Українські лікарні - як мінні поля: ніхто не знає, чим завершиться наступний крок

Молоде покоління сприймає медицину виключно як бізнес, де можна і треба заробляти гроші, а як саме — не має значення...

Оксані заздрили знайомі і подруги — працює в академічній клініці, вже захистила кандидатську, має щасливий шлюб. Мало хто знав, скільки вона відстраждала через те, що не могла завагітніти. Коли нарешті це диво сталося, тридцятирічна жінка була на сьомому небі від щастя. Вагітність протікала легко, плід розвивався нормально, чекали дівчинку. Майбутня мама обрала пологовий будинок, знайшла там спільну мову з колегами.

Коли настав час народжувати, знайомої лікарки не було, чергувала молода колега, ровесниця породіллі. Спливали години, а вона не могла визначитися — потрібно робити кесарів розтин чи ні. Мама Оксани намагалася втрутитися в ситуацію, пропонувала викликати колег для консультації, та лікарка відрізала: «Що ви розумієте? Ви ж не фа­хівець!». Справді, що може розуміти в медицині кардіолог, кандидат медичних наук, до того ж ма­ма двох дітей? Доношена, здорова дівчинка так і не побачила білого світу — операцію, попри незгоду Окса­ни, все ж таки вирішили робити, але почали її надто пізно…

Другу історію мені розповіли батьки, які втратили єдиного си­на. Вони не нарікають на лікарів, а винуватять себе за те, що порадили Денисові піти на операцію, аби видалити камінь з нирки. У столичній клініці запевнили — такі операції в них на потоці, все давно відпрацьовано. Взяли гроші, але не всю суму, а лише половину — для колег зробили знижку. А потім виявилося, що про­оперували не хвору, а здорову нирку — хірург, коли дивився знімок, переплутав, де ліво, де право. Потім обіцяв виправити помилку, але не встиг — Дени­сові занесли інфекцію. Спочатку це приховували від рідних, тримали хлопця в реанімації, повідомили лише коли впав у кому. У довідці для поховання чиясь рука твердо вивела діагноз: гост­ра серцева недостатність...

Ігорю Володимировичу пощастило: «швидка» прибула вчас­но. Однак у міській лікарні зарадити йому нічим не могли, лише констатували — інсульт. Відомо, що вирішальну роль тут відіграє час — у медиків в запасі є всього кілька годин, щоб урятувати такого хворого. Родичі негайно перевезли його у спеціалізовану клініку, де їх заспокоїли — стан не тяжкий, бригада вже готується до операції.

Минув вечір, за ним — ніч. Уранці відбулася планірка, на якій головний наказав бути всім, бо обговорюватиметься дуже важлива тема — поліпшення лікувального процесу. Не відпустив навіть хірургів, які саме мали оперувати. Через 19 годин після виклику «швидкої» Ігоря Володи­мировича нарешті повезли до операційної. Хірург був відвертий: «Мабуть, уже пізно, але ж мушу гроші відробити…».

Ці трагічні випадки, які сталися влітку в столиці, об’єднує те, що родичі пацієнтів — не прос­то медики, а досвідчені фахівці з науковими ступенями, солідними посадами і зв’язками. Але все це не допомогло їм захистити і врятувати найрідніших людей. Криза в медицині перетворила лікарні на мінні поля — ніхто не знає, чим завершиться наступний крок. Молоде покоління сприймає медицину виключно як бізнес, де можна і треба заробляти гроші, а як саме — не має значення.

«Незабаром будемо в чергу записуватися до лікарів, які навчалися в радянські часи, бо вони не лише отримали міцні знання, а й поповнюють їх усе життя, — ділиться роздумами мама Окса­ни, яка так і не дочекалася внучки. — До нинішніх випускників, особливо тих, які здобували дип­лом на платній основі, жоден вик­ладач не ризикне піти на прийом. Про низький рівень підготовки кадрів у наших колах не говорять — корпоративна етика, честь мундира. Крім того, медична еліта, яка працює в академічних клініках, міських центрах і спеціалізованих лікарнях, переконана, що для себе і своїх близьких завжди зможе організувати медичну допомогу на високому рівні. Якщо у своєму закладі не допоможуть — домовляться з колегами. Такий «бартер» існує десятиліттями. Однак в останні ро­ки ця схема дедалі частіше дає збій, усе-таки в медицині, попри всі сучасні технології та диво-обладнання, надзвичайно важливу роль відіграє підготовка лікаря та його ставлення до роботи».

Докотилися, коли вже не тіль­ки пацієнти, а й медична еліта каже, що підготовка майбутніх лікарів кульгає на обидві но­ги. Ні для кого не секрет, що конверт з кількома купюрами (бажано в євро) в заліковій книжці здатен творити дива — її власник складе на «відмінно» будь-який найскладніший іспит чи залік. І байдуже, відвідував він лекції чи ні, відпрацював години у клініці чи пробайдикував. Хірурги нарікають, що на роботу приходять випускники, які не тільки ледь орієнтуються в операційній та реанімації, а навіть анатомії як слід не опанували. Немає фанатів, які зубрили цей предмет удень і вночі, розуміючи, що без цього нічого робити в лікарні. Але погляньмо правді у вічі — хіба лише студенти скотилися вниз? Туди прямує вся система підготовки медичних кадрів. Про це, зокрема, свідчать результати перевірки Рахункової палати.

Для аналізу аудитори взяли останні п’ять років — і набрали досить матеріалів, щоб дійти висновку: «Міністерство охорони здоров’я незважаючи на те, що одним з основних проблемних питань галузі є кадрове її забезпечення, яке вкрай незадовільне і з кожним роком погіршується, не забезпечило прийняття ефективних управлінських рішень та виконання своїх основ­них функцій щодо узгодження діяльності галузі з визначення реальної потреби у висококваліфікованих медичних кадрах, обґрунтованого формування і виконання державного замовлення на їх підготовку та не створило умов для ефективного використання коштів держбюджету, виділених на вказані цілі».

У кулуарах міністерства говорять, що звіт Рахункової не можна сприймати серйозно — адже її фахівці не розуміються на медицині. Але ж аудиторам це зовсім не обов’язково, на відміну від випускників медичних університетів. На жаль, результати перевірки свідчать, що багато з них просто не мають змоги оволодіти секретами професії, отримати освіту справді європейського рівня, як цього вимагає Болонська система. Хотілося б знати, чому МОЗ і МОНМС так уперто ігнорують постанову Ка­бі­нету міністрів (№1247) «Про розроблення державних стандартів вищої освіти»? Документ набрав чинності ще 13 років тому, однак чиновники ще «не встигли» розробити й затвердити стандарти вищої медичної освіти для підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційних рівнів: спеціаліст — напрям «медицина» (за спеціальностями медична психологія), магістр — «лікувальна справа і педіатрія». «Нестан­дартна» ситуація і в післядип­ломній освіті: міністерство не спромоглося підготувати і запровадити стандарти для всіх (!) спеціальностей за напрямами «медицина» і «фармація». Попри те що в лікарнях гостро бракує медичних сестер, МОЗ не виконало ключових положень «Прог­рами розвитку медсестринства України на 2005—2010 роки». Так і не було підготовлено стандартів підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» і «магістр» за спеціальністю «сестринська справа».

Болонська декларація має рекомендаційний характер, проте в нас вона стала законом. Згідно з рішенням наради ректорів вищих медичних навчальних закладів, яка відбулася минулого року, запровадження кредитно-трансферної системи передбачає, що студенти самостійно опрацьовуватимуть до 60% матеріалу. В тому числі й клінічних дисциплін, незважаючи на специфіку їх викладання на кафедрах. У наших умовах це загрожує перетворитися на заочну форму навчання. Ми, як двієчники, повністю списали чужу програму. У західних університетах для цього є всі умови — університетські клініки, які об’єднують науку і практику, науковий керівник, який веде від семи до 12 студентів, і, нарешті, безплатний Інтернет у кожному гуртожитку. Практичні навички вони відпрацьовують на манекенах, які максимально подібні до людського тіла і коштують від 30 тисяч євро. Перелік того, що є там, можна продовжувати довго. Хочете знати, що є в нас, — не вірте офіційним довідкам, зазирніть у будь-яку клініку, де базується кафедра. Прем’єр-міністр теж вірив, що в нас забагато сучасних медичних закладів, особливо коли перерізав червоні стрічки в столичних новобудовах. (Щоправда, після урочистого відкриття їх закривали, пацієнтів виганяли, щоб продовжити будівельні роботи.) Однак після випадкових візитів у медичні заклади Макіївки та Севастополя очільник уряду вжахнувся, назвав це варварством, визнав, що так лікувати людей не можна. А готувати фахівців у таких умовах можна? Університетських клінік немає — студентів навчають де можуть.

Усе це змушує замислитися — хто і як втілюватиме в життя світлі ідеї реформи охорони здоров’я, про яку мало не щодня розповідають нам високопосадовці? Стандарти лікування, без яких у розвинених країнах лікар і кроку не зробить назустріч пацієнтові, наші медики сприймають як зайвий клопіт, як витребеньки, без яких роками обходилися і обходитимуться. Яка з них користь, коли в медичних закладах допотопна діагностична апаратура, лабораторії скоріше вгадують, ніж визначають результати аналізів, а пацієнти, через брак коштів, просять призначити не ефективні, а «хороші і, головне, недорогі» ліки? Тому й лікують наші гіппократи, хто як може, не зважаючи на стандарти і принципи доказової медицини. Цю філософію швидко засвоюють студенти та інтерни. З якими знаннями і навичками прийде на роботу молодий лікар, який ні в університеті, ні в медичному закладі не мав змоги опанувати стандарти, якими керуються у клініках розвинених країн?..

Раніше МОЗ бодай декларувало наміри створити сучасні університетські клініки. Нині про це вже не згадують, бо, на думку очільників міністерства, лікарні, де базуються кафедри, автоматично стають університетськими клініками — там, виявляється, поєднуються наука і практика. Аудит показує зовсім інше. Відповідно до наказу МОЗ, підписаного у вересні 1998 року, всього 481 заклад охорони здоров’я отримав статус клінічного. Аудитори встановили, що «професійна клінічна практична підготовка студентів на IV—VI курсах, під час вивчення клінічних та гігієнічних дисциплін, здійснюється в умовах неналежної матеріально-технічної ба­зи». Згідно із законом усі медичні заклади, які перебувають у структурі медичних університетів, повинні мати ліцензію, видану МОЗ. Але міністерство чомусь заплющило очі на те, що шість з них надавали медичну допомогу пацієнтам не маючи акредитації. І це триває роками. Приміром, науково-лікувальний комплекс «Інститут реабілітації інвалідів» Вінницького медуніверситету та університетська клініка Запорізького медуніверситету спокійнісінько працюють без ліцензії більш як три роки. На утримання неакредитованих медичних закладів, які діють усупереч законодавству, з держбюджету лише торік було витрачено 30253,9 тис. гривень.

Бюджетними коштами, як відомо, міністерські чиновники завжди розпоряджаються досить вільно, можна сказати, на власний розсуд. Хоча в даному контексті це стосується також і ректорів медичних університетів. Як зазначають ревізори, лише в 2010 році 173 випускники так і не були працевлаштовані у державному секторі економіки. Крім того, за неуспішність та з інших неповажних причин було відраховано 315 студентів. На їх навчання було витрачено

24,6 млн. грн. з держбюджету. З таких самих неповажних причин було відраховано 60 осіб — інтерни, аспіранти, клінічні ординатори та слухачі курсів підвищення кваліфікації, які навчалися за державним замовленням. І знову гроші на вітер — розрахунково 385,9 тис. грн. Ревізори нагадують, що Мінфін, Мінекономіки, Мін’юст, МОНМС і МОЗ так і не спромоглися розробити і затвердити порядок визначення та відшкодування випускниками вартості навчання, як того вимагає відповідна постанова Кабінету міністрів (№992 від 22.08.1996 р.).

Експерти зазначають, що система медичної освіти, яку по праву вважали кузнею кадрів, де готували висококваліфікованих лікарів, фармацевтів, акушерів і медичних сестер, останнім часом втрачає свої позиції, і, схоже, процес стає незворотним. Торік прохідний бал у медичні університети коливався, як температура під час лихоманки, — від 757,5 у лідерів до 645,2 в аутсайдерів. За даними МОЗ, середній прохідний бал за спеціальністю «стоматологія» становив 772, 4 (для контракту достатньо було 582,3), для фармацевтів — 770,5 (для контракту — 574,8). Тим часом для «лікувальної справи» потрібно було набрати лише 728 балів (для контракту — 598,77), а педіатрам досить було і 706,66 (для контракту — 653,83). У міністерстві не приховують, що зараховували навіть тих абітурієнтів, які набрали всього 568 балів. Щоправда, на платне навчання. І без калькулятора можна вирахувати, що навіть трієчники отримали шанс навчатися в медичних університетах. Хоча маю сумніви, чи доречне тут дієслово навчатися. З таким контингентом не дивно, що торік було відраховано 467 студентів, з них за порушення дисципліни та академічну неуспішність — 315 осіб, тобто 67,5%. За роки навчання на їх підготовку було витрачено (розрахунково) 13401,8 тис. бюд­жетних гривень.

Але ж не лише навчальні заклади винні в тому, що так змілів потік абітурієнтів. Престиж професії медика напряму залежить від рівня зарплати та соціальних гарантій. І з цим слід рахуватися. А ліпше враховувати цей чинник готуючи стратегії розвитку галузі на майбутнє. Поки що стратеги вирішили скористатися ситуацією — дозволили приймати на платне навчання всіх бажаючих, аби лише вміли читати та поставити підпис під контрактом. А те, що двієчники-трієчники не зможуть опанувати університетську навчальну програму, нехай лякає тих, хто колись у них лікуватиметься. Аудитори встановили, що «навчальні заклади з дозволу МОН (лист від 22.03.2010 за №1/9-190) за підписом міністра Табачника Д.) не дотримувалися вимог ст. 23 Закону України про вищу освіту, якою визначено, що у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності кількість студентів, прийнятих на І курс на навчання за державним замовленням, повинна становити не менше ніж 51% від загальної кількості студентів, зарахованих на І курс. На перший курс навчання за державними замовленнями до ВНЗ, підпорядкованих МОЗ, прийнято 4334 студенти, або лише 21,8%».

Можна скільки завгодно малювати на папері госпітальні округи, ставити квадратики центрів первинної допомоги і кружечки, які позначають хоспіси. Хто там працюватиме? У нас зростає дефіцит медиків — вже не вистачає майже 50 тисяч. Сільські амбулаторії укомплектовано лише на 69%. Замкненими стоять понад 420 амбулаторій — це 12%. Оце вам і первинна медична допомога, яка повинна вести близько 75% усіх хворих. Укомплектованість штатних лікарських посад щороку зменшується, і вже сягнула 80%. При цьому кожен четвертий лікар у нашій медицині — пенсійного віку. Влада роками нас заспо­коює, що лікарів, у розрахунку на кількість населення, в Україні набагато більше, ніж у Європі і США. Схоже на те, що рахують не фахівців, а дипломи, які видають медичні університети, — щорічний випуск становить майже 11 тисяч. Як свідчить аудит, «обсяги підготовки фахівців не дають можливості досягнути в Україні середньоєвропейського рівня забезпечення лікарями-практиками. Цей показник у нас становить 27 лікарів на 10 тис. населення проти 34 у країнах Євросоюзу. Показник забезпечення населення лікарями первинної медико-санітарної допомоги в Україні менший в 1,5 разу».

Чи враховують усе це у перспективних планах уряд, МОЗ, медуніверситети? Питання риторичне. Однак спеціалісти Рахун­кової палати дали на нього відповідь: «За відсутності контролю з боку Кабінету міністрів МОЗ не вживає дієвих заходів з удосконалення кадрової політики у сфері охорони здоров’я, не забезпечує інтегрованого і комплексного підходу до реформування медичної освіти та системи охорони здоров’я».

Міністерство, за свідченням аудиторів, навіть не володіє інформацією щодо потреби галузі у підвищенні кваліфікації кадрів. Звіти, певна річ, демонструють повний порядок. У 2010 році змогли підвищити кваліфікацію майже 95 тисяч слухачів, що становить аж 114,7% від запланованої кількості. Як же сталося, що в медичних закладах Донецької, Дніпропетровської та Луганської областей станом на початок нинішнього року у 824 лікарів закінчився термін дії свідоцтв про присвоєння відповідної категорії? До речі, перші дві області включено до пілотного проекту з реформування медицини як лідери галузі. Згідно із законом фахівці, які не пройшли курсів підвищення кваліфікації, не можуть бути атестовані, а отже, повинні повернутися на посади лікарів-стажистів. Висновок експертів однозначний: «МОЗ не забезпечує підвищення кваліфікації та атестації лікарів через кожні

5 років, як наслідок — у галузі працюють лікарі, які згідно з наказом МОЗ (№359 від 19.12. 1997 р.) не мають права працювати на посаді лікаря».

Україна, хоч як це прикро, одна з перших у Європі з поширення тяжких захворювань. Уже багато років ми не можемо впоратися з епідемією туберкульозу. Бути фтизіатром ніхто не хоче, це не стоматологія чи гінекологія, які утримують лідерство. Чи згадують про це у міністерстві плануючи підготовку кадрів? Торік на посади лікарів-фтизіатрів було направлено 85 випуск­ників. А наявних вакансій — майже 400. На посади лікарів загальної практики отримали направлення 373 фахівці, вакантними залишаються 1056 посад. А за спеціальностями «стоматологія» та «медична психологія» у регіони відправили на 78 лікарів більше, ніж було заявлено. Цього року регіони повинні прийняти 22 стоматологів понад заплановану потребу. Аудит показав, що підготовка «зайвих» спеціалістів призвела до неефективного використання коштів держбюджету у сумі 5673,2 тис. грн. Загалом на підготовку та підвищення кваліфікації медичних і фармацевтичних кадрів з порушенням законодавства і неефективно було використано 930,8 млн. грн. Рахункова палата дійшла висновку: «Використання МОЗ коштів держбюджету на підготовку і підвищення кваліфікації медичних кадрів не передбачає забезпечення галузі охорони здо­ров’я медичними кадрами для вирішення нагальних потреб, здійснюється неефективно, з порушенням законодавства та фактично орієнтоване на утримання навчальних закладів».

Проте ніяким ревізорам не до снаги підрахувати втрати від непродуманої кадрової політики, яка призводить до зменшення чисельності населення України, скорочення тривалості та погіршення якості життя людей.

О. Скрипник, А. Сова "Дзеркало тижня. Україна" №28

УНІАН в Google News