Мистецтво – вибір долі...

Майстерня Євгена Безніска стала своєрідним духовним серцем Львова... Тут відзначав своє весілля Іван Драч, тут написав знамениту пісню „Намалюй  мені ніч” Микола Петренко...

Мистецтво стало частиною його життя, його єством, вибором його долі. Євген Безніско – невід’ємна частина шістдесятництва. Його майстерня стала своєрідним духовним серцем Львова. Її відвідувачами були знакові постаті нашої сучасності: Президент України Віктор Ющенко, письменники Микола Жулинський, Іван Дзюба, Роман Лубківський... Тут відзначав своє весілля Іван Драч, тут написав знамениту пісню „Намалюй  мені ніч” Микола Петренко... Врешті це Євген Безніско намалював знамениті ілюстрації у львівському письменницькому Клубі „Лис Микита”.

Нещодавно лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка відзначив свій ювілей.

Можна почати тривіально: мистецтво – це спосіб розмови з вічністю, це здатність подолати часові площини, це те, що перемагає смерть... Воістину, „смертію смерть поправ”... Перед обличчям мистецтва – як перед очима вічності, - всі рівні і всі одержимі. Тут немає рангів, чинів і обмов, тут немає негараздів і зрадницького перешіптування за спиною, тут панує її Величність - справжність...

Відчуваєш спресовані віки – і розумієш, що ти наблизився на якусь мить до пізнання найвищої таємниці буття – тієї, яка за межею осягнення. Ти підійшов до неї впритул. І світ розмаїто складається у дивовижну мозаїку.

І звучать Великодні хорали, і озиваються віки. І декоративні лики давніх мужів з такими наївно підведеними рисами у дешевеньких виданнях стають зайвими позлітками, з яких осипається напускна мішура. Князь Данило з високим чолом і буйно зачесаним назад волоссям з експресивною статичністю вдивляється крізь віки.  Здається, відчуваєш, як сконцентровується його мисль. Чи не про зраду і продажність оточення роздумує він? Чи готує свій похід до Золотої Орди? Чи роздумує про співця Митусу; на якого ті, що прагнуть втертися у довіру, нашіптують-перешіптують... Оці соколині очі, гострі, як лезо шаблі; проривають простір.

Держава... Держава... Держава... Як коливання вогню, замкненого у кольоровій гармонії одежі; як відсвіти пожеж і гасання коней по велетенських степах; як філософія українства крізь філософію вселюдського буття.

Серед безлічі портретів князя Данила – оцей, у виконанні Євгена Безніска,- виділяється глибиною філософського узагальнення. Особливість його портретних робіт – це найвища міра духовного осяяння, яке увінчується відкриттям. Лінія, кольорова палітра підкоряється загальній композиції; яка виконує домінуючу роль. Звідси – експресивність ліній, розмашиста впевненістю мазків з разюче точним акцентуванням на окремо виразній деталі, яка замикає розбурхану уяву творення строгою завершеністю.

Довге сиве волосся робить короля Данила  схожим на апостола. У всій постаті – момент високої напруги. Пульсує оголений нерв думки. Ще і ще раз зважуються прийняті рішення; аналізуються деталі подій. Руки, які вміють достойно тримати і перо, і зброю, застигли на бильцях крісла. Корона на другому фоні, десь на рівні серця, увінчана тьмяним блиском золота. Українському державотворцеві у жодній епосі не доводилося насолоджуватися тріумфом влади. Отож коронованість як ознака влади – це важкий хрест.

Князь Данило зображений на фоні темнавому – як морок століть. І яскраво-червоні деталі його одежі – неначе світло смолоскипу у давньоруській фортеці. І написи: роки життя князя, виведені сірувато-білою фарбою – як на сторінці давнього літопису.

Розступаються віки – і несе свою важку задуму один із державників української нації, і світяться променем його долоні – і щось є у їхньому умиротворенні і від достоїнства хлібороба, що чесно засівав свій лан; і від гордості воїна, який не випустив ніколи меча у бою; і від достоїнства літописця, який був чесним і перед судом історії і перед власним сумлінням.

Звідси – філософія творчості Євгена Безніска: творення духовного світу нації. Бо світ починається зі Слова як естетичної субстанції – себто із тривання Духу. І носії оцього Духу – є предметом високого мистецького зацікавлення художника.

Абсолютно логічним є виділенням у творчості Євгена Безніска найвизначніших знакових моментів української історії. Митець акцентує увагу на сильних і жертовних особистостях, які здатні стати рушійною силою духовного чину.

Франківська тематика – наскрізна мистецька лінія у всьому творчому поступу Євгена Безніска. Франко – який доростає до образу Мойсей, і Мойсей, який віддзеркалює самого Каменяра.

У різні роки художник малював портрети Івана Франка, віддаючи данину високій духовній потребі. Бо кожен раз наближення до Франка було як дорога до себе та до великого Духу українства. Часто на багатьох портретних роботах знаходимо зображення рук. Митець любить акцентувати свою увагу власне на руках. То вони гнівно затиснуті (аж ніби відчуваєш хрускіт кісточок) – і у всьому вбачається гостре намагання знайти вихід; то умиротворено складені, як листки, що відбуяли на зеленому гіллі – а тепер шукають нового світу для себе; то втомлено поєднані – аж ніби нагадують ріллю на весняному полі, з котрого ще не зовсім зійшов сніг... 

І, звичайно, на першому місці – очі. Задумано зосереджені, умиротворено заглиблені, філософськи відсторонені, гнівно вичікувальні... Вони різні – очі, які дивляться у очі епохи і у очі „мертвих, живих і ненарожденних”. Об’єднані високою небайдужістю, що готова вибухнути будь-якої миті, очі становлять епіцентр портретів. Часто вони уникають прямого погляду. Тому що дають можливість стати нас співучасником думання. Пульсування живого нерва думки – ось головна сила створеного мистецького світу портретів, в тому числі і Івана Франка. 

Євген Безніско кидає широкі мазки. Вишиванка горить лінією червоного візерунку-оберегу, тут біла селянська сорочка із вишиттям-мережкою білим по білому; галстук, що звивисто оповиває білу сорочку. Чи не перед габілітаційним відчитом оці напружені сумні очі надії і зав`язана краватка?

Фон, який вибирає митець для зображення портретів, - тема окремої розмови. Як правило, це кольорове тло, виведене у відповідній гамі. На одному із останніх портретів Івана Франка фон плавно переходить у колір верхнього вбрання Івана Франка. Неначе людина уже за межею вічності: він дивиться із іншого часового виміру: зосереджено і неосудливо. Він збагнув високі істини, до яких сучасникам іще доростати. Білі брови і всіяні білизною вуса, біле волосся і контури очей – та ще білий шмат сорочки замикають коло зображуваного. На цьому портреті, одному із небагатьох персонаж дивиться прямо у вічі сучасникам: відійшли суєта і дріб`язковість, цькування і нерозуміння. Герой простив кривдникам їхні кривди і гоніння – він готовий чесно подивитися кожному у вічі. Це – підсумок життєвої дороги, це початок іншої дороги, яка веде у вічність. Тут замикаються часові площини буття, що переходять одна в одну як закономірні іпостасі.

На одному з портретів Івана Франка зображений Іван Франко на фоні „вершин і низин” – свого хрестоматійного образу. Крона дерев створює своєрідну видиво старовинної рамки, на якій переплетено буяння зелені і строгу орнаментовку коричневого стовбура. Далекі обрії вершин нагадують контури гірської пустелі – чи не тієї, якою вів своє плем`я Мойсей.

На обличчі Івана Франка – зажура і зосередженість: він перед важкою дорогою через піщані буруни. Його вибір зроблено; але, Господи, яка важка чаша того терпіння; коли, двигаючи плуга, ти не один раз будеш наштовхуватися не на просте нерозуміння, а на відверту зневагу та ворожість. І ось ця зелена рамка ляже на чоло терновим вікном, а не розкішним лавром. Письменник свідомий цього вибору – та сповнений високої рішучості:  „лупати сю скалу”.

Портрети Івана Франка у творчому доробку Євгена Безніска становлять епіцентр художньої Франкіани.  Образ Мойсея – це логічне продовження даної тематичної лінії. Найголовніше у портретах Мойсея – живий діалог із глядачем. Мойсей – виступає як жива нитка між ідеєю і чином, між здатністю до дії і необхідністю її здвигу. Портрети Мойсея не можна розглядати як звичайну портретну роботу – це філософія узагальнення.

Образ Мойсея у творчому доробку Євгена Безніска виступає символом. Незважаючи на відповідну зовнішню схожість його – у різних роботах він трактується як відгалуження різного характерного настрою, продиктованого умовами буття, відповідними подіями. Високе чоло  в обрамленні німбу сивого волосся; очі – то печально самозаглиблені, то гостро направлені прямо в душу глядача;  і руки – то умиротворено покладені на палицю, то випростані, як два міцних стовбури дерева, що пальцями підпирають небо. У цьому жесті – порив, пересторога, вічність неспокою і нелюдське переживання за долю інших. Колір морської хвилі і всі відтінки жовто-коричневої гами переплітаються, як безмежжя моря, неба, піщаної пустелі. Іноді здається, що Мойсей нагадує старовинну фреску на куполі дивовижного храму: він поданий за межею вічного буття, за якою уже зовсім інакше дихає історія.

Франкіана Євгена Безніска – це не тематична ілюстрація творів великого Каменяра – а закономірне продовження або навіть доповнення цього мистецького світу; відчитування його з позиції вічності. Це відображення думок Івана Яковича Франка.

Народження нових форм духовної свідомості – ось наскрізний мотив ілюстрацій Євгена Безніска до поема Івана Франка „Мойсей”. Крок за кроком автор відчитує долю великого народу. На передньому плані в ілюстрації до „Прологу” – велетень-титан, що могутньою скелею підпирає небеса. Йому потрібно піднятися на увесь ріст, випростати свої плечі, підвести чоло – і він здивує світ. З однієї сторони народу-титана: колючий терен, що розквітає пелюстками надії; а з іншого – проходять широкі пласти української історії.

На зображенні: і летять козацькі чайки, і мужньо зустрічають небезпеку народні повстанці, і гетьмани тримають перст державницької булави. Ніщо не може зрівнятися із силою народу-титана.

Проблема взаємодії народу і юрби – одна із найголовніших у поемі. Ось Мойсей обнімає дітей – як те покоління, яке навчиться бути вільним, перейшовши через випробування. Схилені у задумі голівки такі співзвучні із строгими лініями обрію. Сплетені долоні, сіро-білі хітони одежі, босі ноженята, одиноке самотнє дерево на обрії – все овіяне мірилом високої задуми. Щоб вирости до народу: потрібно навчитися думати. Любов Мойсея – строга і велична, у ній немає дрібного і суєтного сюсюкання. Пророк говорить із народом словами правди.

Зовсім інакшим виступає Мойсей у процесі діалогу з Авіроном. Гнівно і, водночас, скорботно випростаний – він протистоїть юрбі, яка звикла чути лише свої інстинкти. Обруч сонця, що заходить за піщану пустелю, створює красивий німб над головою Мойсея.

Найчастіше Мойсей зображений у товаристві дітей: вони то зосереджено слухають свого наставника, то гірко схиляють голівки, закриваючи обличчя листочками долоньок, то трепетно схиляються до його постаті. Іноді вони нагадують хвильки на розбурханому морському овиді, іноді маленькі деревця та із міцним пагінням і кучерявою кроною, іноді рельєфні скульптурні композиції. Неодмінно супроводжують кожну графічну картину художні деталі-символи. Галузка дерева із маленькими пагінцями, що вселяє надію у майбутнє; дерево, схоже на ластівку, яке тримає на своїх крилах нитки вічності. І все це – у неодмінному овалі, що розпливається як яєчний жовток, зберігаючи однак свою строгу форму. Строгість форми як закономірність світобудови, сміливість композиційних задумів і несподіваність художніх деталей – свідчать про небуденність творчих здобутків Євгена Безніска.

Протистояння добра і зла, магнетизм ліній, які розривають своєю напругою часо-площинну замкнутість. Ледь видимі контури квітів, заштрихованість тла – як мозаїка долі, хорали рук яблуневої гілки, що пальцями відчитує високість і колючість терену, що ось-ось торкнеться чола Месії. І мужня відособленість Мойсея. „Буду зайцю служити гніздом...” Тема каменярів ніби сконцентровується із новою силою в образі титана-одинака. Особистість, яка свідомо впливає на хід історії. А історія формується зусиллями Духу.

На зміну трудівникам, які „лупають сю скалу” приходять ті, що підуть в безвість віків” – ось вони тягнуть гарбу, навантажену їхніми пожитками; ось вони схилилися під натугою вантажу. Крутиться колесо воза – гойдається колесо епохи. Тривання миті переростає у тривання часу. Оці плечі, запряжені у лямки упряжі; оці чуприни, що спадають пасмами на чоло – либонь, від поту такі гострі, як маленькі списи. А поруч – вірний чотириногий побратим: навіть він відчуває, якою тяжкою виступає загальна ноша.

Франкіана Євгена Безніска – це філософська розповідь про добу народження нової доби, утвердженої на високих законах Духу. І яскравим підтвердженням, що мистецтво виступає мірилом долі для цілого народу.

Марія Якубовська

УНІАН в Google News