Чому в Андріївській церкві немає дзвонів

За наказом Катерини II стіни Кирилівської церкви забілили вапном, а в спорудах монастиря розмістили притулок для військових інвалідів… Золотими літерами в історію церкви вписане ім’я Михайла Врубеля…

Для України першим моментом слави в Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО став 1990 рік, коли найбільші святині православ’я – Софія Київська та Києво-Печерська Лавра – були включені до цього реєстру. Однак, беззаперечним є той факт, що Київ – «матір міст руських», столиця незалежної України, пишається багатьма архітектурними перлинами як світського, так і сакрального характеру. Невипадково в 2009 р. з’явилася ідея розширення існуючого об’єкту в Списку ЮНЕСКО за рахунок Кирилівської та Андріївської церков у Києві.

Кирилівська церква ось вже тисячу років є свідком всіх злетів та падінь в історії Києва, адже й сама виникла в перші століття існування міста. Після смерті Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого загострилася боротьба за київський престол між княжими династіями, з якої то один, то інший князь виходив на короткий час переможцем. 1139 року великим князем київським став чернігівський князь Всеволод Ольгович. Прагнучи підтримати свою династію, Все­волод в урочищі Дорогожичі на узвишші засновує родовий мо­настир, освячений на честь візантійського святителя Кирила Александрійського.

Розташування монастиря було дуже вдалим, адже Дорого­жичі контролювали з півночі підступи до міста. Крім того, тут сходилися шляхи з Вишгорода й Чернігова, Новгорода, По­лоцька, Смоленська, Галича, їх контролювала варта, яка перебувала в збудованому на південь від монастиря дерев`яному Дорогожицькому укріпленні. На території Кирилівського монастиря вже з ХІ-ХII ст. існували печери. Тепер підземні споруди, що потребують вивчення й консервації, знаходяться в аварійному стані. Після смерті Всеволода Ольговича 1146 року його вдова Марія Мстиславівна закладає кам`яну Кирилівську церкву, що збереглася донині. Згодом церква стала родовою усипальницею, а 1194 року тут був похований князь Святослав – герой давньоруського епосу «Слово про похід Ігорів».

Під час монгольської навали монастир був пограбований, і його дерев`яні укріплення зруйновані. На початку XVII ст. з ініціативи українського князя Костянтина Острозького почалися відбудовні роботи. Парафіянами Кирилівського монастиря стали запорожці, які недалеко від храму почали ставити хати-курені. Звідти й пішла назва місцевості - Куренівка.
Великого спустошення зазнав Кирилівський монастир 1651 року, коли Київ зайняли литовські війська гетьмана Януша Радзивілла. В цей час його архімандритом був визначний церковний діяч Інокентій Ґізель, професор і колишній ректор Києво-Могилянської академії. У цей час Кирилівський монастир перетворився на один з найбагатших і шанованих київських монастирів. Цьому значно сприяли кошти, виділені на його реконструкцію гетьманом Іваном Мазепою, та різнобічна діяльність ігумена Інокентія Мо­настирського.

Загалом, архітектура Кирилівської церкви добре збереглася з ХІІ ст. Перебудови XVII — XVIII ст. виявилися в перекладці частини склепінь, зведенні чотирьох бічних бань та пишного фронтону над входом, оздобленні вікон і порталів ліпним декором. Древні архітектурні форми чітко вирізняються під цими добудовами. Центральний підбанний простір храму — високий, вільний, добре освітлений, з хорами у західній частині — контрастував з іншими приміщеннями: напівтемним нартексом з нішами-аркосолями для гробниць, хрещальнею, вузькими сходами на хори у товщі північної стіни, невеличкою молитовнею на хорах. Особливістю храму були маленькі бокові хори перед південною апсидою, куди вели сходи у товщі стіни вівтаря. Після великої пожежі 1734 року у монастирі велися відбудовчі роботи під керівництвом відомого українського архітектора Івана Григоровича-Барського. За його проектом територію монастиря було обнесено муром (до нашого часу зберігся фрагмент завдовжки близько 15 м), зведено муровані келії, корпус архімандрита, трапезну та дзвіницю з надбрамною церквою Богородиці (зруйнована 1937 року). Весь архітектурний комплекс набув барочних рис.

Розквіт Кирилівського монастиря був нетривалим. 1784 року через Київ проїжджала імператриця Катерина II, яка відвідала стародавній монастир. За її наказом стіни Кирилівської церкви забілили вапном, а в спорудах монастиря розмістили притулок для військових інвалідів, згодом бо­гадільню (притулок для старих) та лікарню для божевільних. Серед пацієнтів лікарні був відомий композитор, диригент і співак Артемій Ведель, який тут помер і був похований.

Нове життя Кирилівської церкви розпочалося в 1860 року, коли було випадково відкрито під пізнішими нашаруваннями фресковий живопис XII ст., що одразу ж стало сенсацією. В храмі проводилися величезні роботи з розчистки фресок та поновлення стінопису під керівництвом професора А. Прахова. У центральній апсиді добре збереглися сцени «Євха­ристія» та «Святительський чин», на передвівтарних стовпах - композиції «Благовіщеня», «Стрітення», виразні постаті апос­толів Петра й Павла. В південній апсиді написано 16 сцен із «Житія Кирила Олександрійського» - олександрійського патріарха і автора проповідей. Увесь простір нартекса займає багатопланова композиція «Страшний суд» - одне з найбільш ранніх зображень цього сюжету в давньоруському мистецтві. Серед пізніших роз­писів привертає увагу портрет ігумена Інокентія Монастир­ського - цінна пам`ятка українського портретного живопису.

Золотими літерами в історію церкви вписане ім’я Михайла Врубеля. "Я дуже люблю Київ. Жалкую, що тут не живу", – повторював Врубель. Вперше художник познайомився з Києвом, коли йому, 28-річному студентові Петербурзької академії мистецтв, було доручена складна і відповідальна робота - створити в Кирилівській церкві на місці втрачених фресок XII ст. нові композиції. Його пензлю належать по­стать архангела Гавриїла з «Благовіщеня» на північному передалтарному стовпі, сцена «В`їзд до Єрусалима» в центральній наві, композиції «Надгробний плач», «Зішестя Святого Духа», «Янголи з лабарами» та інші. Для мармурового іконостасу, виконаного за ескізами А. Прахова, М. Врубель 1885 року написав у Венеції ікони «Афанасій», «Богоматір з немовлям», «Ісус Христос» та «Кирило». Примітно, що прообразами майже всіх святих в інтер`єрі Кирилівської церкви Врубелю служили виключно кияни.

У Києві доля часто відверталася від Врубеля, іноді він буквально голодував. У місті над Дніпром пізнав він і гіркоту сердечних мук – художник закохався у дружину керівника реставраційні робіт, професора Прахова, Емілію Львівну. Її обличчя він увіковічив на іконі, в образі венеціанської Богоматері (1885 рік). Доля художника склалася трагічно – проблеми з психічним здоров’ям фатально привели його до лікарні при Кирилівському монастирі…

За радянської влади територія Кирилівського монастиря була оголошена історико-культурним заповідником. Проте навіть з такою охоронною грамотою багато монастирських споруд були зруйновані.

Тепер Кирилівська церква (з 1965 року філія Національного за­повідника «Софія Київська») є музеєм. Однак по суботах та неділях у церкві правлять службу Божу з обмеженим викорис­танням свічок. Інколи в приміщенні церкви проводять і кон­церти духовної музики. В будні дні служба Божа відбувається в приміщенні колишньої пральні, збудованої на початку XIX ст. і перебудованої за радянських часів під клуб.

Інша перлина українського бароко – церква Святого Андрія Первозванного – здіймається в самому серці Києва, на Подолі. Добре відомий Андрій Первозванний, один з дванадцяти апостолів спочатку був учнем Івана Хрестителя, але Ісус першим покликав його до себе. Тому в церковній традиції він зветься Первозванним.

Проповідуючи, дійшов Св. Андрій близько 40 року по Різдву Христовому до Києва. Тут, на мальовничих горах наддніп­рянських, він поставив хрест і мовив до учнів: «Чи бачите гори ці? Повірте мені, на них возсіяє благодать Божа!» Пророцтво, як відомо, збулося: християнство прийшло до Києва.

І на високому пагорбі, що підноситься над Подолом і Дніп­ром, край давнього «міста Володимира» впродовж віків стояли, змінюючи із часом одна одну, дерев`яні церкви Здвиження Чес­ного і Животворного Хреста Господнього. На пагорбі зводили­ся також міські фортифікаційні споруди.

У серпні 1744 року російська імператриця Єлизавета Петрівна, перебуваючи в Києві, поклала на тому пагорбі перший камінь у підмурок нової церкви на честь Св. Андрія Первозванного. Місце майбутнього храму освятив митрополит київський Рафаїл Заборовський.

Андріївська церква було споруджено за проектом італійського архітектора Франческо Бартоломео Растреллі в 1747-1753 роках Будівництво здійснювалося під керівництвом московського зодчого Івана Мічуріна. Але цікаво, що перший ескізний проект Андріївської церкви належав зовсім не Растреллі, а київському архітекторові Й.-Г. Шеделю.

Складний рельєф місцевості та наявність джерел змусили будівничих влаштувати потужні підвалини, зовні оформлені двоповерховим будинком з одним лише фасадом у бік вулиці.

Новий храм одержав напрочуд гарний виразний силует та оздоблення у стилі бароко. Київ збагатився унікальною, однією з найвідоміших нині пам`яток архітектури. Храм владно панує над Подолом, помітний здалеку, з-за Дніпра. Чарівні краєвиди відкриваються з оглядового майданчика Андріївської церкви - одного з улюблених місць киян. У Андріївській церкві немає дзвонів, оскільки, за легендою, при першому ж ударі вода прокинулася б і залила не лише Київ, але і все Лівобережжя.

Однокупольний п`ятиглавий храм має форму хреста, в кутах якого розміщені декоративні башти на масивних стовпах, які грають роль своєрідних контрфорсів. Зовні контрфорси прикрашені пілястрами і укриті трьома парами колон з капітелями ордена Коринфа. До Андріївської церкви з боку вулиці ведуть круті чавунні сходи. Вся маса церкви спирається на двоповерховий будинок-стилобат з вісьмома кімнатами на кожному поверсі, стіни якого є фундаментом церкви. Довкола церкви - балюстрада, з якою відкривається живописна панорама Подолу і Дніпра.

Автором внутрішнього оздоблення Андріївської церкви, виконаного в стилі рококо, є архітектор Ф.-Б. Растреллі. Архітектура, ліплення, різьблення, живопис, гармонійно поєднуючись та взаємодоповнюючи один одного, утворюють цілісний ансамбль інтер’єру церкви. Ліплення, що виготовлялося з гіпсу, а потім вкривалося позолотою, має вигадливі форми квіткових гірлянд, стилізованих пальмових гілок, листя аканту, голівок херувимів.

При­вертають увагу величний червоний з позолотою різьблений іконостас. В іконостасі Андріївської церкви знаходиться 39 ікон, над якими працювала «живописна команда» петербурзьких майстрів. Ці шедеври дають чітке уявлення про характер церковного живопису середини XVIII ст. У трансепті Андріївської церкви знаходяться дві композиції ХІХ ст., які виконані у стилі класицизму, - „Проповідь апостола Андрія” українського художника Платона Бориспольця та „Вибір віри князем Володимиром” латиського художника Йогана Еггінка. Обидва полотна відносяться до історичного жанру і відтворюють літописні перекази про проповідь християнства, заснування міста Києва та розповсюдження православ’я на теренах Київської Русі.

Після пожежі 1811 року, коли вигорів дощенту весь Поділ, за­ново розпланована вулиця, що пролягла від підніжжя Андріїв­ської гори до Дніпра, або ж від старовинної вулиці Боричів Тік до такої ж давньої вулиці Набережно-Хрещатицької, дістала на­зву «Андріївська».

У перші роки радянської влади Андріївську церкву отримала у своє розпорядження друга за ліком київська громада віруючих Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), проте невдовзі над нею здійснили криваву розправу органи ГПУ. 1968 року храм набув статусу філії національного заповідника "Софія Київська". У 1976-1977 роках його архітектурний образ було відновлено за кресленнями Ф. Б. Растреллі, віднайденими у віденських архівах. 2008 року тут біло поновлено службу Божу, що не могло не викликати обурення з боку вчених-істориків та музеєзнавців.

Невдале місце розташування і постійна загроза зсувів завжди ставили церкву на межу повного руйнування.
«У 2006 році спеціальна комісія Міністерства з надзвичайних ситуацій у складі геологів, геодезистів і архітекторів визнала храм в аварійному стані», - розповідає завідувачка відділом "Андріївська церква" Національного заповідника "Софія Київська" Жанна Литвинчук. Щороку відзначається постійне погіршення стану всього комплексу: нерівномірне осідання будови, тріщини, що розширюються, у будівлі церкви і на паперті. У 2009 році розпочалися протиаварійні роботи з укріплення Андріївського пагорба, конструкцій споруди церкви та її фундаментів.

Наприкінці 2007 року було подано запит на розширення меж охорони архітектурного ансамблю Софійського собору та включення до вже існуючої номінації Кирилівської церкви XII ст. та Андріївської церкви XVIII ст. З цього питання провадились спеціальні консультації з експертами ЮНЕСКО.

Проте експертами ІКОМОСу після відвідання Києва навесні 2009 року і ознайомлення з Кирилівською та Андріївською церквами, їх буферними зонами, а також з номінаційним досьє по цих пам’ятках висловлено низку пропозицій та рекомендацій.

Наприкінці 2010 року робоча група науковців заповідника «Софія Київська», чиїми структурними частинами є обидві церкви, здійснила підготовку нового номінаційного досьє з урахуванням вказаних рекомендацій. Частина зауважень і пропозицій безпосередньо не стосувалися повноважень заповідника. Про неможливість виконати окремі рекомендації, які не входять до компетенції заповідника, було вказано у досьє. Оскільки офіційні листи з рекомендаціями та зауваженнями експертів ІКОМОСу було передано до заповідника наприкінці 2009 року, а також враховуючи поставлені стислі терміни, виконання цього завдання, а саме робота з підготовки нового досьє, була вкрай напружена. Зрештою, рішення КВС було передано до Мінрегіонбуду України. Наразі, можновладцями вкотре вирішується доля Кирилівської та Андріївської церков, вже на їх шляху до статусу ЮНЕСКО.

Серед українських чиновників та вчених панують песимістичні прогнози щодо можливого включення пам’яток до Списку. За словами Голови Комісії з питань культури Київської міськради Олександра Бригинця, «ніякого включення Андріївської та Кирилівської церкви до Списку не буде – не тому, що ці об’єкти цього не варті, а тому, що наша влада не продемонструвала готовності охороняти пам’ятки. Підходи у певної категорії людей – на жаль, це переважно чиновники і забудовники – це повне нерозуміння того, як треба діяти. І у підсумку інтереси цієї групи людей важливіші, ніж охорона пам’яток!».

Тієї ж думки дотримується голова Всеукраїнської асоціації музеїв та заповідників Сергій Кролевець: «Світова спільнота вже не перший рік робить акцент на тому, що держава погано керує об’єктами всесвітньої культурної спадщини. Про це йдеться кілька разів в резолюціях 33-й сесії ЮНЕСКО: немає єдиного плану управління, немає єдиного координуючого органу».

Влада Прокаєва, автор проекту «Наша спадщина», заступник завідуючого кафедри ЮНЕСКО Дипломатичної Академії при МЗС України, голова Фонду «Обдаровані діти – майбутнє України»

УНІАН в Google News