Психологічні проблеми потерпілих від чорнобильської аварії

Психологічні проблеми потерпілих від чорнобильської аварії

Інститут соціології НАН України півтора десятиліття моніторить психологічний стан «чорнобильців». У них сформувався комплекс психічних проблем, і не всі з них лікує час...

Інститут соціології НАН України за підтримки МНС майже півтора десятиліття здійснює моніторинг соціально-психологічного стану потерпілих від аварії на ЧАЕС. Дослідження засвідчують: у «чорнобильців» сформувався комплекс психологічних проблем, і далеко не всі з них лікує час.

«Радіофобія» і «чорнобилізація»

Травмуючим чинником стала не стільки сама катастрофа, скільки непродумана політика держави стосовно постраждалих.

Попервах радянська влада приховувала від населення масштаби катастрофи. Тим, хто прагнув бодай щось дізнатися, ставили діагноз «радіофобія» (неадекватний страх перед радіацією). Відомий соціолог Наталя Паніна першою розвінчала цей псевдодіагноз у своїх публікаціях. Потім гласність перемогла — і суспільство перекинулося в іншу крайність. Ширилися страхітливі чутки, наслідки катастрофи перебільшували, впливу Чорнобиля приписували навіть ті захворювання, до яких радіація стосунку не має. Це спричинило підвищену підозріливість, тривожність, зацикленість на здоров’ї, вишукування у себе і своїх близьких хворобливих симптомів. А хто шукає — той завжди знайде...

Перші ж опитування постраждалих засвідчили: у 60% виникли побоювання щодо продуктів харчування, відчуття страху та безпорадності, безсоння, роздратування. Близько 30% опитаних втратили інтерес до життя, 20% — апетит. У кожного другого зафіксовані напади поганого настрою, зниження активності та загальна тривога. 40% респондентів зазначили, що аварія наклала тяжкий відбиток на все їхнє життя. При цьому на запитання: «Що ви збираєтеся робити, аби вийти зі скрутного становища?» 45% постраждалих відповіли: «Нічого».

Радіоактивне забруднення лягло плямами. У зоні обов’язкового відселення траплялися пункти, в яких рівень радіації не перевищував норми, водночас на умовно чистих територіях дозиметр міг зафіксувати підвищені показники. Однак точної карти забруднення немає й досі. Розділяючи території навколо Чорнобиля на зони, здійснюючи добровільно-примусове відселення, наділяючи жителів однаковим статусом «чорнобилець» незалежно від реальної шкоди для здоров’я, влада явно не замислювалася над тим, як це позначиться на психіці людей.

— Велику роль відіграє так звана стигматизація — навішування певного ярлика, — розповідає заступник директора Інституту соціології НАНУ, професор Євген Головаха, котрий стояв біля витоків соціально-психологічних досліджень потерпілих внаслідок Чорнобильської катастрофи. — На відміну від таких негативних ярликів, як «інвалід» або «розумово відсталий», «чорнобилець» — начебто позитивна стигматизація. «Чорнобильці» мають пільги, опиняються у більш тепличних умовах... Проте в 1992 р. Інститут соціології проводив дослідження учнів 9—11 класів: киян, переселенців і жителів трьох зон. Виявилося, що у підлітків, наділених статусом «чорнобильця», навіть тих, які проживали на «чистих» територіях, розвинувся синдром «засвоєної безпорадності»: вони немовби заздалегідь готувалися до того, що треба не самому вирішувати проблеми, а вчитися користуватися пільгами, перекладати відповідальність на державу. Звідси — страх (адже держава завжди обдурює) і величезне розчарування. Важливу роль у формуванні такої установки відіграли батьки, пригнічені обставинами.

Вирвані з корінням

Переселення... Чи пішло воно на користь? Як показали дослідження, переселенці зазнали серйознішої психотравми, ніж ті, хто залишився жити на забрудненій території. Раптове «виривання» людини зі звичного середовища, позбавлення коріння, потреба будувати життя спочатку, різка зміна добробуту стали причиною колосального стресу. Найбільшою мірою зазнало його старше покоління. Навіть ті, хто одержав квартири у столиці, адаптувалися до нового життя повільно й болісно. Половина переселенців досі хочуть повернутися в рідні місця. Настрої батьків сильно вплинули на дітей і молодь.

— У 1995—1998 рр. ми разом із американськими дослідниками з університету Стоні-Брук під керівництвом професора Евелін Бромет проводили комплексне дослідження дітей і матерів, переселених із Прип’яті в Київ, — розповідає Євген Головаха. — Діти, які на момент катастрофи були немовлятами або перебували в утробі матері, тепер ходили до школи, навчалися разом із корінними киянами. Принципової різниці між станом здоров’я київських і прип’ятських дітей не виявили. А от психологічні відмінності були досить істотними. Так, наприклад, прип’ятські хлопчики мали більшу схильність до іпохондрії, ніж їхні ровесники-кияни. Ще б пак: адже їхні матері значно більшою мірою, ніж киянки з контрольної групи, тривожилися про здоров’я своїх чад. Водночас дочки переселенців відчували меншу впевненість у собі. Вони оцінювали свою успішність нижче, ніж юні киянки, хоча, коли ми порівнювали табелі, різниці не виявили. Вчителі ж, навпаки, вважали дітей евакуйованих стараннішими учнями. Все-таки вони виховувалися в освічених сім’ях працівників Чорнобильської атомної станції. Однак дитинство, проведене в атмосфері постійного обговорення катастрофи, переживань, пов’язаних із втратою всього, похитнуло їхню впевненість.

Під час згаданого опитування 1992 року 60% київських старшокласників оцінили своє здоров’я як хороше або відмінне. В Іванкові (друга зона) — 47%. А от із переселенців — лише 28%.

Водночас дослідження наступних років засвідчили: юні душі набагато гнучкіше пристосовуються до нової реальності. Молоде покоління переселенців значно частіше виявляє почуття відповідальності за свою долю, менше, ніж ровесники-кияни, покладається на допомогу та підтримку батьків у своїх планах, пов’язаних із досягненням головних життєвих цілей (освіта, кар’єра, статок). Молодь прагне виїхати із забруднених територій — даються взнаки і потяг до переміни місць, і менша прив’язаність до свого коріння. Водночас юнаки й дівчата, котрі проживають на забруднених територіях, не квапляться заводити сім’ю і дітей. Причинами цього є і чорнобильський фактор, і важке матеріальне становище.

У переселенців — «довга» пам’ять

Добре, якби суспільство могло винести уроки з пережитого, заспокоїтися і жити далі. Проте забути вдається далеко не всім. Хоча з кожним роком дедалі менше людей стверджують, що наслідки Чорнобиля — головний чинник їхнього поганого самопочуття, зростає кількість потерпілих із так зва­ним син­дромом жертви. Якщо в 1992 р. їх було 19%, то в 1998-му — вже 35%. Близько 80% ураже­них цим синдромом — переселен­ці, і тільки 20% — жителі забруднених зон. Ці люди знову і знову повертаються в думках до тих трагічних подій. Вони не вірять, що наслідки аварії будуть ліквідовані повністю, вважають себе і своїх дітей жертвами на все життя, бояться повторної аварії на ЧАЕС, зокрема на об’єкті «Укриття». Вони досить тривожні, погано забезпечені матеріально (у порівнянні з іншими потерпілими), при цьо­му фактично нічого не роблять, аби подолати скрутну ситуацію. Вони не довіряють людям і державі, не вірять у власні сили і краще майбутнє. До речі, саме ці люди та їхні близькі хворіють найбільше. І річ тут, схоже, не стільки в радіації, скільки у власній установці.

У своїй статті «Соціальне усвідомлення Чорнобиля» науковий керівник моніторингу соціально-психологічних наслідків Чорнобильської катастрофи, професор Юрій Саєнко наводить такі парадокси соціально-психологічного стану потерпілих. По-перше, вони незадоволені діями влади — і при цьому цілком безініціативні, не розраховують на власні сили, а чекають на довічні подачки від держави для себе і своїх дітей. По-друге, майже всі потерпілі констатують згубний вплив Чорнобиля на своє здоров’я, але при цьому найчастіше не дотримуються навіть елементарних санітарно-гігієнічних норм і правил поведінки в забруднених районах. По-третє, «чорнобильці» схильні перебільшувати ступінь свого нездоров’я й неблагополуччя, у всьому вишукують вплив «чорнобильського чинника», але водночас не хочуть брати участь в екологічно орієнтованих заходах або якось впливати на ухвалення рішень органами влади. По-четверте, вони воліють діставати інформацію з «народного каналу» — від рідних, друзів, знайомих, але не довіряють порадам професіоналів — медиків, екологів, юристів.

Розчаровані герої

Варто окремо зупинитися на категорії людей, які особливо постраждали від аварії на ЧАЕС. Саме вони зупиняли лихо, ризикуючи здоров’ям і життям.

«У 1986 р. кілька фахівців, зокрема і я, поїхали в зону, аби оцінити психологічний стан ліквідаторів, — згадує Євген Головаха. — Це ще ті перші ліквідатори, котрі працювали з радіоактивними відходами в умовах відкритого реактора. Треба зазначити, вони не до кінця усвідомлювали тоді ступінь небезпеки з медичного погляду. Чим вони вражали нас — домінуючими мотивами участі були шляхетні. Перший — «хто ж, якщо не я?», другий — «а кого ж, молодих?» Чоловіки 30—40 років добровільно зголошувалися їхати в Чорнобиль замість молодих хлопців — «їм ще дітей треба мати». Вони бадьори­лися, курили серед радіоактивних від­ходів, їли рибу, виловле­ну з-під реактора. Я теж із ними курив і їв цю рибу. Хоча й усвідомлював, наскільки це небезпечно, але відмовитися не міг, — інакше вони не відповіли б на наші запитання...

Загалом ми вивчили три «хвилі» ліквідаторів: перші — ті, хто був відразу після катастрофи, другі — на початку 1987 року, треті — у середині 87-го. У найнебезпечніших умовах перебували перші, однак найбільш песимістично налаштованими виявилися представники третьої хвилі. Серед іншого, ми запитували, до якого віку ліквідатори думають дожити. Якщо в середньому чоловіки зазвичай вказують 70—72 роки, то у першої групи було в середньому 67 років, у другої — 65, а у тре­тьої — 63. Хоча небезпека, по суті, зменшувалася, про неї поширювалося більше інформації, її почали усвідомлювати.

На початку 90-х ми опитували співробітників МВС, які брали участь у перших заходах, — гасили пожежу, проводили евакуацію, створювали зону відчуження. Вони періодично лікувалися в госпіталі МВС. Там навіть був знаменитий майор Телятников, у мене досі зберігається анкета, яку він заповнював... Так от, вразило те, наскільки ці люди були розчаровані ставленням до них держави. Маючи цілу низку формальних пільг, вони почувалися незаслужено забутими, непотрібними суспільству».

…Сьогодні герої, котрі залишилися в живих, нікому не радять добровільно йти в ліквідатори, коли трапиться щось подібне. Майбутнє здається їм неясним і загалом безпросвітним, лякає можливість виникнення віддалених наслідків опромінення. У багатьох знизилася працездатність, зник інтерес до улюблених занять, немає особливого бажання спілкуватися з людьми, заводити нові знайомства. Їх охоплює почуття неповноцінності, втрати сенсу життя. Властиві їм і дратівливість, неврівноваженість, апатія, відчуття безсилля, зокрема перед свавіллям чиновників.

У перші роки після катастрофи до ліквідаторів ставилися як до героїв, із повагою і гордістю. А тепер про них згадують лише з нагоди чергової річниці. Дедалі менше говорять і пишуть про мужність людей, котрі працювали в зоні, — адже це вже не так актуально. З часів незалежності згадують переважно про погіршення стану здоров’я ліквідаторів, погане лікування, бюрократизм щодо них. Учорашній «герой-ліквідатор» тепер — «ліквідатор, скривджений суспільством». У 2001 р. ліквідатори зазначали, що тільки рідні та близькі пам’ятають їхні заслуги і ставляться з належною повагою.

— Система матеріальної і моральної компенсації людям, які працювали в зоні, не продумана, — вважає Євген Головаха. — Суспільство мало адекватно нагородити їх, щоб у них залишилося почуття гордості за свій подвиг, власної потрібності. Нагороджують нині одне одного чиновники. А чому б не згадати тих, хто рятував країну, належним чином не вшанувати їхні заслуги?

Крім того, держава погано реалізує соціальні програми.

— Різні були чорнобильці, — говорить професор Головаха. — Згідно з законом, якщо один день пробув у зоні, на все життя набуваєш статусу «чорнобильця». Було багато безсовісних людей — насамперед чиновників, та й учених, які спеціально їздили туди на день зі своєю водою і продуктами, а тепер спокійно користуються пільгами нарівні з тими, хто втратив там здоров’я. Звісно, останнім дуже прикро. А загалом громіздка, необ’єктивна система пільг, яка існує сьогодні, і для держави непідйомна, і людям мало що дає...

Держава, власне, зробила потерпілим від аварії на ЧАЕС ведмежу послугу: «підсадила» на гачок різних пільг, грошової та медичної допомоги, привчила очікувати милостей, вказівок і подачок, а потім виявилася неспроможною всіх задовольнити.

На сьогодні існує нова концепція допомоги потерпілим від чорнобильської катастрофи. Замість допомоги зверху — розвиток активності й особистої ініціативи, замість приреченості й утриманства — здатність самостійно будувати своє життя за підтримки держави. Потрібно вжити заходів для соціально-психологічної реабілітації потерпілих, створити нові соціально-економічні умови і здорове природне середовище для відродження інфраструктури регіону і становлення його жителів як господарів власної землі.

Аліна Бажал,  www.dt.ua

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter