Україна – ЄС: Чи варто чогось чекати від самміту?

Про цьогорічний самміт Україна-ЄС до цього часу вже було сказано багато чого. Хтось запевняє, що цей самміт мав би стати проривним у двосторонніх відносинах, якби не чергова політична криза у Верховній Раді...

Нинішній самміт стане вже 12-им за всю історію двосторонніх відносин між Україною та Європейським Союзом і четвертим для Президента Віктора Ющенка. Але ці цифри згодяться хіба що для статистичних довідок, і аж ніяк не свідчитимуть про якість зустрічей на вищому рівні. Хоча шанси у України були досить високими, особливо, після “помаранчевої революції”, коли в Європі зрештою почали відрізняти Україну від Росії, та ці шанси потрібно було використовувати, в першу чергу, самим українським лідерам шляхом проведення необхідних реформ для зближення стандартів, чого так, практично, і не було зроблено. А “зовнішньополітична” активність українських високо посадовців весь цей час найбільше проявлялася хіба що під час внутрішніх політичних криз, коли всі перші особи починають поглядати в бік Брюсселя на предмет підтримки. Ось і зараз, схоже спостерігається така сама картина. Тільки тепер на кону – президентські вибори 2010 року. Але цей самміт приречений на безрезультатність не тільки через це.

Війна

Грузино-російська війна у Південній Осетії, здавалося б, відкрила для України такі бажанні, щонайменше на словах, двері ЄС. З одного боку, багато експертів вже заявили про те, що наступною “ціллю” Москви може стати саме Україна з її проблемними Кримом та прикордонним Придністров’ям. З іншого, не тільки традиційні українські “адвокати” в ЄС в образі Польщі та країн Балтії, але вже й Швеція та Великобританія неоднозначно заявили про те, що Україну треба захищати від можливостей експансії Кремля. Ці голоси, звичайно, були почуті в усіх європейських столицях, однак сприйняті були всюди по своєму.

Надзвичайне засідання Європейської Ради (самміту голів держав та урядів країн-членів ЄС – УНІАН) продемонструвало небажання Європи серйозно псувати відносини з Москвою. Так, війна війною, визнання незалежності не признаних Осетії та Абхазії – все це погано, але ще не привід для того, щоб мерзнути взимку без газу. І хоча Росії навряд чи самій було б вигідно припиняти продаж “блакитного палива” до європейських домівок, однак європейці теж не готові ставити експерименти на собі. Особливо, “стара” Європа, яку уособлюють, зокрема, Німеччина та Італія. Та й французький лідер теж не прихильник жорстких методів в політиці. Тут варто згадати хоча б його рішення поїхати на відкриття Олімпіади в Пекіні, незважаючи на гарячі дискусії в ЄС щодо того чи варто в такий спосіб “підтримувати” порушення прав людині в Тібеті. Ніколя Саркозі тоді так пояснив своє рішення: треба їхати і розмовляти, в тому числі, і про права людини, а не бойкотувати подію, яка є найважливішою в житті такої великої країни, як Китай.

Теж саме стосується і Росії. Країна велика, газові інтереси стосуються всіх, в тому числі, у зв’язку з новими проектами з будівництва Північного та Південного газопроводів, що їх розпочав “Газпром” в співпраці відповідно з Німеччиною та Італією. Крім того, для ЄС куди більш важливим є не лише безпосередньо ці нові маршрути, але й свій власний – “НАБУККО”, якій має проходити з країн Середньої Азії територією Грузії до Чорного моря і далі – до Європи. А цей проект без розмов з Росією, яка тримає свої війська в грузинських містах, теж опинився під загрозою, хоча він єдиний з трьох нових трубопроводів, якій пропонує справжню диверсифікацію не тільки маршрутів, але й джерел постачання газу.

На цьому фоні надання Україні європейської перспективи навряд чи б сприяло гарним відносинам Брюсселю з Москвою, яка продовжує вважати Україну своєю “зоною впливу”. І хоча Саркозі і каже про неприпустимість створення нових розподільчих ліній та зон відповідальності в Європі, насправді ж, очевидно, і він розуміє, що такі зони поки не вдалося ліквідувати з часів розвалу Радянського Союзу. А відтак, відносини з Києвом мають бути досить виваженими і стриманими.

Політична криза

Перманенті політичні кризи в Україні не дають європейцям підстав вважати, що український політикум на сьогодні і справді готовий до просування вперед до європейських цінностей та стандартів. Скоріше навпаки: в Європі добре бачать одну тенденцію: бажання всіх ключових гравців політичного поля України добитися якомога більше владних повноважень. Зрештою, “розгадати” цей “секрет Полішинеля” не складно: українські політики з’являються в європейських столицях переважно тоді, коли країна переживає чергову кризу в їхніх відносинах між собою. Тоді всі наввипередки біжать до Європи за підтримкою.

Політична криза вщухає – і політики забувають навіть привітати з днем народження своїх європейських “друзів”. Звичайно, що така дружба, більша схожа на експлуатацію, навряд чи може когось надурити. А от дати черговий привід замислитися над тим, чи варто давати “друзям” щось таке, чого вони просто не здатні зрозуміти, - запросто.

Нинішня політична криза в парламенті, хоч про неї і кажуть, як про черговий фактор нестабільності, що негативно відобразився на проекті фінального документу самміту Україна-ЄС, знову створила нові можливості для пі-ару основних політичних сил. Так, прем’єр Тимошенко вже змогла розповісти словами свого віце-прем’єра Григорія Немирі про те, що її нібито чекали на самміті разом з Ющенком (що виглядає як нонсенс, адже формат самміту – це формат Президентів, а для урядовців існують інші формати, і, зокрема, Рада співробітництва, що безпосередньо передбачає участь саме керівників урядів). З іншого боку, Ющенко отримав додаткові аргументи а підтвердження останніх своїх заяв про те, що в діях Тимошенко можна простежити “московський слід”. А як інакше, коли політична криза в черговий раз сталася прямо напередодні самміту Україна-ЄС? І чи не була ця криза вигадана в Москві, де добри знають ціну нестабільності для відносин з ЄС? Всі ці аргументи додадуть Ющенкові сил для боротьби за президентську посаду, але навряд чи мають щось спільного з реальністю. Бо повірити в продажність Тимошенко Кремлю також складно, як і повірити в здатність Ющенка не лише красиво говорити, але й добиватися реалізації своїх слів в життя. А час, коли відбулася нова політична криза, скоріш за все став результатом втоми українських політиків та занадто емоційного сприйняття особистих образ.

Реформи

2004 рік і, зокрема, “помаранчева революція” дала новому українському Президенту ніколи не бачений карт-бланш. Європа тоді і справді повірила в можливість позитивних змін в Україні і готова була серйозно співпрацювати з новою політичною командою. Втім, за майже чотири роки, що минули з того часу, практично для всіх стало очевидно, що нова команда практично нічим серйозно не відрізняється від старої. А тому і навряд чи заслуговує на додаткові “призові”.

Європейці, які самі пережили не одну реформу задля побудови того життя, що мають сьогодні, чудово розуміють, що нічого не може впасти з неба. І не готові виступати в ролі криловської ворони, готової заспівати та випустити з рота шматок сиру за кілька “правильних” слів. Цього в Україні на сьогодні, здається, не зрозумів не один політик. А якщо і зрозумів, то, принаймні, не продемонстрував цього розуміння на практиці.

Навіть ті реформи, що здійснюються зараз, - не мають під собою ні серйозного наукового підґрунтя, ні стабільного підходу, ні розуміння цілі. Тож, про яку економічну інтеграцію з ЄС, чого так хоче побачити Україна в новій посиленій угоді, може йтися? Так, європейці готові побудувати з Україною зону вільної торгівлі, але такі зони вони будують і з країнами Південної Америки, і з країнами Близького Сходу. Справжнім проривом на цьому шляху могло б стати створення зони вільної торгівлі на умовах, що їх мають Швейцарія, Норвегія та Ліхтенштейн, але задля цього Україна мала б серйозно взятися за реформування всього економічного простору з поступовою імплементацією європейських стандартів та європейського законодавства. В окремих галузях така робота відбувається. Так, наприклад, в області фінансового моніторингу чи в імплементації певних митних правил. Однак, в своїй більшості ця робота в початковому стані, а профільні міністерства часом навіть не знають, які українські підприємства працюють на якому ринку, і яка асоціація могла б стати в нагоді при підготовці необхідних законодавчих змін. Не знають, чи не хочуть знати, бо все одно розуміють, що в парламенті, досить часто рішення приймаються виключно з особистих лобістських цілей тих чи інших господарів бізнесу. Все це так чи інакше бачать і в Європі. А тому при переговорах, ЄС жорстко відстоює свої позиції, чудово розуміючи, що рано чи пізно чиновники, що не підтримуються асоціаціями товаровиробників, “здадуть свої позиції”: або самостійно, або під впливом наказу тієї чи іншої першої особи, які віддаються або для особистого пі-ару, або для “боротьби” з “не своїм” бізнесом, або й з двох цих причин одразу.

Будувати зону вільної торгівлі з Україною вже зараз дуже вигідно Європейському Союзу. Адже за підсумками 2007 року торгівельний баланс у торгівлі товарами був на 10 млрд. “перекошений” в європейський бік. Очевидно, що при запровадженні більш жорстких правил контролю та стандартів для України цей “перекіс” може хіба що зрости.

Результати самміту

Результати цьогорічного самміту передбачити нескладно. Вже зараз є очевидним, що Україна отримає від європейців назву нової посиленої угоди, яка називатиметься угодою про асоціацію, однак, насправді не передбачатиме перспективи членства. Україна, очевидно, зможе розпочати діалог з ЄС про безвізовий режим поїздок для її громадян, однак ця перспектива так і залишиться “довгостроковою метою”. Крім того, у фінальній заяві сторони, скоріш за все, в черговий раз відзначать прогрес двосторонніх відносин, наголосять на необхідності подальшого просування в ЄС та, можливо, висловлять певну позицію відносно російсько-грузинського конфлікту.

Все це аж ніяк не можна віднести до перемог української сторони. Та й які, власне, перемоги, як навіть в такому питанні, як візи, Україна, очевидно, знову не наважиться “грюкнути дверима” і вимагати від країн-членів ЄС дотримання хоча б існуючих двосторонніх документів і, зокрема, угоди про спрощення візового режиму.

Очевидно, що якісний злам стосунків між Україною та ЄС відбутися може лише тоді, коли якісно інші люди в Києві почнуть проводити якісно інші реформи, якісно по-іншому розвивати економіку, не забуваючи про соціальну сферу, і сприймати для себе вступ до ЄС не як винагороду за гарні слова, а як справжню кінцеву мету серйозного навчання “на дому”. До того ж – українці так і будуть чути після кожного самміту хіба що яскраві слова сподівань та запевнень, не відчуваючи жодної хвилини, що ці слова ще й здатні бути підкріплені діями тих, хто мав би це робити відповідно до займаних посад.

Сергій Воропаєв.

УНІАН в Google News