Успіхи українських паралімпійців: гордитися чи плакати?

Чи справедливо витрачати чималі гроші на абсурд під назвою «інвалідний спорт»? Чи не краще було б їх витратити на автомобілі для інвалідів, на нормальні інвалідні візки, на санаторне обслуговування?..

Ну ось! Скандали почалися і на Паралімпіаді в Пекіні! Причому, окрім традиційних для звичайного спорту допінгових ексцесів тут є і свої специфічні моменти.

Наприклад, стало відомо, що ще в грудні 2003 року російський паралімпієць Лаша Мурванідзе грав за молодіжну команду московського ЦСКА.  А зараз він раптом зробився інвалідом з діагнозом ДЦП (дитячий церебральний параліч) і продовжує професійну кар`єру в паралімпійському футболі.

Ще пристрасті розгорілися щодо ірландця Дерека Меллоу – класифікатори заборонили йому виступати за свою команду, мотивуючи це тим, що він практично здоровий. Хоча чотири роки тому Меллоу ставав призером Паралімпіади в Афінах, виступаючи за легкоатлетичну команду своєї країни. Він теж ДЦП-шник, а ця недуга, начебто, не лікується у дорослих людей.

Українська паралімпійська збірна також не залишилася в стороні від скандалів. Спортсменка Людмила Османова, яка  виступає в пауерліфтингу, за застосування заборонених препаратів піддалася дискваліфікації на два роки.

Проте, українські спортсмени- інваліди вже завоювали масу олімпійських нагород (59) і займають на сьогодні четверте командне місце. Тобто, вони виступають набагато краще – за кількістю медалей і командним місцем – ніж українська олімпійська збірна зі здорових спортсменів.

Здавалося б, країні слід захоплюватися досягненнями українських інвалідів, що досягли успіху в спорті і показали себе на Паралімпіаді в Китаї. Але, на превеликий жаль, радіти тут абсолютно нічому.

До ще більшого жалю, українська влада не замислюється про саму суть «інвалідного спорту» і навіть, навпаки, стимулює його матеріальними преференціями. Адже потрібно всього лише зрозуміти очевидні речі.

По-перше, абсолютно зрозуміло, що на відміну від здорових спортсменів, серед яких перемагають на змаганнях найбільш сильні, витривалі і вольові, для інвалідів на одному з головних місць для спортивних успіхів стоїть ступінь їх фізичної недуги. Ті ж інваліди з ДЦП – вони можуть бути як майже здоровими людьми, так і такими, які взагалі не можуть самостійно пересуватися. Ясно, що в «спортсмени» потрапляють лише ті з них, хто має краще самопочуття.

Те ж і з інвалідами-спинальниками, які пересуваються на інвалідних візках. У всіх у них різною мірою уражений спинний мозок – одні можуть встати з візка і переміщатися за допомогою милиць, а інші (з ураженням спинного мозку в районі шийних хребців) мають паралізовані не тільки ноги, але і руки.

По-друге, дійсно інвалідам – наприклад, людям у візках – спорт протипоказаний з медичної точки зору. Для їх здоров`я просто шкідливі гонки на інвалідних візках. Проте, інваліди на візках широко представлені на паралімпіадах.

По-третє, спорт повинен бути красивим видовищем – у цьому його головний сенс. А які почуття може переживати нормальна людина, дивлячись, як біжать наввипередки інваліди, у яких бовтаються від бігу обрубані вище ліктя руки (мені доводилося спостерігати таке по телевізору)? Або двоє людей – обидвоє в інвалідних візках – тикають один в одного шпагами?

Нарешті, чому українські спортсмени-інваліди показують на паралімпіадах набагато кращі результати, ніж здорові спортсмени? Що, в тих же США або країнах ЄС мало інвалідів? Чи у них не вистачає коштів на підготовку своїх паралімпійських команд? А, може, навпаки, в Україні виділяється дуже багато грошей на заняття інвалідів спортом?

Та нічого подібного! Просто в розвинених країнах інвалід соціально захищений, на відміну від українських чи російських інвалідів. На Заході, якщо у інваліда більш-менш нормальний стан здоров`я і є бажання, то він напевно знайде собі посильну роботу. А якщо у нього важка форма інвалідності, то держава йому забезпечить хорошу пенсію, видасть авто з ручним управлінням, організує медичну і соціальну реабілітацію.

А що в Україні? В Україні інвалід одержує пенсію 700-800 грн., йому видадуть жахливий за своїми якостями інвалідний візок і, можливо, раз в декілька років нададуть безкоштовну путівку в санаторій. І все! За автомобілями з ручним керуванням звичайному інвалідові (не інвалідові війни, чи чорнобильцю чи афганцю) доведеться простояти в черзі років 15-20, та ще і заплатити 30% його вартості. Тому багато з тих, хто записався в таку чергу ще на початку 90-х (тоді належало оплачувати лише 7% вартості авто), потім добровільно вийшли з неї – адже соцзабези вимагають час від часу всяких підтверджень права на таке авто.

Реально ж відділення (клуби) інвалідного спорту є тільки у великих містах. І дістатися до них можуть тільки інваліди, що живуть поблизу, або ті,  хто мають автомобілі, (яких якраз і немає у багатьох). До речі, інваліди в Україні мають право на безкоштовний проїзд в міському транспорті, і ця пільга, наприклад, для людей в інвалідному візку виглядає як насмішка – адже трамваї, тролейбуси, автобуси у нас не пристосовані для їх перевезення.

І ось ті з українських інвалідів, кому «пощастило», що у них відносно хороший стан здоров`я, кому вдалося одержати автомобіль і у кого більш-менш благополучне матеріальне становище в сім`ї, і займаються інвалідним спортом. Щоб дістати потім можливість безплатно поїхати за кордон, одержати велику  грошову винагороду за медаль, та ще і непогану щомісячну стипендію (таке практикується). Таким чином, кому і так краще (у медичному і побутовому плані), той ще і претендує на додаткову матеріальну допомогу від держави.

Ось така суть так званого «інвалідного спорту» взагалі і в українських умовах, зокрема. Скандали, описані на початку, переконливо підтверджують даний висновок.  Уряду ж хочеться у зв`язку з викладеним вище поставити декілька логічних запитань.  А чи справедливо витрачати чималі гроші на абсурд під назвою «інвалідний спорт» – зокрема, на поїздки на паралімпіади (до Пекіна поїхало з України 127 інвалідів і 55 чоловік супроводу) і на премії спортсменам-інвалідам? Чи не краще було б їх витратити на автомобілі для інвалідів, на нормальні інвалідні візки, на поліпшення санаторного обслуговування? На збільшення, нарешті, пенсій інвалідам, які зараз мізерні? Чи доречний взагалі в нинішніх українських реаліях «банкет під час чуми» з інвалідним спортом і паралімпіадами?..

Тамара Абрамовська, інвалід першої групи

УНІАН в Google News