Новий посол стримає активність Тимошенко у Москві

Ющенко наражається на нові звинувачення у розширенні неформальної ширки: мовляв, мало йому Богатирьової на посаді секретаря РНБОУ та непотоплюваної Семенюк на посаді глави ФДМУ...

Костянтин Грищенко

Призначення Костянтина Грищенка послом України в Російську Федерацію виглядає двоїсто. З одного боку, підписавши відповідний указ, Президент Віктор Ющенко наражається на нові звинувачення у розширенні неформальної ширки: мовляв, мало йому Богатирьової на посаді секретаря РНБОУ та непотоплюваної Семенюк на посаді глави ФДМУ, так тепер новий „біло-блакитний”, та ще й пов’язаний з Юрієм Бойкомта Дмитром Фірташем, отримує вкрай відповідальний пост. З іншого боку, найбільш складний та вибухонебезпечний напрям зовнішньої політики України буде „перекритий” загальновизнаним фахівцем, кар’єрним і спадковим дипломатом, який має унікальний досвід роботи на цьому поприщі та багатющі зв’язки в іноземному політичному бомонді.

Костянтин Грищенко не випадково заслужив репутацію антикризового менеджера від дипломатії. Саме він на посаді посла України у США гасив надзвичайно гострі скандали, пов’язані з „плівками Мельниченка” та міфічною торгівлею „Кольчугами” з Іраком. Оглядачі сходяться на тому, що Костянтин Іванович зробив тоді все можливе і навіть неможливе для утримання бодай залишків міжнародної репутації України (і тодішнього Президента Леоніда Кучми). Після призначення міністром закордонних справ України, Грищенко отримав „бойове хрещення”, розв’язуючи конфлікт навколо острова Тузла, до якого росіяни почали тягнути дамбу через Керченську протоку. Дипломат вийшов з честю з нелегкого випробування, Україна не здала свої позиції у питанні делімітації українсько-російського кордону в Азовському морі. Обізнані люди високо оцінюють роль Грищенка і у проведенні наприкінці 2004 року тих „круглих столів”, які забезпечили мирний перехід влади від Кучми до Ющенка.

Антикризового менеджера всередині країни Віктор Андрійович уже має: Віктор Іванович з великими трудами, але тримає фронт проти Юлії Володимирівни. Але українсько-російські відносини перебувають якщо не в кризовому, то вже точно у передкризовому стані. Зокрема, підозрюють, що міцний, але сірий апаратник Олег Дьомін позбувся посади посла у Білокам’яній не так через вік, як через те, що не зумів відвернути тієї силової гри російської дипломатії, яка призвела до плачевних для України підсумків останнього саміту НАТО: ПДЧ тоді ми так і не отримали. До цього додаються свіжі заяви Держдуми щодо Севастополя з погрозами вийти в односторонньому порядку з великої російсько-української угоди, а також обіцянки вдвічі підвищити з наступного року ціни на газ для України. Що ж, тепер надія на Грищенка.

Інші кандидатури на дану посаду, які обговорювалися у пресі, не виглядають конкурентними для Грищенка: ні Олександр Зінченко, який нарешті отримав хоч якусь „цукерку” за свої гнівні викриття „любих друзів” у вигляді фракції у Київраді, ні Іван Плачков, ні Михайло Дорошенко, основне достоїнство яких – повна лояльність до Президента, не мають і малої частки грищенкових навичок.

Ще за радянських часів молодий випускник елітного Московського державного інституту міжнародних відносин встиг попрацювати в апараті ООН, на консульській службі (зокрема, у Канаді), а в 1990 році був особисто запрошений на роботу в МЗС України Анатолієм Зленком. Тут він зробив блискучу кар’єру, повсякчас перебуваючи на вістрі найгостріших проблем української зовнішньої політики. Займався роззброєнням, розділом Чорноморського флоту, делімітацією кордонів, став послом України у країнах Бенілюксу і главою представництва України в НАТО, 2000-2003 рр. – посол України у США, 2003-2005 рр. – міністр закордонних справ.

Запам’яталася чітка позиція міністра Грищенка стосовно небезпечного для економічного суверенітету України проекту ЄЕП, „батьком” котрого став незабутній Микола Азаров. Він був одним з трьох членів першого уряду Януковича, який висловив окрему думку щодо загроз „наддержавних координуючих органів”, які були „забиті” російською стороною у проекті угоди про ЄЕП.

Взагалі, чутки про „проросійськість” Костянтина Грищенка сильно перебільшені. Екс-міністр відомий як послідовний прихильник євроатлантичної інтеграції України, він особисто знайомий із багатьма високими чинами керівництва США та Альянсу. До речі, багато в чому саме завдяки зусиллям Грищенка була забезпечена участь українських миротворців у стабілізаційних силах в Іраку. Це сприяло, як писали ЗМІ, потеплінню українсько-американських відносин, підірваних тоді „кольчужним” скандалом.

„Проросійський” імідж Костянтин Грищенко здобув після не надто вдалих експериментів участі у внутрішньополітичних проектах, особливо у Республіканській партії Юрія Бойка та в с списку виборчого блоку „Не Так!” спільно з верхівкою СДПУ(О). А на позачергових виборах 2007 року він уже перебував у прохідній частині списку партії Регіонів, став депутатом, радником прем’єра Януковича за часів його „другого пришестя”.

У біло-блакитний бік Грищенко хитнувся після того, як не отримав ніяких посад у „помаранчевому” уряді в 2005 році, хоча тоді, кажуть, у Ющенка, який цінував в особі Грищенка однодумця і професіонала, був намір призначити його представником України в ООН. Але своє „фе” такому наміру висловили підписанти листа українських дипломатів на підтримку „помаранчевої революції”. Грищенко листа демонстративно не підписав – не підписали і його заступники. Згодом в інтерв’ю ЗМІ він пояснив цей вчинок так: „Завдання МЗС полягає в тому, щоб представляти консолідовану позицію України у зовнішньому світі. І саме це ми робили у найскладніший час, у тому числі під час „круглих столів”.

Костянтин Грищенко є класичним представником і багато в чому навіть ідеологом тієї самої „багатовекторності” української зовнішньої політики часів Леоніда Кучми. Євроінтегратор і євроатлантист з досконалим знанням англійської та французької мов водночас завжди наголошував на особливому статусі російсько-українських відносин. Наведемо кілька цитат, характерних для дискурсу Грищенка в цьому питанні:

„...Прив’язуватися до Росії у темпах нашого наближення до Європи не слід. Але і не враховувати, не знаходити спільних інтересів, не шукати поля, де інтереси і Європи, і України, і Росії не суперечать одні одним, було б теж неправильно”.

„Ми зі свого боку повинні, навпаки, сприяти вступу Росії до СОТ, а не заважати їй, оскільки тоді всі гратимуть за одними правилами, і це буде вигідно як для Росії, так і для України”.

„Самев Росії зосереджені наші прямі стратегічні інтереси. Поки тільки з Росією існують можливості для масштабної промислової кооперації, завдяки чому Україна зуміла зберегти авіаційну, космічну й інші високотехнологічні галузі, без яких ми втратимо в майбутньому шанс відігравати в глобальній економіці скільки-небудь помітну роль. Якщо ж Україна закриє для себе можливості нормального співробітництва з Росією, то це, по суті, підірве економічну основу нашої європейської інтеграції. Тоді ми прийдемо в Європу тільки як територія, населена не занадто багатими споживачами, як ринок дешевої робочої сили, місце, де можна розміщати спрощене виробництво. Навряд чи нам потрібна така інтеграція в Європу. Україні необхідно ввійти в ЄС, зберігши й підсиливши принципово важливі сектори економіки й науки, які сьогодні зберігають колосальний потенціал і повинні стати основою інноваційної моделі розвитку нашої країни. Так що без розвитку відносин з Росією немає і європейського майбутнього України”.

Ці цитати можуть свідчити про те, що Костянтин Грищенко може стати свого роду дипломатичною противагою своєму шефу, міністру МЗС Володимиру Огризку, чия доволі радикальна риторика прохолодно налаштовує зовнішньополітичне відомство Росії стосовно своїх українських колег.

Але хоча Грищенко немалий час працював в уряді Віктора Януковича, вважається членом його команди і має „багатовекторні” погляди, його кандидатура на посаду посла в Росії не викликала несприйняття у представників демкоаліції: "За своїм потенціалом Грищенко відповідає тій країні, куди він їде. Це людина з багатим дипломатичним досвідом і розумінням нюансів цієї країни. Москва - дуже складна позиція. Туди потрібно послати людину, яка здатна швидко адаптуватися в тому середовищі і розвинути свої контакти. А те, що людина з кимсь працювала... Ну, така була ситуація", - вважає народний депутат, член парламентського комітету з іноземних справ Олексій Логвиненко (БЮТ).

І хто сказав, що зв’язки Грищенка з Бойком та Фірташем підуть на шкоду його спілкуванню з енергетичним лобі в Москві? І чи так уже вигідно особисто для Ющенка прибирати з українсько-російських газових відносин посередників?

Можливо, призначення Костянтина Грищенка пов’язане з іще одним нюансом. Нині ЗМІ немало пишуть про те, що на московському напрямку Юлії Тимошенко допомагає кум нового президента РФ Дмитра Медведєва Віктор Медведчук. Грищенко чудово знає зв’язки, спосіб мислення і манеру роботи Віктора Володимировича. Либонь, не перший рік з ним знайомий. Для Ющенка вкрай важливо стримувати активність Тимошенко у Москві, тому, імовірно, і вирішив він клин клином вибивати.

І на завершення – питання до Костянтина Івановича. В одному з інтерв’ю він сказавтри роки тому: „За великим рахунком, я вже був послом у найважливіших для нашої країни точках за кордоном у найскладніший з професійної та людської точки зору час. Я переконався на своєму досвіді, що для того, щоб бути ефективним у зовнішній політиці, потрібно, щоб був порядок усередині країни. Щоб тут приймалися зважені, розумні, спрямовані на реалізацію довгострокових цілей цієї держави рішення. Якщо цього немає, то  чи варто бути послом?”

Так от, пане Грищенко, скажіть відверто: ви радикально змінили свою точку зору? Якщо, ні, то поділіться, де ви побачили в нашій країні „порядок”, а також „зважені, розумні, спрямовані на реалізацію довгострокових цілей цієї держави рішення”?

Микола Писарчук