Кость Бондаренко: Ахметов більший український націоналіст, ніж Івченко

Один Віктор Пінчук робить більше, ніж ціле Мінкультури… Для того, щоб бути українським націоналістом, потрібно знати російську мову… Коли митець стає чиновником, – більш жалюгідного явища немає… Інтерв’ю

Політолог, директор Інституту проблем управління імені Горшеніна, Кость Бондаренко відповів на запитання УНІАН

Костю, ми з Вами розмовляємо після круглого столу, у якому Ви взяли участь, під назвою «Культура після виборів». Що, на Вашу думку, зміниться у сфері культури після виборів?

Думаю, нічого не зміниться, оскільки жодна з політичних сил у своїх програмних засадах, у виступах своїх лідерів не артикулюють питання культури.

Якщо у ВР під час минулих виборів і проходили діячі культури, мистецтв, то вони потім переставали відігравати якусь роль, активно впливати на ситуацію у сфері культури й перетворилися на політиків, причому політиків низькоякісних, а не на лобістів культурної сфери.

Сергій Проскурня (директор продюсерської агенції «Мистецьке березілля». – Авт.) уже оббив пороги напевне всіх наших олігархів-політиків і всіх державних діячів, щоб вони хоча б долучилися до фінансування його проекту, під умовною назвою «Гаплик»… І ніхто на це не пішов, культура на сьогодні нікому реально не потрібна.

Я вважаю, що потрібна реформа культурної галузі на державному рівні… Я, наприклад, великий прихильник взагалі закриття Міністерства культури, перетворення його на державний комітет з питань культури, який би розподіляв кошти між культурними установами, і не більше, який би не втручався у культурну сферу.

Я б хотів звернути увагу на такий момент, як позиціонування України у світі… У нас взагалі немає цього… У нас коли щось і позиціонують, то якийсь гопак, вишиванки, тобто шароварщину. Але не сучасне українське мистецтво й не ті надбання, які Україна набула протягом ХХ століття.

У Києві зараз масово закриваються культурні інституції. Що, на Вашу думку, відбувається?

Якось торік зайшов у гості до одного голови райдержадміністрації Києва й кажу йому: «Ось як добре, що у вашому районі не закриваються бібліотеки. Сьогодні проїжджав через ваш район і там стоїть така велика бібліотека». А він каже: «Як стоїть? І мені не сказали, що в нас є бібліотека?» І через місяць цю бібліотеку закрили.

Культура в Україні є чимось таким, на чому можна поживитися, чим можна знехтувати. У нас справд і закриваються бібліотеки, книжкові магазини, школи, особливо сільські. На жаль, ціла низка міжнародних установ тільки сприяють цьому закриттю. Це фонди, які фінансують, наприклад, такі програми, як «Оптимізація шкільної мережі».

Будинки культури в селах практично не функціонують, у нас з’явилася ціла каста людей – сільська молодь, яка живе поза культурним процесом, поза благами цивілізації, – про них зараз ніхто навіть не згадує.

Може, політики зацікавлені в тому, щоб із суспільства робити масу, яка ні про що не думає?

Більшість із політичних сил у цьому зацікавлені... Про це не кажуть, але вони зацікавлені, щоб утілювався герингівський принцип. Свого часу Герман Геринг казав, що на окупованих територіях, особливо на території України, людям потрібно давати освіту рівно настільки, аби вони могли поставити підпис при отриманні зарплатні і щоб не потрапляли під колеса поїздів.

Думала, що на цих виборах обійдеться без походу нових культурних діячів у парламент, але ж ні – ось Вакарчук іде замість Руслани…

Вакарчук, наскільки мені відомо, розбирається трішки в політиці, хоч і не є політиком.

Розбиратися в політиці і бути політиком – це різні речі. Я, наприклад, вважаю, що розбираюся в політиці, але я не є політиком і ніколи ним не буду.

Я не знаю, що рухає Вакарчуком… Він непоганий співак, він – одна з музичних візиток України в сучасному світі. Але чи досягне він чогось як політик? Не знаю. Можливо, у підсвідомості в нього є якісь плани – пройти транзитом через депутатський мандат до виконавчої системи влади, наприклад, на пост міністра культури...

Але те, що Вакарчукове ім’я використовують партійні лідери для того, щоб показати привабливість партійного проекту, – це однозначно.

Щоправда, не відомо, хто кому дасть більше користі: чи партія Вакарчукові, чи Вакарчук – партії. Напевне, все ж таки Вакарчук – партії.

З українською культурою відбуваються зараз жахливі речі, а міністра культури і туризму абсолютно ніде не чути…

Юрій Богуцький – це такий собі професійний чиновник від культури. І можливо, що саме такі й мають бути в Мінкультури люди.

Там не потрібна людина, яка б піднімала голос на захист культури, а той, хто б справедливо ділив бюджетні кошти: розподіляв їх між бібліотеками, музеями, театрами та іншими закладами і щоб абсолютно не втручався у творчий процес.

Коли митець стає чиновником – більш жалюгідного явища немає.

Ви маєте на увазі Богдана Ступку, який свого часу був міністром культури?

Не тільки… Можна називати багатьох…

Було багато випадків, коли чиновник ставав митцем, – це і Панас Мирний, і Салтиков-Щедрін, і Гете... Вони були чиновниками, а у вільний від роботи час ставали митцями. Та коли митці за покликанням зіштовхуються  з мільйонними сумами, які порівну потрібно поділити, – це просто наруга над самими митцями.

Наскільки щиро, як на Вас, виглядає благодійна робота Леоніда Кучми?

Я не знаю про мистецькі акції Леоніда Кучми, але знаю про мистецькі акції Віктора Пінчука. Один Віктор Пінчук робить більше, ніж ціле Міністерство культури разом з Міністерством закордонних справ, яке мало б також нести культуру в маси.

Гадаю, що були б доцільними якісь пільги для олігархів, які справді хочуть щось зробити у сфері  культури.

Потрібно зрозуміти, що Україна просто відстає від життя і від ритмів часу.

Подивіться на Шевченківську премію – кому її зараз присуджують... Ця найголовніша премія у сфері української культури девальвувалася до неможливості, вона повністю знівелювалася. Те саме й з іншими преміями.

Спілки фактично перетворилися на «міністерство літератури», «міністерство образотворчого мистецтва»… Взяти хоча б Спілку письменників України, у якій конфлікти ведуться не довкола творчого процесу, а довкола бюрократичних моментів: кому має належати печатка й хто має володіти багатомільярдним майном.

А про наше книговидання можна взагалі говорити годинами…

Чи стежите Ви за сучасною українською літературою, особливо, що пише молоде покоління?

Я намагаюся стежити за творчістю Ірени Карпи, Наталки Сняданко, Сергія Жадана, хоча він уже не молоде покоління... Любко Дереш пише також цікаві речі…

Ці люди творять справді культуру, але вона нікому не відома. Навряд чи Любко Дереш цього року отримає Шевченківську премію, чи Сергій Жадан... Вона знову присуджуватиметься 80-літнім людям або посмертно…

Я навіть не можу пояснити, чим керується Державний комітет з Шевченківської премії і навіть не знаю, чи голова цього комітету взагалі знає про молоду літературу.

Складається враження, що наші чиновники повернуті в інший бік від культури, що в них, за Анрі Бергсоном, свідомість працює в іншому напрямку.

А до якого покоління себе відносите Ви?

Я себе відношу до того покоління, яке у 1990 році виходило на Майдан, яке у 89-му створювало різноманітні спілки. Воно, з одного боку, таке собі втрачене покоління, а з другого – ще себе не реалізувало.

Представники мого покоління – це люди, які зараз починають задавати хоч якийсь тон у суспільстві, формувати якусь платформу.

Я народився у 69-му році – це рік, коли народилися Гія Гонгадзе, Олесь Доній, який нині є одним з облич “Нашої України”. На рік від мене старший Слава Кириленко…

Але є зараз уже й молодші, які приходять у політику. Я думаю, що я все-таки вже не молодь, але ще й на пенсію рано.

Я недавно спілкувалася з досить цікавим письменником Леонідом Кононовичем. Він мене настільки вразив…

Дуже цікавий письменник, надзвичайно. Я за ним стежу, починаючи ще з його роману «Я, зомбі».

А зараз він переклав Жана Бодріяра “Божиста лівиця”...

Так, я маю цю книжку,  купив на книжковому Форумі у Львові.

Кононович вважає, що врешті-решт буде прийнята російська мова в Україні як друга державна. А яка Ваша думка?

Гадаю, все-таки у нас уже прийнята російська мова й законодавчо закріплена. Якщо подивитися на закон про мови в Українській Радянській Соціалістичній Республіці (він у нас діє з вересня 1989 року), то там написано, що в нас є дві мови з окремим статусом: державна мова – українська і російська – як мова міжнаціонального спілкування. Тому я думаю, що потрібно відштовхуватися від цього закону й тим, хто вимагає запровадження другої державної, і тим, хто каже, що не потрібно надавати російській мові такого статусу. Усім потрібно читати закон і втілювати його.

Українська культура розвивалася як така, що поєднувала велику кількість культур. Коли ми говоримо, наприклад, про українську літературу, то це не лише Шевченко, Франко, Леся Українка, Тичина, а й Короленко, Волошин, Анна Ахматова, Пауль Целан, Шолом Алейхем та багато інших людей, які творили українську культуру.

Так само потрібно уніфікувати історію, щоб вона була історією не лише українського народу або не тільки історією Центральної чи Західної України, а щоб це була історія і Донбасу, і Криму. Щоб, наприклад, маленький кримський татарин не читав у підручнику, що його предки були ворогами українського народу, так само, як і маленький поляк десь на Вінниччині чи на Хмельниччині...

Дмитро Донцов сформував геніальну формулу нації: «Нація – спільнота людей, об’єднана спільним майбутнім». Тому ці 46 мільйонів, які живуть в Україні, повинні почуватися українцями. Отже, в історії і в культурі вони повинні мати відображення себе, ролі своїх предків і знати, що це їхнє спільне майно.

Знаєте, мій молодший брат російської мови не знає, він навіть не може нею читати, не те що розмовляти...

З’явилося нове покоління львівських журналістів, які не знають російської мови, і в Києві вони практично не затребувані. Є велика кількість українських націоналістів, які себе вважають націоналістами, які ненавидять Росію, але при цьому не знають російської мови й культури.

Для того, щоб бути українським націоналістом, потрібно знати російську мову й культуру краще, ніж її носії. Ось тоді можна бути справжнім критиком Росії. Але я не прихильник того, щоб націоналізм критикував когось.

Що стосується російської мови взагалі, я думаю, що в подальшому Україну чекає доля Канади. Канада англомовна, але вона ніколи не стане частиною США. Більша частина України є російськомовною, суржикомовною, але вона ніколи не стане частиною Росії. У тому ж Луганську, Донецьку бояться об’єднання з Росією. Тільки 4% в Луганську готові до об’єднання на інституційному рівні, щоб була спільна влада, спільна валюта, спільна армія. Вони цього не хочуть. А от культурна спільнота деякий час буде. В Україні вже формується українсько-російськомовна культура.

У майбутньому Україна буде двомовною. Велика територія буде російськомовною, де творитиметься російська культура і буде собі такий «Квебек-Галичина».

Маємо те, що маємо. Це природний процес і його неможливо відрегулювати.

Ну, з цим можна посперечатися... Центральна Україна завжди буде україномовною... Партія регіонів вживає часто слово «націоналізм» і воно в багатьох асоціюється зі словом «фашизм»…

Я писав першу в Україні дисертацію з націоналізму в незалежній Україні…

Я дуже позитивно ставлюся до самого поняття «націоналізм» і завжди кажу, що за своїми переконаннями я є українським націоналістом.

Україні справді завжди бракувало саме буржуазного націоналізму, хоч ярлики у нас розвішувалися, але буржуазності не було.

Якщо говорити про сучасний стан, то націоналіст не той, хто себе називає таким, а той, хто справді робить щось для своєї нації і хто розуміє, що потрібно розвивати націю, до якої він належить. І якщо завдяки йому про Україну дізнаються у світі, той і є націоналістом. Пінчук, Ахметов та інші можуть бути більшими українськими націоналістами, ніж Івченко і ті, хто себе називають такими.

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН в Google News