Хто ж готує Україну на пожирання?

Причину економічних негараздів ми шукаємо не у своїй безвідповідальності, а в підступних діях закордонних ворогів, які тільки й шукають можливості поневолити нас...

Причину економічних негараздів ми шукаємо не у своїй безвідповідальності, а в підступних діях закордонних ворогів, які тільки й шукають можливості поневолити нас...

У першій частині аналізу аргументів автора статті «Україну готують на поживу», яку активно піарили в Інтернеті, я виклав власне розуміння причин сьогоднішньої світової фінансової кризи. Це бажання – спочатку висловити своє бачення причин глобальної фінансової кризи, яка дедалі більше поглинає світ, – а потім уже розбирати аргументи цього пана, було пов’язане з необхідністю надати читачам не політологічне чи журналістське, а більш професійне пояснення тих процесів, з якими зіштовхнулися всі суб’єкти світового господарства. Усвідомлення проблем, породжених глобалізацію світової економіки, дає змогу краще розуміти серйозність, наведених у названій статті аргументів та фактів для їх підтвердження.

Отже, проаналізую три ключові тези тієї статті, а саме: світові фінансові кризи є невипадковими, їх навмисно провокують США та міжнародні фінансові олігархи; у цьому їм допомагають МВФ та Світовий банк; метою цих криз є «пожирання» матеріальних ресурсів країн світу та їх найбільш привабливих підприємств міжнародною фінансовою олігархією. Важливість аналізу саме цих тез, пов’язана ще з тим, що вони є відображенням, як низького рівня економічних знань, так і досить розповсюджених фобій та «совкових» штампів, які залишились у головах у багатьох громадян колишнього Радянського Союзу.

Чи провокує хтось навмисне економічні кризи

Для того, щоб розібратися з тим, наскільки економічні кризи є випадковими чи невипадковими, необхідно мати розуміння основних механізмів функціонування ринкової економіки та причин, які призводять до періодичних криз, що раніше охоплювали окремі країни, а в умовах глобалізації зачіпають економіки країн усього світу.

Подивимося спочатку, як функціонує економіка окремо взятої країни в умовах економічного зростання, кризи й потім знову зростання.

Функціонування ринкової економіки забезпечується відносинами між виробниками товарів і послуг, покупцями й фінансовими інститутами. Підприємці виробляють товари та послуги і продають їх покупцям, які є або кінцевими споживачами або частиною технологічного ланцюга від виробництва до кінцевого споживача. Якщо той чи інший товар користується попитом, підприємець, який його виробив, має від цього зиск. У якийсь момент обмеженість ресурсів для виробництва товарів, підштовхує його до необхідності залучити додаткові кошти для розвитку свого бізнесу. Він іде в банк і просить видати йому кредит. Якщо банк, проаналізувавши доходи клієнта, можливості збуту його продукції доходить висновку, що клієнт відповідальний, йому можна довіряти і його бізнес розвивається успішно, то він надає кредит. За рахунок цього підприємець отримує можливість придбати додаткову сировину, обладнання, здійснити інші заходи, які дають змогу збільшити обсяги виробництва продукції, що користується попитом.

Після успішного завершення циклу “виробництво – продаж – отримання додаткового доходу” підприємець має можливість вчасно повернути кредит банкові. Задоволені і підприємець, і банк, бо в результаті такої співпраці й довіри одне до одного і той, і іншій отримали додатковий прибуток. При цьому їхня співпраця дала змогу наростити обсяг вироблених товарів і послуг. Працівники як підприємства, так і банку, отримали зарплату, за рахунок якої змогли створити додатковий платоспроможний попит на інші товари й послуги.

В умовах економічного зростання таких кредитних угод щоденно укладається тисячі й навіть десятки тисяч. Кредити стимулюють як попит на продукцію, так і можливості збільшення обсягів її випуску. Але чим більший, зокрема й за рахунок кредитів, платоспроможний попит на різноманітну продукцію, тим більша ймовірність того, що виробництво тих чи інших товарів і послуг не встигатиме за попитом. Таким чином, надмірний попит породжує зростання цін на ці товари та послуги. В умовах зростання обсягів кредитів і грошових доходів покупці товарів не звертають увагу на зростання цін. До того ж продавці радять купити їхні товари прямо зараз, бо завтра вони можуть коштувати ще дорожче. Нові покупки робляться часто-густо за рахунок кредитів, ще більше розганяючи інфляцію.

Але раптом виявляється, що ціни настільки зростають, а набраних кредитів так багато, що поточних доходів уже не вистачає, аби обслуговувати наявні кредити та й ще збільшувати споживання товарів і послуг. Настає момент, коли нарощування виробництва товарів є неможливим. Більше того, виробники вже не можуть продати свої товари за тими цінами, за якими ще вчора їхню продукцію, як то кажуть, відривали з руками.

Таким чином зростання виробництва припиняється й навіть починає падати. Зростають складські запаси виробленої, але непроданої продукції. Отже, зменшуються доходи підприємців. При цьому повертати залучені кредити, отримані для збільшення обсягів виробництва, стає дедалі важче. Банки починають з усе більшою настороженістю дивитися на кредитні заявки навіть від раніше абсолютно благонадійних та платоспроможних клієнтів. Починаються затримки з обслуговуванням кредиторської заборгованості перед банками та іншими контрагентами.

Так формується атмосфера загальної взаємної недовіри, і розпочинається економічна криза. Коли саме настає той день, що попит і ціни вже не зростають, а починають падати, – зрозуміти досить важко навіть найпрофесійнішим експертам та аналітикам. Вони лише можуть прогнозувати наближення цього дня. Бо певною мірою це пов’язано з непередбачуваною одночасною поведінкою великої кількості суб’єктів економічних відносин. Перефразуючи відомий вислів Михайла Жванецького, можна сказати: якби знати, що попит і ціни почнуть падати сьогодні, то вони б упали ще вчора.

Через деякий час, коли певна частина неефективних виробників та банків збанкрутує і відбудеться розчищення балансів від безнадійних боргів, а запаси раніше виробленої продукції скоротяться і з’явиться поки що обмежений платоспроможний попит на продукцію, – починається новий економічний цикл: зростання економіки – її перегрів – знову спад.

А що ж банки?

Поглянемо на економіку з банківської дзвіниці. Де банки беруть гроші для кредитування під час економічного зростання і куди вони діваються під час кризи. Ресурсна база банків формується за рахунок поточних та строкових депозитів фізичних та юридичних осіб, міжбанківських кредитів та власного капіталу. При цьому потреба у власному капіталі банку пов’язана з необхідністю забезпечити впевненість вкладників, що в нього достатньо власних коштів, щоб покрити можливі збитки і їхні вклади в будь-якому випадку не постраждають.

Функцію емітента грошових знаків завжди виконує центральний банк країни. Але банки суттєво відрізняються від інших суб’єктів господарювання, і головною такою унікальною відмінністю є те, що вони мають можливість збільшувати кількість грошей в обігу, крім тих, що емітував центральний банк. Така можливість пов’язана з тим, що вони можуть надавати грошові кредити клієнтам, навіть не маючи реально вільних коштів ані на коррахунках в інших банках, ані у вигляді готівки в банківській касі. Ця можливість у них виникає в тому разі, якщо кошти, які він дав клієнтові у вигляді кредиту, той перерахує іншим клієнтам цього самого банку. У такому разі кількість коштів на рахунках клієнтів цього банку зростає, а отже, формально зростає і платоспроможний попит цих клієнтів. Чим більше пов’язаних між собою бізнес-стосунками клієнтів обслуговується в одному банку, тим більше таких кредитів той може видати, і тим більший обсяг платоспроможного попиту тисне на ринок товарів і послуг. Тобто чим більший банк і чим більше він залучив клієнтів, які пов’язані коопераційними зв’язками між собою, тим більше він отримує можливостей збільшувати кредитний портфель, не маючи реальних грошей. Це унікальне явище має назву кредитний мультиплікатор. Потреба в реальних грошах у банку виникає лише тоді, коли хтось із цих клієнтів захоче перерахувати кошти клієнтам інших банків або отримати готівку, наприклад, на виплату зарплати співробітникам. Центральні банки чудово знають про таку можливість комерційних банків і з метою обмеження агресивного нарощування ними кредитних портфелів та недопущення надмірного розігріву економіки, установлюють певні економічні нормативи діяльності (адекватність капіталу – співвідношення капіталу до активів, ліквідності тощо), які мають обмежити ці їхні можливості.

Коли економіка зростає, зростає виробництво й попит, у тому числі підігрітий банківськими кредитами, – усе чудово. Але в певний момент банки починають відчувати, що в їхніх позичальників з’являються проблеми, і припиняють нарощення кредитних портфелів. В умовах перегріву економіки центральні банки підвищують процентні ставки рефінансування та обмежують доступ банків до нього. Більш того, банки самі вдаються до певного самообмеження, зберігають більше коштів на коррахунках і в банківських сховищах. Причому їх поведінка нічим не відрізняється від поведінки інших суб’єктів економічних відносин. У певний момент вони, як і всі інші суб’єкти економіки, починають недовіряти своїм клієнтам – наявним чи потенційним позичальникам. Як при першому ж повідомленні про можливі проблеми банку реальні чи удавані вкладники роблять спроби негайно забрати свої кошти з нього й покласти їх у більш надійне місце – під подушку, – так і банки, у свою чергу, роблять спроби, якщо вже не повернути видані раніше кредити, то принаймні точно не видати нові. І чим менше в економіці коло таких надвеликих банків, у яких обслуговується більшість клієнтів країни, тим вища ймовірність різкого скорочення обсягів кредитування суб’єктів господарювання в умовах початку та зростання економічної кризи. Той кредитний мультиплікатор, що збільшував грошову масу за економічного зростання, в умовах кризи стрімко її скорочує. Так несподівано для багатьох за досить короткий проміжок часу велика пропозиція грошей замінюється їх жахливою нестачею. І простим збільшенням обсягів рефінансування з боку центрального банку цю проблему не розв’язати, тому що комерційні банки мають проблему не так нестачі ресурсів, як браку довіри до позичальників, котрі зможуть не тільки отримати ці кредити й виробити ті чи інші товари та послуги, а ще й продати їх іншим споживачам і повернути отримані кредити.

В умовах дедалі більшої глобалізації світової економіки послідовність етапів зростання, кризи й нового економічного зростання така ж сама, як і в межах окремої країни. Спочатку відчувається нестача певних товарів і послуг, котрі призводять до зростання попиту й цін на них. У свою чергу, це провокує необхідність у кредитах задля нарощування з їхньою допомогою виробництва додаткових обсягів цих товарів і послуг. При цьому уряди й центральні банки країн емітентів резервних валют (США та Євросоюзу) зацікавлені в доступі суб’єктів господарювання до кредитних ресурсів, бо це стимулює попит і сприяє зростанню економік цих країн. Центробанки на певному етапі економічного циклу (зростання економік) знижують процентні ставки за своїми кредитами банкам. Це дає змогу комерційним банкам збільшувати обсяги кредитування не тільки суб’єктів господарювання своїх країн, а й інших. Вони або безпосередньо дають кредити підприємствам інших країн, або надають їх банкам цих країн, і потім уже ті кредитують ці підприємства. Це, у свою чергу, стимулює зростання цін і попит на продукцію на світових ринках, що породжує нову хвилю зростання обсягів кредитування. А це ще більше провокує попит на продукцію та стимулює спекулятивне зростання цін на біржові товари. Згадаймо певною мірою абсурдне спекулятивне зростання цін на енергоносії та інші біржові товари (нафту, вугілля, зернові, цукор тощо). Ціни на ці біржові товари спочатку зростали з об’єктивних причин підвищення попиту на них, а потім – уже суто на спекулятивній основі. Зрозуміло, що коли, наприклад, собівартість видобутку нафти становить від 15 до 25 дол. США, а ціни на біржах сягають 150 дол., – це навряд чи те, що може бути нормою довгий період часу.

У той момент, коли інфляція в США та Євросоюзі сягає певної межі, їх центральні банки здійснюють кроки з обмеження рефінансування, що провокує підвищення процентних ставок за кредитами. На жаль, центральні банки США та Євросоюзу ці обмеження здійснюють з досить істотним запізненням, коли вже відбулося надування бульбашки віртуальних вартостей активів, починаючи від тих чи інших товарів і закінчуючи різними видами цінних паперів (акцій, облігацій, деривативів першого, другого, та біс його знає ще якого порядку). Але причина цього запізнення певною мірою зрозуміла. Ці центральні банки отримують лише звітність фінансових інститутів своїх країн, хоча, як показують події, і не дуже достовірну. А от операції з резервними валютами та з деривативами, номінованими в цих валютах, проводять корпорації всіх країн світу. Й узагальненої інформації щодо цих операцій на сьогодні не має ніхто. Тому аналізувати й прогнозувати події, що відбуваються у світовій економіці, нині практично неможливо. Недарма одна з декларацій про наміри, яку нещодавно проголосили лідери країн “Великої двадцятки”, стосувалася саме більш тісного обміну інформацією між країнами світу щодо операцій, які проводять їхні національні компанії.

Отже, у якийсь момент, коли величезні міжнародні банки з активами в сотні мільярдів і навіть трильйонів доларів, усвідомлюють, що ціни на активи нереально роздуті, до того ж зростають ставки рефінансування від центральних банків країн резервних валют, вони починають різко обмежувати видачу нових кредитів. Так, уже в межах світової економіки всі стають свідками дії кредитного мультиплікатора, який спочатку сприяє зростанню економік різних країн, а потім – в умовах різкого згортання – ставить багатьох позичальників (окремі суб’єкти господарювання й навіть цілі країни) на межу банкрутства.

В умовах глобалізації світової економіки, вільного руху товарів, технологій, капіталів, зростання ролі спеціалізації та кооперації, у якій можуть бути задіяні одночасно сотні й тисячі виробників не просто різних країн, а й різних континентів, прогнозувати розвиток світової економіки стає дедалі складніше й складніше. Економічна криза в одній з великих економік світу, навіть пов’язана з суто внутрішніми проблемами, б’є по всій світовій економіці. До того ж відверто застаріла Бреттон-Вудська валютна система, про фундаментальні вади якої я писав у попередній статті https://www.unian.net/ukr/news/news-289340.html , не дає можливості ефективно впливати на розвиток світової економіки. А шанси розробки та впровадження нової міжнародної моделі валютних відносин поки що досить примарні.

Можна, безперечно, страждати маніакальною впевненістю щодо існування якоїсь змови у світовому масштабі, яка передбачає спочатку навмисне сприяння економічному зростанню й розкручуванню кредитного мультиплікатора, а потім його згортанню – з метою пожирання найбільш цікавих підприємств тих чи інших країн. Але хто ж тоді ті змовники і в якій країні вони знаходяться, якщо зараз банкрутують стовпи американської економіки. Так, на межі банкрутства перебувають одні з найбільших автобудівних корпорацій світу – «Дженерал Моторс» і «Форд». Ще донедавна одні з найпотужніших фінансових інститутів світу Merrill Lynch та Lehman Brothers припиняють існування. А такі фінансові монстри, як Goldman Sachs та Morgan Stanley, стають холдингами, розраховуючи лише на допомогу ФРС США. Не набагато краща ситуація в City Bank та Bank of America, які якщо й виживуть, то лише завдяки уряду Сполучених Штатів. Фактично збанкрутувала одна з найбільших страхових компаній світу – AIG, яку був змушений націоналізувати уряд США, бо якби він цього не зробив, то відбулася б ланцюгова реакція банкрутства більшості корпорацій США, які зав’язані на страхові операції цієї компанії. І це все ще далеко не кінець банкрутств у США. За оцінками експертів, до половини всіх американських корпорацій, котрі мають рейтинги міжнародних рейтингових агенцій, зараз перебувають у переддефолтному стані. Ураховуючи ж сорокатрильйонний борг американських юридичних і фізичних осіб, тобто більш як 130 тис. дол. на кожного американця, потрібно розуміти, що найгірше для економіки США ще попереду.

Якщо ж вірити в змову, то потрібно спитати, навіщо змовникам була потрібна малюсінька Ісландія, що перетворилася на суцільного банкрута, з боргами в 300 тис. дол. США на кожного громадянина країни. Після цієї цифри тільки з іронією можна сприймати пафос автора вищезгаданої статті щодо зовнішнього боргу на кожного аргентинця в розмірі 3600 доларів. Ісландцям би їхній борг на душу населення.

На жаль, усе є простішим й складнішим одночасно. Розвиток та регулювання світової фінансової системи поступово дедалі менше відповідав викликам, пов’язаним з глобалізацією світової економіки. І жертвами такої невідповідності стають як транснаціональні корпорації, так і окремо взяті країни та підприємства.

Знову про МВФ

Тепер поглянемо на ще одних «винуватців» світової фінансової кризи – Міжнародний валютний фонд і Світовий банк. Саме вони, за версію автора згаданої статті, є тими, хто допомагає появі економічних криз. Особливо багато критичних стріл спрямовано на адресу МВФ, який надає кредити центральним банкам тих чи інших країн для підтримки курсової стабільності національних валют і збалансованості зовнішньої торгівлі.

Не хочу бути адвокатом цієї поважної установи. Вони якось самі себе зможуть захистити. Інша справа, що я теж не вважаю діяльність цих інституцій надто вдалою. Причину цього, правда, я бачу не в якійсь змові, а в тому, що МВФ – це багато в чому просто бюрократична організація, хоча й з фахівцями досить високого рівня. Спроби використати одні й ті самі механізми подолання кризи в різних країнах світу далеко не завжди можуть бути успішними. Хоча економічні закони діють однаково в усіх країнах, але їх функціонування може суттєво різнитися. Це залежить від традицій та звичок, характерних для кожної країни. До того ж і причини економічних криз у тих чи інших країнах можуть бути різними.

Водночас маю відзначити, що за час своєї діяльності МВФ видав сотні кредитів багатьом десяткам країн світу. При цьому більшість із них сприяла подоланню кризових явищ. Навряд чи хтось мав би підстави звинувачувати звичайний комерційний банк, який видає кредити, у тому, що певна частина позичальників унаслідок недотримання домовленостей і невдалого використання кредиту стають банкрутами. Саме позичальник несе відповідальність за те, щоб використати наданий кредит найбільш ефективно й потім повернути його. Частіше за все саме небажання країни-позичальника дотримуватись вимог здорового глузду, які висуває МВФ, як і будь-який кредитор, є однієї з причин невдалого кредитування тих чи інших країн.

Якщо, наприклад, український уряд спочатку підписує меморандум з МВФ, у якому бере на себе відповідальність щодо прийняття збалансованого бюджету, а потім, отримавши перший транш кредиту, проводить через парламент відверто нереалістичний головний державний кошторис країни, який не тільки не стабілізуватиме ситуацію в економіці країни, а навпаки – призводитиме до додаткової дестабілізації, то невже провина за це має покладатись на МВФ? Але ж вимога МВФ щодо збалансованості державного бюджету – це бажання змусити українській уряд дотримуватись елементарного здорового глузду. І якщо після таких дій нашого уряду МВФ відмовиться видавати наступні транші кредиту, що, у своє чергу, призведе до ще глибшої кризи української економіки, то невже на цю інституцію можна покладати за це відповідальність?

До речі, схожа ситуація була в тій самій Аргентині. Коли аргентинський уряд і парламент затвердили бюджет з величезним дефіцитом, до того ж усі ці гроші планувалося спрямувати на виплату зарплат і соціальних виплат, тобто на поточне проїдання, – МВФ був змушений відмовитися від подальшого кредитування центробанку країни. Бо утримати в таких умовах стабільність національної валюти неможливо. Але, як бачимо, саме МВФ проголошується винуватцем подальшого економічного колапсу Аргентини.

Якщо вже ми аналізуємо аргентинську історію, то хотілось би згадати ще одне звинувачення на адресу МВФ з боку автора статті «Україну готують на поживу». Так, він піддає нищівній критиці пропозицію МВФ, яку той свого часу дав аргентинській владі, щодо прийняття урядом на себе відповідальності за зовнішніми боргами аргентинських компаній. Саме це, на думку автора статті, призвело до суттєвого зростання державного боргу Аргентини й подальшого оголошення дефолту країни.

Я ніколи не мав нагоди обговорювати з фахівцями МВФ цю історію, але дозволю собі зробити певне логічне припущення. Безперечно, можна вважати, що безжалісний кровопивця в особі МВФ змусив аргентинський уряд прийняти на себе зобов’язання приватних аргентинський компаній і таким чином допоміг міжнародним транснаціональним корпораціям отримати більш надійного боржника в особі держави Аргентина. Але, може, є сенс подивитись на цю ситуацію під іншим кутом зору. Так, справді, уряд Аргентини прийняв на себе зобов’язання за зовнішніми кредитами аргентинських компаній. Водночас уряд отримав право вимоги за ними. І давайте замислимося, що краще для Аргентини – спостерігати, як іноземні компанії в законному порядку через суди доводять до банкрутства найбільші аргентинські компанії і забирають їхні активи фактично за безцінь чи прийняти на себе їх зобов’язання і потім уже, відбиваючись від вимог іноземних кредиторів, розбиратися самостійно з боргами кожної окремої аргентинської компанії, не доводячи їх до банкрутства. На моє переконання, національним інтересам Аргентини відповідав саме такий шлях. До речі, потім значну частину цього боргу іноземні компанії були змушені простити Аргентині, а решту – реструктурувати.

Ще одним прикладом досить спірних звинувачень на адресу міжнародних корпорацій, які на думку автора статті «Україну готують на поживу», і є організаторами світових економічних криз, можна назвати факт купівлі ними сотень тисяч акрів сільськогосподарських земель (акр – це 0,405 га; тобто вони придбали декілька сотень тисяч гектарів з наявних в Аргентині більш як 20 мільйонів га сільськогосподарських угідь). Причому головним у очах автора негативом є не тільки факт купівлі, а й виробництво та продаж сільгосппродукції за межі Аргентини, що, у свою чергу, призвело до зростання внутрішніх цін на неї.

Це справді так. Але проблема в тому, що причинно-наслідковий зв`язок не зовсім такий, що його наводить цей пан. Я вже писав про це в статті «Яка доля чекає на долар і євро». Глобалізація світової економіки неминуче призводить до вирівнювання цін на продукцію, що виробляється в різних країнах світу. Якщо вигідно продавати сільгосппродукцію за межі Аргентини, то її туди продаватимуть. Вона не зникне з самої країни, але неминуче подорожчає. Будь-які спроби обмежити цей продаж сільгосппродукції за межі країни й за рахунок цього стримувати зростання внутрішніх цін на неї лише погіршуватиме фінансовий стан виробників сільгосппродукції, бо все необхідне для сільгоспвиробництва вони змушені купувати за цінами, які формуються не лише в Аргентині, а й за її межами. Така сама ситуація з сільгоспвиробництвом в Україні, хоча іноземці в нас сільськогосподарські землі, принаймні офіційно, ще не купують. Більш того, внутрішні ціни на сільгосппродукцію в нас подекуди вищі, ніж за кордоном.

Отже, який висновок можна зробити з цього розбору статті «Україну готують на поживу»?

Ця стаття є яскравим прикладом пересмикувань та фобій, що характерні для громадян колишнього «Совка». Причину економічних проблем і негараздів ми постійно шукаємо не у своїй безвідповідальності та вірі в манну небесну, а в підступних діях закордонних ворогів, які за допомогою міжнародних фінансових та громадських інститутів тільки й шукають можливості поневолити нас.

Світ складний, він не є ані якимсь абсолютним добром, ані абсолютним злом. Задля підвищення добробуту він змушує до щоденної наполегливої праці та відповідальності за себе й за свою країну, і хворобливі фобії та пошук ворогів навряд чи допоможуть нам на цьому шляху.

Борис Кушнірук