Юрій Стець: У мене з’являється повага до БЮТ і ПР, коли вони кажуть, що виборів не треба

Луценко нам сказав: не думайте, що у ВР на вас просипляться мільйони гривень... Людина, яка зайшла в політику, не має шансів зберегти хороше обличчя...

Луценко нам сказав: не думайте, що у ВР на вас просипляться мільйони гривень... Людина, яка зайшла в політику, не має шансів зберегти хороше обличчя...

Секретар Комітету ВР з питань свободи слова та інформації, член фракції Блоку «Наша Україна – Народна самооборона», колишній генпродюсер «5-го каналу», Юрій Стець відповів на запитання УНІАН.

Пане Юрію, яким чином Народна самооборона піде на дострокові парламентські вибори, якщо вони відбудуться?

Я переконуватиму своїх колег з політичної сили Народна самооборона в будь-якому разі йти окремо або створювати якийсь політичний блок з подібними за переконаннями невеликими політсилами. Оскільки для мене є важливим, що НС – це політичний проект, який може бути цікавим через 5–10 років, бо середній вік людей, які входять до Самооборони, достатньо невеликий, і триматися тільки за обов’язкову присутність у парламенті саме зараз не є важливим. Тобто набагато важливіше думати, що буде в країні через 10–15 років.

Виходячи з цього, потрібно робити певний політичний проект, куди б входила Самооборона, можливо, Гриценко, Яценюк та інші молоді політики.

Залежно від того, коли будуть ці вибори… Якщо вони будуть у грудні, то взагалі не переконаний, чи потрібно на них іти, тому що люди готуються до Нового року, а політики їм вибори влаштовуватимуть.

Думати, що люди прийдуть на ці вибори, – смішно, бо й так люди сміються з того цирку, який знаходиться на Грушевського під куполом.

Особисто для мене ідея дострокових виборів є незрозумілою. Гадаю, як і для більшості виборців, тому що конфігурація в парламенті зовсім не зміниться. Переконаний, що потім людям нікому буде відповісти на запитання – а для чого витрачалися гроші?

Найгірше буде, коли на ці вибори прийде менш як 50% виборців. Тоді всім українським політикам просто потрібно збирати речі і їхати з цієї країни.

Хто сьогодні, на Вашу думку, найбільше не хоче цих виборів?

У мене з’являється відчуття поваги, наприклад, до БЮТ чи Партії регіонів, коли я чую від них: «Ми не хочемо виборів, бо усвідомлюємо, що це великі витрати, це зневіра щодо політикуму». Це кажуть партії, у яких по 150–170 представників в українському парламенті.

Проте якісь політичні маргінали починають говорити, що вибори потрібні... Ну як можна говорити про це, маючи підтримку одного відсотка населення?

Вони усі хором починають кричати: «Вибори, шнури-бури і так далі»...

Хочу сказати, друзі, вас по факту немає, поки вас просто немає і ви не маєте права диктувати свою волю народу, від якого навіть не маєте одного відсотка підтримки.

Крім фінансів Жванії, який дає гроші на вашу силу, яку ще фінансову підтримку має НС?

Я навіть не розумію, які б це мали бути видатки...

Луценко з першого дня, коли ми тільки збиралися йти на велику політичну арену, сказав нам: «Друзі, у нас є ідеї, цілі. Ми разом ідемо до них. Проте не думайте, що ви зайдете в парламент, і одразу на вас просипляться мільйони гривень».

Кого Народна самооборона підтримуватиме на наступних президентських виборах?

Моя позиція дуже чітка – якщо діє політична сила і в неї є лідер, то цей лідер має балотуватися на президентських виборах, незалежно від того, має він шанси на перемогу чи ні. Оскільки в цьому є ознака політичної присутності на політичні карті країни.

Тому моя думка така, що Юрій Луценко мав би балотуватися на наступних президентських виборах.

А як буде? Давайте разом запитаємо в Луценка через УНІАН: Юрію Віталійовичу, чи балотуватиметеся ви на наступних президентських виборах?

Можливо, він нам дасть відповідь.

Проте зараз недоречно говорити про президентські вибори, адже може бути змінена Конституція, і посада Президента може зникнути або залишиться зі статусом англійської королеви. Тобто про це дуже рано говорити. Дай нам Боже, розуміти, що буде завтра.

А чи підтримали б Ви особисто коаліцію БЮТ і Партії регіонів?

Як громадянин заради стабільності своєї країни за певних умов, зазначених у коаліційній угоді, я б її підтримав, бо я точно не підтримую ідею дострокових виборів.

Проте я не є членом ні БЮТ, ні Партії регіонів, тому не зовсім коректно говорити про таку коаліцію. Я за те, аби була коаліція між НУ–НС, БЮТ і Блоком Литвина.

Якби така коаліція була, вона була б більш природною.

90 відсотків депутатів, які вирішують долю 46 мільйонів українців, переступаючи поріг Верховної Ради, забувають про простолюдина. Людина, яка зайшла в політику, майже не має шансів залишитися людиною з хорошим обличчям.

А кого з відомих політиків відносите до тих решти десяти відсотків?

Можу точно сказати, що є певний відсоток людей, з якими мені було приємно спілкуватися до того, як вони стали політиками, і після. Вони не беруть хабарі, не використовують можливості, які в них є, для своїх власних вигод. Це Андрій Шевченко, Юрій Павленко, Олесь Доній... Це люди, які не змінилися, після приходу в політику. Вони залишилися добрими, щирими українцями. Вони точно не засмоктані болотом, яким обросли старі політики.

Ви, мабуть, себе теж відносите до цих десяти відсотків?

Намагатимуся залишатися таким.

Я ще не переконаний, що залишуся в українській політиці, бо те, що я побачив у її середині, мене прикро вразило. Мене, наприклад, як журналіста пригнічує, що не можна говорити про внутрішньофракційні корпоративні месиджі. У фракції є люди, з якими я ніколи не дозволю собі бути в одній команді.

Після таких невдалих походів культурних діячів у політику, наприклад, Руслани, тепер Славка Вакарчука, гадаєте, вони припиняться?

Ні, не припиняться, тому вони йдуть туди з різних причин, і їх беруть з різних причин... Очевидно, коли формуються списки, артистів беруть собі, як гадають політики, аби збільшити свій електорат.

Щодо Руслани, Табачника, Поплавського я не знаю, що сказати, але Славко – мій друг, і можу сказати, що він до моменту його обрання народним депутатом був активним громадським діячем, і, будучи в парламенті, ним залишався. І, гадаю, вийшовши з парламенту, таким залишиться.

До його слів люди прислухалися і прислухатимуться, незалежно від того, чи буде він народним депутатом, чи – ні.

Славко йшов у парламент, очевидно, розраховуючи на те саме, що й Доній, Ар’єв, я та інші молоді люди. Він думав, можливо, що нарешті політеліта може змінитися.

Вакарчук може співати «веселі, брате, часи настали». І в цих словах є якийсь політичний підтекст, але ефективніша все-таки річ – це закон, і робити його з мандатом простіше.

Цього не знає багато людей, але Вакарчук був великим лобістом збільшення коштів у бюджеті 2008 року на видавництво української книги. Чи міг би він це зробити, не будучи в парламенті? Ніколи!

Приємно чути, що все-таки недаремно він туди сходив... Тарас Чорновіл заявив, що виходить з Партії регіонів. Як гадаєте, чим зумовлений такий його крок?

Гадаю, йому завжди було складно, коли його хотіли причесати і зробити таким, як усі решта.

Його крок дуже мужній, тому що піти проти всіх завжди тяжко. Мабуть, у нього були достатньо суттєві причини, гадаю, він дуже довго думав над цим кроком. Багато з моїх колег у парламенті навряд чи могли б вчинити щось подібне.

Тарас фактично жертвує майбутнім мандатом заради своїх політичних принципів. Цим потрібно пишатися.

Те, що відбувається навколо Партії регіонів і Раїси Богатирьової, – політична проституція і не більше. А вчинок Чорновола – це мужній вчинок людини.

Кілька місяців тому Нацрада з питань телебачення і радіомовлення зробила попередження російським каналам щодо порушення ними інформаційної безпеки України. Чи порушується зараз інформаційна безпека в Україні?

Очевидно, що так. Це робить будь-який російський канал, що присутній на інформаційному просторі України.

Які засоби протидії цьому?

У тому числі це й останні рішення Нацради щодо проходження певної процедури каналами інших держав для потрапляння на український інформринок. Це і дублювання фільмів державною мовою, чітка позиція щодо заходження іноканалів на рекламний ринок. Зараз робиться багато дій, аби посилити інформаційну безпеку України.

Але над цим надзвичайно важко працювати, бо досі цим ніхто не займався.

Під час Помаранчевої революції Ви керували на 5-му каналі, який був одним із рушієм цієї революції... Як змінилося українське телебачення після подій 2004 року?

Перший момент будь-яких українських свобод розпочався з журналістської революції. Для мене це очевидно. Боротьба за свободу слова, почалася з телеканалів, радіостанцій. Саме це було поштовхом для великої, всенародній революції.

Журналісти і тоді, і зараз належать до людей, які, мабуть, є більш освіченими, зокрема й щодо нинішніх політичних процесів. Бо вони перебувають у їх середині. Тому зрозуміло, що вони будуть на передовій у здобутті якихось інших свобод.

І Президент, і прем’єр-міністр, і Віктор Янукович беззаперечно говорять про те, що у 2004 році ми отримали саме те, що називається свободою слова.

Відтоді українська журналістика абсолютно змінилася. Є період української журналістики до 2004 року і після.

Проте за певною свободою слова також можна приховати непрофесійність. А крок від свободи слова до образи чи до анархії дуже маленький, іноді навіть невидимий. Нам би навчитися правильно користуватися свободою слова.

З одного боку, я стоятиму на сторожі, аби журналістів не переслідували за їхню професію, за те, що вони можуть говорити правду. З другого боку – ця правда може привести людину до самогубства. Говорячи правду, не завжди можна зробити користь.

Тому нашим журналістам потрібно працювати над своєю професійністю.

Наскільки зараз заангажовані провідні українські телеканали?

Гадаю, що політики завжди намагатимуться впливати на українські ЗМІ – так само, як англійські чи італійські політики на свої. Але журналістів уже ніхто не зможе примусити працювати за “темниками”.

Бажання впливати залишатиметься завжди, але це не матиме результату.

Рубікон перейдено.

Проте спроби, звісно, є. Наприклад, днями на Комітеті свободи слова та інформації ВР розглядали відкритий лист однієї черкаської газети про якісь спроби впливу з боку голови облдержадміністрації на працівників цієї газети.

І що відбулося? Вони вголос почали про це говорити, і ми скористалися своїм правом ці дії оприлюднити. Чи мав насправді такий факт місце? Розбиратиметься прокуратура.

Що зараз є родзинкою 5-го каналу, на Вашу думку?

5-ий канал – це майже десять років мого життя… Відтоді, як я став народним депутатом, я почав дивитися «5-ий» як звичайний глядач чи як людина, що займається політикою, для банального отримання інформації. І я почав ловити себе на тому, що, коли працюю в комітеті чи сиджу дома, вмикаю «5-ий», аби дізнатися, що відбувається. А не дивлюсь уже як працівник каналу...

Поки «5-ий» даватиме мені ті можливості, які дає зараз, то, очевидно, у нього завжди буде перспектива залишатися у цій ніші. Якщо він змінить принципи побудови ефіру, тоді, мабуть, будуть якісь інші глядачі.

Ви як людина, як постійно бореться за свободу слова…

Я не борюся за свободу слова! Свобода слова вже є! За неї треба було боротися до 2004 року.

Зараз я борюся за те, аби свободу слова не використовували як інші красиві речі погані люди. Тобто зараз потрібно боротися, аби вона залишалася красивою, якісною допомогою в професії журналістів.

Я не знаю жодного каналу, який би сьогодні був повністю заангажований! Такого каналу в Україні немає.

Чому так багато журналістів пішло з 5-го каналу?

Давайте усвідомимо, що 5-ий канал – це постійний інформаційний конвеєр, де працює шалена кількість людей. Тут набагато більше, ніж на інших каналах, журналістів, операторів та режисерів.

Журналісти з «5-го» йдуть, зокрема, і в політику... Не думаю, що журналісти Андрій Шевченко чи Володимир Ар’єв не хотіли працювати на «5-му»...

Так, кожна людина, яка йде з каналу – це втрата. Хто там пішов у нас? Єгор Соболєв, Роман Скрипін, Микола Вересень, Данило Яневський, Наталя Мусійчук. Це ось п’ятеро людей, а уявіть собі, скільки прийшло людей!

Перерахую… Олег Дейнека, Лариса Губіна, Святослав Цеголко, Катерина Кельбус… Тобто місця тих, які пішли, не порожніють.

Тут ніхто ні на кого не тисне, не б’є.

Які у Вас відносини з Петром Порошенком, який стоїть за 5-м каналом?

Петро Порошенко – це людина, від якої я багато чого навчився і, сподіваюся, далі вчитимуся. Зокрема, як правильно поводитися в українському політикумі.

Це надзвичайно цікава та освічена людина. У нього завжди є чого повчитися.

Я з жахом і переляком чекав нашої розмови, коли я йому мав повідомити, що вирішив піти в політику й, відповідно, залишаю канал.

Він тоді мені був дав таку відповідь, до якої мені ще потрібно рости 10–15 років, аби я комусь аналогічне міг сказати. Петро Олексійович тоді сказав: «Це твоє право, це твоє рішення. Я поважатиму будь-яке рішення, яке ти приймеш у своєму житті».

Таке міг сказати лише мудрий чоловік.

Чи спілкується Петро Порошенко з колективом каналу?

Колектив каналу, усі люди, які вийшли з нього, спілкуються з інвесторами каналу і Петром Олексійовичем, зокрема, на корпоративних вечірках, на якихось святкуваннях.

Знаю, що в пана Порошенка хороші стосунки і з тими журналістами, які працюють на каналі, і з тими, хто пішли з нього.

Я розумію, що всіх цікавить впливає чи не впливає хтось на «5-ий»…

Якось раніше на прес-конференції я сказав, що бачив Порошенка живцем двічі, працюючи генеральним продюсером сім років у компанії, де він є одним з фундаторів. І це була правда.

Розмовляла Оксана Климончук

УНІАН в Google News