Черновецький: Усе, що я роблю і кажу, – мудре

Може, будемо завершувати, бо духота така, йо-майо... Я – жива історія... Як слідчий я написав багато вироків, і писати мені дуже подобається... Я – нова ідеологія... Мені подобається, що мене нагородили – я вдячний Віктору Андрійовичу...

Cьогодні мер Києва презентував свою першу книжку під назвою «Исповедь Мэра».

Я мала можливість прочитати її одразу, як тільки вона вийшла, а це було ще перед достроковими виборами в столиці. Мені тоді було ніяково за Леоніда Михайловича, бо він цю передвиборчу брошуру – її інакше й назвати важко – ще тоді назвав “книжкою”, та ще й присвятив своїй мамі.

У цій книжці від сили десять сторінок авторського тексту. Решта займають фотографії та короткі коментарі відомих політиків про самого Черновецького. Загалом у брошурі 95 сторінок. Леонід Михайлович не напружував свою фантазію, не викликав музу, він просто написав свою біографію. Є також короткі роздуми про те, що начебто він колись не знав, для чого вступав до вузу чи робив будь-який інший крок. А потім він нарешті зрозумів: усе своє життя він прагнув допомагати людям.

Тепер «Исповедь Мэра» у твердій палітурці і сторінки з якіснішого паперу, проте наповнення не змінилося.

Презентація набула неабиякого ажіотажу, люди купували книжки, яка коштувала 10 гривень. І штовхаючись, передаючи через треті руки, намагалися отримати автограф письменника.

– Для маленького синочка Владислава, він завжди на вас дивиться по телевізору, підпишіть будь ласка! – просить чоловік.

– Я зі Святошинської райдержадміністрації, начальник відділу житлово-комунального господарства Василь Гуменний. Леоніде Михайловичу, на виборах я завжди був за вас, – просовує книжку з серйозним виразом обличчя чоловік.

– А чого так?

– Ну, у Святошинській адміністрації є теж ваші... Леоніде Михайловичу, це буде моя настільна книжка.

– Та не жартуйте, – ліниво, проте з помітним задоволенням відказує мер. – Це ще не книжка, це тільки початок. Книжка буде пізніше.

Після кількох автографів письменникові ця процедура почала набридати, та ще й духота в приміщенні дошкуляла.

– Може, будемо завершувати? Бо духота така, йо-майо! – бідкався творець.

– Підпишіть, будь ласка, для бібліотеки «Молода гвардія».

– Я підпишу для вас особисто, бібліотека й так матиме.

– Як почуваєтеся у ролі письменника? – поцікавилася я.

– Класно!

Книжки передають і передають…

– Ось тут просять підписати “з любов’ю”. Одна – для Лариси, друга – Марії.

Я не пожаліла десятки й теж придбала.

Прошу й мені підписати. Що каже, то й пише:

– "Ксении, симпатичной девушке. От автора. 20.08.08". (Підпис).

Читачі кладуть перед Черновецьким книжки, і письменникові нічого більше не залишається, як їх підписувати, сорочка на ньому вже вся змокріла, проте Леонід Михайлович задовольняє бажання шанувальників його творчості.

– І охота вам таке купувати? – з деякою єхидністю, наче між іншим, запитує в одної дамочки.

– Нічого собі, як це «охота»? Це епоха, історія.

– Оце правда, я – жива історія.

– А можна для Олени Леонідівни – особистості, яка динамічно розвивається?

І для особистостей, які динамічно розвиваються, письменник теж підписує... Проте нарешті не витримав.

– Усе! У мене більше немає сил.

Далі мер ставить тільки автографи, уже ніяких «з любов’ю». Але це теж триває недовго, його помічник делікатно випроваджує читачів, мовляв, не потрібно експлуатувати людську енергію

– Ми не можемо задовольнити всіх бажаючих зараз, тому буде ще одна повноцінна презентація книжки.

Мерові сунуть папірець з виступом:

– Це скромний початок оповідання мого життя. Це лише передмова книжки, яку я пишу постійно, вона цілком уклалася у моїй свідомості. Взагалі я дуже писучий… Мушу сказати, я кандидат наук і захищався у той час, коли за гроші дисертації не продавалися. Це був 84-й рік. Я дуже успішно захистився. Крім того, я як слідчий написав багато обвинувачувальних вироків, взагалі я відмінник вузу і писати мені дуже подобається.

У цій книжці кожне слово написане мною і пройшло через моє серце. Це чиста правда. Якщо ви коли-небудь читаєте мої статті, то майте на увазі, що я ніколи, нікому не дозволяю жодного свого слова вставляти. Вважаю, що мені вдається підбирати слова, які за певних обставин починають горіти не лише в моїй душі, а й у душі кожного.

Скоро буде продовження цієї книжки, тому що історія становлення України проходила на моїх очах. У 90-их роках я пішов з престижної посади – заступника проректора держуніверситету, де я теж писав. І в сорок років я почав створювати підприємства на зло чиновникам, які не давали працювати підприємцям. Я піднімав заводи, створив найпотужніший сьогодні банк в Україні, який я продав, і тепер абсолютно вільний від бізнесу.

Скажу чесно, мене бізнес ніколи не цікавив, це був лише виклик тогочасному суспільству. Мене завжди цікавило спілкування з людьми, політика, політики. Я добре розбираюся в людях, надіюся, я зможу це вам продемонструвати з початком цієї скромної книжки.

Сподіваюся, що мою книжку читатимуть і вона всім подобатиметься, незалежно від того, чи подобається моя скромна персона, чи ні.

Тепер скажу таке. У Києві продовжує активно працювати мережа 130 публічних бібліотек. Їхня щорічна відвідуваність – 600 тисяч чоловік. Кияни найбільш читаючі люди в Україні й уважно стежать за всіма книжковими новинками. Влада міста дуже відповідально ставиться до розвитку мережі бібліотек. У мене дуже добре виходить заробляти гроші для бюджету. Я вважаю, що в боргу перед бібліотеками, книговидавцями, і нам пора вже той борг з задоволенням віддавати.

Мер повільно читав про перспективи київських бібліотек, подекуди було видно, що сам дивувався від прочитаного.

– Я допомагатиму бібліотекам. І мій прихід сьогодні на книжкову виставку зумовлений не стільки тим, щоб ви отримали мій автограф, а щоб просто показати видавцям, що київський міський голова усвідомлює ситуацію в бібліотечній справі. Ще раз нагадую, це навіть не книжка, а просто передмова – аби зацікавити читача. І якщо вона добре продаватиметься – а я принципово не хотів її роздавати, оскільки це не передвиборча література, – я сяду й через пару днів напишу наступну книжку. Тому що вона в голові давно вибудувалася в логічний ланцюг різних спогадів, подій. Звичайно, це все суб’єктивно, тому що об’єктивний тільки Господь Бог.

Як відомо, сьогодні пана Черновецького Президент України нагородив орденом Ярослава Мудрого. Журналісти поцікавилися в нього, за які, на його думку, заслуги.

– Я щойно з відпустки, – відповів він, – тому не до кінця розумію, що мене попереду чекає, але скажу вам так: ордени й медалі рано чи пізно своїх знаходять. Я досі за кількістю законопроектів найплодовитіший законодавець за всю історію України. Тому що деякі сперечалися, щось говорили, а я писав, писав закони, дуже важливі для українського суспільства. Так що нагорода мені дана заслужено. Крім того, я чесно провів виборчу кампанію. А це не лише слова і результат, а також певна ідеологія, яка властива лише Київській держадміністрації і команді київського міського голови. У жодному куточку України таких процесів не відбувається. Мені подобається те, що мене нагородили. Я вдячний Віктору Андрійовичу. Я його знаю 20 років, він дуже симпатичний, навіть красивий чоловік, добрий, щирий. Це все, що я можу сказати. Орден для мене означає, що я працюю в правильному напрямку.

– А який вас наймудріший вчинок, адже орден Ярослава Мудрого дають за мудрі вчинки?

– Усе, що я роблю і кажу, – мудре. Я дивлюся у ваші очі й бачу, що ви в захопленні від того, що я кажу. Ну правда ж? Усі мене слухають… Я – нова ідеологія! Ну бо, хто ще таке скаже?!

Мерові поставили запитання про книгарню «Знання», яку все ще хочуть висилити. Мер не втримався:

– Продаж книг – це бізнес, і для того, аби підприємець почував себе добре, він повинен мати підприємницький розум і багато енергії. Прикидатися сиротою при такому бізнесі – несерйозно. Я завтра прийду у ваш магазин, і ви матимете мережу по всьому Києву. А поки це цілком убога книгарня. Проте я вас (книгарню) підтримую.

– А що самі читаєте?

– Кожного дня я читаю Біблію. Читаю я її дев’ять років, кожного дня перед сном. Я виховувався в сім’ї професора-театрала, завдяки йому до 14 років я перечитав усе, що тільки можна. І коли я перечитав усе, читаю тільки Біблію.

Ксеня Лесів

Фото Олександра Синиці / УНІАН

УНІАН в Google News