Крах Росії буде брудним, але коли він прийде, вона вже не матиме вибору...

Шляхи України та Росії розійшлися. Українська траєкторія схилилася до демократії. Натомість Росія президента Володимира Путіна стала повномасштабною авторитарною державою... Публікація в західній пресі...

Ось вам загадка. У 1990-х Україна та Росія були квазі-демократіями з рисами авторитаризму. До 2001 року вони почали рухатися в напрямі більшого деспотизму. Але їхні шляхи розійшлися. Українська траєкторія схилилася до демократії під час і після Помаранчевої революції наприкінці 2004 року. Натомість Росія президента Володимира Путіна стала повномасштабною авторитарною державою...

Чому Путін спромігся встановити диктаторство, а Леонід Кучма – ні? Звичайно, були розбіжності в особистостях та стилі лідерства, але відповідь лежить також в інституційному спадку та різниці в підходах до змін.

Україна та Росія займали різні місця в структурі імперії. Україна була об’єктом імперського правління – периферією – і вийшла з Радянської імперії без функціонуючого державного апарату й досвідченої еліти. Росія була суб’єктом імперії – метрополією – й успадкувала імперський державний апарат та досвідчену еліту...

Хоча настрій в Україні через майже два роки після помаранчевої революції – це настрій переважно глибокого розчарування, Україна – це зовсім інша – і краща – країна сьогодні. Вона відкрилася світу, вона демократична й вільна, хоча й у хаотичний спосіб. Громадянське суспільство та мас-медіа є міцними, відкрита дискусія є нормою, прямі іноземні інвестиції зростають, влада закону усталюється. Україна залишається бідною і корумпованою, але, на відміну від Росії та Білорусії, вона є чимось іншим, ніж авторитарна держава з лідером-диктатором та пасивним населенням.

(Автор вважає, що поступова еволюція в Україні призвела до створення державних інституцій, балансу гілок влади, який унеможливив авторитаризм Кучми. Водночас „шокова терапія” Єльцина спровокувала реакцію імперської бюрократії і встановлення неоімперського устрою з рисами тоталітаризму.)

Українці сподівалися, що парламентські вибори 2006 року будуть чесними й вільними – і вони стали такими... Їхні підсумки були сприйняті як легітимні...

Партія регіонів, яка представляє олігархічні інтереси російськомовного та антипомаранчевого Сходу України, поводилася демократично до, під час і після голосування. Її лідери є демагогами та олігархами, але, здається, вони вже знають, що Конституція – це єдина гра, у яку можна грати...

Рішення Віктора Ющенка номінувати Віктора Януковича на прем’єра поклало край протистоянню й відкрило нову політичну фазу.

Українцям не подобалися інфантильні сновигання їхніх лідерів, але безкінечні післявиборчі переговори показали, що українські політики, як і їхні колеги в інших демократичних країнах, незважаючи на особисту ворожнечу, вирішували свої протиріччя згідно з правилами гри...

Паралельні переговори „Нашої України” з Партією регіонів про блакитно-помаранчеву коаліцію, так само, як рішення соціалістів підтримати блакитні сили, також засвідчили появу консенсусу на центристських принципах. Голубі та помаранчеві погодилися, що Україна має бути незалежною, демократичною, багатонаціональною державою з владою закону та ринковою економікою. Вони підтримують непорушність Конституції, хочуть активного парламенту, підтримують вільну пресу, ринкову економіку, культурну толерантність і протистоять роздробленню України.

Вони вірять також, що Україна має вступити до ЄС і СОТ і підтримувати добрі відносини з Росією та США. Не дивно, що вони також різко незгодні між собою в багатьох політичних моментах, таких, як вступ України до НАТО, відносини між Києвом та регіонами, процес приватизації, статус російської мови...

Незважаючи на „феєрверки” і сварки, еліти України шукають – і знаходять – модус вівенді в інституційно демократичній країні, яка має сьогодні, як Польща, Угорщина та Чехословаччина мали в 1989 році, консолідувати демократію та ринок...

Близько п’яти мільйонів чоловік, переважно молоді, взяли участь у помаранчевій революції. Для українців узагалі й особливо для жителів колись байдужих блакитних східних регіонів революція була визначальним моментом, який спонукав їх відкинути апатію, піднятися і стати громадянами. Партія регіонів має перед собою особливо тяжке завдання. Вона має адаптуватися до демократичних правил і дати відповідь мобілізованому населенню, яке ненавидить корумпованих, нехай і російськомовних, олігархів.

Українці мають двоїсті почуття до Росії загалом та путінської Росії зокрема. Усі володіють російською і добре знають російську культуру, більшість має тісні зв’язки з ріднею та з друзями в Росії. Але багато з них ображається на загальну російську зневагу до української мови та культури й поширене в Росії уявлення про Україну як про свавільну область, яка з часом прийде до тями й повернеться в обійми матінки-Росії. Більш як половина українців віддають перевагу Заходові перед Росією, близько однієї п’ятої є беззастережно проросійськими, близько третини хочуть знайти баланс між Росією та Заходом. Завдяки путінському неоімперіалізмові ця третя група займає нестійку позицію і дедалі більше схиляється до Заходу.

В України немає вибору – вона має проводити не проросійську і не антиросійську зовнішню політику, а анти-антиросійську. У свою чергу, анти-антиросійськість позначає ту міру, до якої українська зовнішня політика може бути прозахідною.

Київ не має альтернативи реактивній „багатовекторній” політиці, якщо Росія не форсує події. Чим більш неоімперською, ксенофобською, авторитарною та нестабільною ставатиме Росія, тим більше Київ рухатиметься на Захід, незалежно від того, матиме Україна помаранчевий, блакитний чи помаранчево-блакитний уряд.

Хоча Україна виглядає слабкою, її політичні інституції перебувають сьогодні в добрій формі. Росія виглядає сильною, але її політичні інституції є слабкими й нестабільними. Так само як революція згори не була життєздатним вибором для Єльцина, так і авторитаризм не є життєздатним вибором для Путіна. Хоча Путін, можливо, і контролює Російську державу, але держава сама по собі є крихкою. Еліти – на ножах, міністерства просувають свої власні інтереси та борються за бюджетні кошти, а координація та співпраця у зведенні політичних кінців є мінімальними.

Формальне підпорядкування регіонів та губернаторів „супергубернаторам” і центрові наразі аж ніяк не свідчить про те, що вони реально віддані бажанням Москви. Якраз навпаки, регіони так само послідовно переслідують свої інтереси сьогодні, як вони робили це в минулому, але роблять це менш помітним та гучним чином.

Оскільки держава залишається слабкою, а правові норми – неконсолідованими, економічне зростання приноситиме користь лише маленькій частці населення. Приклад держав третього світу показує, що авторитарна побудова держави може надто легко набути патологічних особливостей, особливо коли інституції не існують або є слабкими. Державна будівля тоді стає джерелом патерналізму, а державний апарат стає перешкодою для модернізації.

Прогресуюча трансформація Росії у нафтову державу лише погіршить стан справ. Базовані на енергоносіях держави зі слабкими політичними інституціями завжди є глибоко корумпованими державами. Вони акумулюють великі й легкі кошти, які корумповані еліти неминуче присвоюють незаконним шляхом. До того ж, нафтові держави рідко є стабільними.

Поворот Росії до неоімперіалізму може бути найбільшою помилкою Путіна. Багато росіян зляться через втрату імперії і почуваються приниженими переходом до статусу „країни третього світу з бомбою”. Путін цілеспрямовано та ефективно розіграв націоналістичну карту й реанімував низку символів, асоційованих зі славетним минулим Росії та СРСР. Він також привласнив риторику „крутого хлопця”, використовуючи її і вдома, і за кордоном. Вона мала позначати впевненість у собі та обіцяти велич. Він енергійно діяв на захист нації та держави, особливо в Чечні, де війна стала під кінець безкомпромісною боротьбою. Не дивно, що рейтинги його популярності залишаються надзвичайно високими.

На жаль, поєднання триваючої слабкості держави та зростання сміливості зовнішньої політики – це рецепт „імперського перехльосту” і біди для країни. Чим жорсткіше Росія тримає себе, чим жорсткіше вона звучить, чим більше втягується в гру у велику державу, якою вона не може бути, тим більшим буде розрив між її прагненнями та можливостями й вищою буде ймовірність системного розладу.

Є мало підстав очікувати, що Путін найближчим часом змінить курс. Росіяни підтримують його, російські демократи надто слабкі, щоб кинути йому виклик. Євросоюз зберігає мовчанку. А США, завдяки моральному банкротству адміністрації Буша, втратили право читати росіянам лекції. Порив Росії до системного розладу, таким чином, схоже, триватиме. Крах буде брудним (в оригиналі "messy". - Перекл. ), але коли він прийде, Росія вже не матиме вибору: їй доведеться стати демократичною державою, яка підтримує дружні відносини зі своїми сусідами.

Олександр Мотиль, професор політичних наук університету Рутгерса (Нью-Джерсі, США)

Сайт Open Democracy (США)

(Текст подано зі скороченнями.)

З англійської переклав Микола Писарчук

УНІАН в Google News