себто чоловіком Андреасом, його матір’ю Урсулою, сусідами та приятелями молодої родини. І він уже виходить за межі особистого знання, бо йдеться про звички, стереотипи, ментальність. Не знаючи мовного бар’єру (навпаки, Мар’яна вражає своїх нових знайомих добрим знанням німецької), героїня наражається на перепони морально-етичного характеру. Її слов’янська душа нітиться в умовах щоденних калькуляцій видатків, їй узагалі не до смаку обрахунки всіх цінностей у грошовому еквіваленті. Конфлікт Сходу й Заходу, української й німецької ментальностей виявляється неуникненним, хоч як героїня намагається перейняти стиль спілкування свого нового товариства – удавати безжурну, репректабельну та базікати про ніщо при неодмінному кухлі пива. І цей конфлікт спонукає її все більше усамітнюватися у світі, а свої потаємні думки й переживання виливати на папір, заповнюючи сторінки щоденника.

У романі цікаво відстежується колізія несхожості. Попервах Мар’яна має дещо ідеалізоване уявлення про Німеччину: недаремно вона виховувалася на великих німецьких класиках, високо шанує моральний імператив Канта, та й мову знає в її літературному, високому варіанті (Нochdeutsch). Стикаючись з реальною дійсністю й звичайними німцями, поступово набуває розчарування: вони так само захланні до золота, як деякі землячки (Урсула), приземлені й неромантичні (Андреас), не вміють цінувати свою свободу (Бірґітт, Клаус, Юрґен). Можливо, це невластиве середовище, - жінка-інтелектуалка, як Мар’яна, потребувала б когось іншого. Але її доля складається саме так, не інакше. Із цього оточення виділяється хіба що Манфред – дитячий письменник-казкар: він не тільки уділяє Мар’яні слушні, розважливі поради, але й визнає рацію її втечі, зрештою, навіть дає гроші на повернення до рідного Дніпрівграду. Прикінцевий діалог із Манфредом, до речі, - то чи не найефектніший епізод усього роману, блискучий і проникливий диспут двох інтелектуалів, що розуміються на субтельних духовних матеріях.

Роман “Шлюб із кухлем пільзенського пива” – це добра інтелектуальна проза. Прикметно, що твір успішно витримує різноформатне читання. Себто, кожен читач знайде в ньому свій рівень розуміння. Можна відстежувати туго зав’язану фабулу, пізнавати цікаві реалії закордонного побуту героїні, часом комічні, а часом ризиковані й непередбачувані пригоди у чужому мегаполісі. Приваблюють живі й безпосередні діалоги, що добре відтінюють характери, зокрема у сленґових виразах, як-от мовлення Єрофеїча, Людки, “нових руських” у Берліні тощо. А можна порозкошувати рефлексіями Мар’яни: у них відображено широку гаму пізнання; спостерігаючи звичаї та культуру німців, героїня неодмінно зіставляє їх із тим, що діється на убогій та здеградованій батьківщині. Її ідеалізм не знаходить співчуття серед німців, хоча так само не полегшує життя й удома. Власне кажучи, через світорозуміння Мар’яни авторка транслює читачеві найважливіші ідеї романного тексту. Тон і настрій оповіді дозволяють висловити здогад, що героїня-протагоністка – то постать автобіографічна, принаймні, значною мірою. Вона симпатична тим, що є живою, рухливою, невтомною, в постійному пошуку; таких героїв ніколи не задовольняють готові істини, виписані кимось, їм неодмінно треба власного доторку, хай навіть він супроводжуватиметься болем. І, може, з надмірною патетикою оголошує власні відкриття, котрі насправді можуть зводитися до давно відомого, навіть збаналізованого частим уживанням: „Я знаю, чим я займуся вдома. Наклею нові шпалери і буду просто жити! Я знаю, що я скажу студентам, коли вони спитають, де я так довго була... Я куплю комп’ютер і напишу роман. Я неодмінно напишу роман, а ви прочитаєте. І неодмінно зрозумієте, що доля захована там, де ти народився” (с. 324).

У світі ціннісних орієнтацій, в якому авторка екзаменує своїх персонажів, найважливішими виявляються категорії свободи та патріотизму. Дуже цікаві на сторінках роману спостереження про Схід і Захід, їхні категоричні незбіжності, відмінності традицій і поведінкових норм, політичних систем, побуту тощо. Та, зауважуючи несхожість, водночас пізнаємо ті засадничі вартощі, які невідклично свідчать про приналежність України до європейської ойкумени. Це кантівський „моральний закон в людині”, право вибору, свобода, а також вірність своїй батьківщині, землі предків, рідній мові й традиційній культурі з різдвяними та великодніми ритуалами. Мар’яна упевнюється у вазі цих істин на чужині, коли безпосередньо зіткнулася з нерозумінням оточення. Не випадково у хвилі кардинальних випробувань вона пригадує знаменні Шевченкові слова, звернені зокрема й до „ненароджених” земляків, - про волю і вірність отчому краєві. „Ви, європейці, - зауважує героїня, - насолоджуєтеся свободою автоматично, бо вона вам дана від народження, досвідом і боротьбою попередніх поколінь. Ми ж мусимо ще її розпробувати, розплямкати, розправити хребет, придавлений віками колоніального ярма і десятиліттями совкового соціалізму. Нам треба вичавити із себе совковість” (с. 315).

Роман Лесі Степовички можна з повним правом назвати філологічним романом. У тому сенсі, що мова є тут повноправним персонажем. Нею не лише розмовляють персонажі, найважливіше, що нею смакує сама авторка. Точніше сказати, мовами, бо в романі прописано одразу три мовні партії, причому кожна зі своєю характерною модуляцією тону – українська, російська та німецька. Українською послуговується наратор та герой-протагоніст, тобто Мар’яна. Дається взнаки виробленість мови, стилістична вправність та лексичне багатство, за винятком, може, кількох описок та  кальок з російської. Відчувається рука майстра. До того ж, співредактором рекопису був знаний Святослав Караванський, що неодмінно позначилося на якості тексту.

Російська в романі фіґурує як мова персонажів: нею, як правило, розмовляють земляки героїні з Дніпрівграду. Переважно вони вдаються до “блатного” чи побутового варіанту цієї мови, що набув такого поширення останнім часом. Особливо колоритно цей ефект передано в мовленні хворої Людки чи берлінського сутенера Владіка. Не можна не визнати сміливість експерименту, коли авторка відмовилася від потреби передавати цей сленґ українською. До того ж, як уже зазначено вище, російська добре означує куций духовний світ совка, його ментально-культурну невизначеність, посередність, інертність, загубленість, навіть якщо вона зовні прикрита нахабно-агресивною риторикою. Письменниця тут цілком має рацію: проблема-бо не в самій мові, а в тому, що за нею, а це речі, які не вдається подолати протягом кількох поколінь.

Нарешті, третій мовний реґістр забезпечує німецька. Тут також знайдено властиву формулу: як правило, після німецьких виразів та фраз дається адекватний переклад українською. Можливо, невтаємничому читачеві здасться, що іноді авторка зловживає цією німецькою, - йому-бо залишиться читати лише українські коментарі-тлумачення. Інший же, відстежуючи ориґінальні репліки, оцінить багаті нюанси німецької, дуже своєрідної, як відомо, мови. Видно, що й авторка прагнула наблизити читачеві цей аромат чужої мови, котрою так захоплюється (як частиною всього німецького, західного світу) її героїня. Відтак у тексті роману подибуємо не лише окремі репліки героїв німецькою, - це самозрозуміло. Не менше значення мають німецькі прислів’я та приказки, котрі авторка навіть залюбки виносить у назви розділів. Адже загальновідомо, що в ідіомах тонко передається ментальність народу. Так із німецькими приказками: Jeder für sich und Gott für alle (Кожен для себе, а Бог для всіх), Ordnung muß sein (Порядок над усе), Norden – Osten – Süden – Westen. Zu Hause ist doch am besten (Де б не бувати, а вдома найкраще). І ще цю атмосферу мови допомагають відчути колоритні цитати з літературних творів Шіллера (знаменита балада „Лорелея”), Ґете тощо. Доречність мовного експериментування авторки роману доцінить той, хто знає кілька мов або їх вивчає. Однак при повторному цитуванні іншомовних виразів можна було б уникати перекладу, - не конче аж так няньчити читача, позбавляючи його елементарної пам’яті щойно прочитаного.

Нарешті, ще одна особливість „Шлюбу із кухлем пільзенського пива”, - це автотематичність твору. Маємо роман про створення роману, оповідь про акт творчості. Вона не репрезентує поверховий пласт, отже, не конче впаде в очі, сказати б, масовому читачеві. Паралельно з сюжетною оповіддю розгортається друга, підспудна нарація, - це пошук форми й способу перелити набутий досвід у літературу. На очах читача розігрується життєва драма, але в одночассі героїня роздумує над тим, як пережите втілити в художній текст. Не випадково протягом твору кілька разів згадується ведення героїнею щоденника: це та первісна форма, в якій уже народжується й огранюється задум майбутнього роману. Важко в цьому місці утриматися від спокуси зацитувати більший фраґмент із прикінцевого діалогу Мар’яни та Андреаса:

- У моїх планах – народити дитину і написати роман... Поки не пізно.

- Роман про що?

- Хоча б про нас з тобою. Я надрукую й привезу тобі готову книжку. Ти ж хочеш побачити мою книжку?

- Мірі, я не знаю, що тобі сказати. Ти лякаєш мене. Я простий чоловік, і одружувався з простою жінкою, хоча й перекладачкою, яка твердо стояла на ногах, заробляла солідні гонорари, жила в дорогих берлінських готелях. А тепер ти часом не маєш на хліб, а говориш про дитину, і про якийсь роман...

- Не докоряй мені своїм хлібом. Ти неуважно слухав мене, я говорила тобі, що пишу вірші, оповідання. Але в тебе немає часу на літературу, окрім коміксів і дешевих кримінальних романів.

- А ти напишеш недешевий?

- Я не знаю, який я напишу. Але в ньому буде правда, і світло, і розгубленість, і ностальгія за рідною землею, і дивний потяг до чужої. І ти, і Канари, на які я не поїду з тобою...

- Я все зрозумів!.. Мірі, я ненавиджу тебе! Ти використала мене і Берлін як літературне відрядження. Для написання роману

(с. 301 - 302).

Так-от і відбувається перетікання життєвих вражень у літературну форму. Щоби зафіксувати цей життєвий плин якнайдокладніше, письменниця потребує не просто багато слів (хоч би й гарних, колоритних, яскравих, екзотичних), вона залучає три мовні пласти, кодифікуючи свій текст на три різні лади, котрі, врешті, зливаються в єдиному суцільному враженні од роману. Загалом авторська нарація справляє враження простої та спокійної, часом по-журналістськи ділової. Утім, це та простота, котра не дається легко й приховує неординарні творчі муки, пов’язані зі знайденням властивої форми. Авторка уникає надмірної деталізації, цурається скрупульозних описів, натомість іноді впадає у гріх публіцистики, коли оповідає про реалії середини 1990-х на Україні. Переконлива і вдала сеґментація тексту на розділи: невеликі об’ємом, з характерною назвою та інтригою, вони легко сприймаються й западають у пам’ять.

А от із композиційною стрункістю складніше. Роман складається із трьох частин, кожна з яких логічно розкриває етап любовної пригоди героїні. Динамічна й жива перша частина, що має назву „Під зорями Іммануїла Канта”, - вона представляє завершений і самоцінний епізод із життя Мар’яни. Слабшою й неповнокровною (як у сенсі задуму, так і в значенні об’єму) виглядає друга частина – „Перехід”. Вона, по суті, мало що додає: про закоханість героїні та намір повернутися до Берліна дізнаємося вже з першого розділу, та й „депресуха” в пограбованій квартирі – також цілком передбачувана. Натомість у третій частині роману (назва „Німецька жона” тут також не вельми пасує, було би ліпше нейтрально, скажімо, „Фрау Шуберт”) акумулюються найважливіші ідеї та рефлексії героїні, вона дає враження суцільного густого тексту, властиво романного, тобто саме такого формату, якого бракувало фраґментарній першій частині та поверховій другій.

Можна було би побажати авторці динамічнішого сюжету, бо загалом він видається нерівним, імпульсивним. І ще, як на мене, не вельми вдала назва твору. По-перше, довга, по-друге, надто криклива, „рекламна”, що не відповідає стилістиці роману, загалом поважній, з відтінком патетики, а не іронічній. Зрештою, мова ж іде не лише про "шлюб" (тим паче – не про "пиво"), бо матримоніальна історія стає лише однією пригодою на життєвому шляху героїні-протагоністки з неодмінними для неї питаннями екзистенційного вибору, значно глибшиними й серйознішими, ніж проблема заміжжя.

Опинившись „під зорями Канта” (тими, що з його відомої сентенції про зоряне небо над головою людини та моральний імператив у ній самій), героїня Лесі Степовички й сама випромінює світло своєї спраглої любові душі. Але на чужині те світло з часом пригасає й никне. Лише повернення до отчої землі дає їй змогу засвітитися знову. Бо „тут доля проростає крізь роки, як пролісок пробивається із товщі лісової землі, із глибини піщаника, із тверді степу. Небо із зорями і земля з травами – то твій єдиний світопростір, твоя колиска, твоє повітря, твоя сцена...” (с. 325). „Під чужими зорями наш світильник тьмяніє і згасає” (с. 324), - певна авторка. Звісно, можна сперечатися з цією, зовсім не безумовною, істиною в епоху глобалізації та новітнього змішування мов і культур. Проте варто визнати індивідуальну рацію героїні твору, яка з’ясувала таку важливу позицію для себе. А відтак – змушена жити поміж тих трьох „С”, якщо перефразувати стару німецьку приказку про три „К” як сферу існування жінки. Для Мар’яни Шаблі це вибір у межах свободи, совка і світла.

Оцінюючи роман Лесі Степовички „Шлюб із кухлем пільзенського пива”, не хочу вдаватися до стандартної формули про збагачення жіночої прози. Так, ця проза цілком жіноча, але не потребує жодної поблажливої оцінки, тоді як у формулі „жіночої прози” (власне так, у лапках, це вживається!) такий підтекст закладається. Роман є просто доброю інтелектуальною прозою – з розгалуженим тримовним дискурсом, з багатьма інтертекстуальними віднесеннями та натяками – від Гессе до Лімонова, з управно вибудуваними діалогами. І з враженням множинності світу, яка водночас утверджується й заперечується головною героїнею, чию волю й долю авторка учинила основою свого текстового простору.

Ярослав Поліщук