Банківська система в Україні: погано, але не катастрофічно

Кабмін і НБУ здатні запустити кредитний мультиплікатор... Маємо 190 млрд. грн. кредитів фізичних осіб, наданих під заставу житла... Уряд формує попит...

Кабмін і НБУ здатні запустити кредитний мультиплікатор... Маємо 190 млрд. грн. кредитів фізичних осіб, наданих під заставу житла... Уряд формує попит...

Постійне скиглення та пророкування катастрофи, що супроводжує майже всі коментарі щодо економічної ситуації в Україні, насправді відображає не так складність ситуації, як інтелектуальну та професійну нездатність коментаторів зрозуміти нинішні проблеми та шляхи їх розв’язання. Незважаючи на сукупність факторів, які суттєво обмежують можливості для протидії кризовим явищам, про що я писав у статтях «Україна і глобальна криза: напередодні ідеального шторму» та «Економічна криза – що нам робити?», – ситуація в Україні в деяких аспектах значно краща, ніж та, що сьогодні склалася в багатьох європейських країнах.

Нерозвиненість має переваги

Не секрет, що в основі глобальної економічної кризи лежать нагромаджені протягом десятиріч проблеми у фінансовому секторі. При цьому нерозвиненість цього сектора в Україні стає плюсом, тому що в цій сфері насправді в нас значно менше проблем, ніж багатьом здається. Аби всі відчули різницю між нами та низкою європейських країн, наведу такий приклад.

Британська The Daily Telegraph у середині лютого оприлюднила ряд положень конфіденційної доповіді Єврокомісії. З неї дізнаємося, що банки Євросоюзу мають на своїх рахунках таку кількість знецінених облігацій, що деякі держави ЄС опинилися на межі банкрутства. У підготовленому до засідання міністрів фінансів країн ЄС документі вказувалося, що розмір заборгованості з так званих «токсичних» облігацій створює небезпеку системної кризи всієї банківської системи Євросоюзу. Експерти Єврокомісії також дійшли висновку, що в разі списання збитків за цими паперами їх сума може сягнути обсягів, зіставлюваних з ВВП низки країн ЄС. Тож деякі держави Євросоюзу не можуть собі дозволити подальшу підтримку банків за рахунок держбюджетів. Хоча в доповіді й не називаються ці країни, проте видання наводить власний список, який охоплює Австрію, Бельгію, Великобританію, Ірландію, Люксембург, Нідерланди, а також Швейцарію, що не входить в ЄС. Частка ВВП, яка формується за рахунок фінансового сектора, у всіх цих державах досить значна, тому на деякі з них справді може чекати сумна доля Ісландії, яка вже перетворилася на банкрута.

Так ось на відміну від багатьох європейських країн, у яких тільки проблемні активи банків перевищують ВВП, в Україні весь кредитний портфель банків на кінець січня 2009 року становить 722,6 млрд. грн., тобто лише 65–70% від ВВП. При цьому слід зазначити, що забезпеченість цих банківських активів об’єктивно значно краща, ніж у європейських країнах. Адже більшість цих активів – кредити, які давалась банками під заставу нерухомості чи активної частини основних фондів (обладнання, транспортних засобів тощо). У той час як у Європі банки значну частину позик корпораціям оформлювали через облігації, тобто без забезпечення.

І з цього можна зробити висновок, що з двома основними проблемами в Україні, пов’язаними з банківським сектором, Кабінет Міністрів та Національний банк упоратися можуть. У межах спільних дій із проведення грошово-кредитної політики як складника економічної політики уряду Кабмін і НБУ здатні відновити спроможність і готовність банків кредитувати клієнтів і запустити так званий кредитний мультиплікатор. Крім того, вони можуть сприяти покращенню ситуації із забезпеченням банків грошовою ліквідністю, зменшенням обсягів прострочених та безнадійних кредитів і відповідному поліпшенню фінансової стабільності банків і відновленню довіри до них з боку фізичних та юридичних осіб.

У рамках обговорення шляхів розв’язання цих двох проблем банківського сектора хотів би в межах однієї статті повернутися до ряду пропозицій, які я вже висловлював, зокрема й на сторінках УНІАН.

Рефінансування та правила поводження з ним

Спочатку нагадаю, з якими труднощами зіштовхнулись українські банки. З одного боку, у них є зобов’язання щодо депозитів перед українськими фізичними та юридичними особами, а також фінансові зобов’язання (кредити та облігаційні позики) перед іноземними переважно фінансовими установами. З другого боку, у них є кредитні портфелі, які станом на кінець січня 2009 року складаються з кредитів юридичним особам – 436,77 млрд. грн. та фізичним особам – 275,69 млрд. грн. Головна проблема банків у цій ситуації полягає в тому, що свої зобов’язання вони мають виконувати вчасно, інакше їх можуть оголосити банкрутами, а от різке падіння курсу гривні до іноземних валют призвело до того, що більшість позичальників – як фізичних так і юридичних осіб, особливо тих, що отримали кредити в іноземній валюті, – вчасно розраховуватися за своїми зобов’язанням не можуть. Ситуацію ще складнішою зробила паніка серед юридичних та фізичних особі, які вживають усіх заходів, аби забрати свої гроші з українських банків та конвертувати їх у іноземну валюту.

У цих умовах варіант допомоги банкам – дороге рефінансування на строк до одного року, – який обрав Національний банк, вважати вдалим навряд чи можливо. Фактично центральний банк цими діями заганяє комерційні банки в глухий кут. З одного боку, комерційні банки змушені брати це дороге рефінансування НБУ для того, щоб виконати свої зобов’язання перед українськими й іноземними кредиторами, з другого – вони не мають жодних можливостей якимось чином пом’якшити умови з уже виданих кредитів, надійність яких у зв’язку з цим різко падає. Дарма що більшість позичальників, особливо фізичні особи, які взяли кредити під заставу майна, намагаються будь-що виконувати свої зобов’язання. Але очевидно, що всі наявні резерви цих позичальників тануть, і вже в найближчі місяці, якщо не будуть здійснені превентивні дії з боку центрального банку та уряду, почнеться масове прострочення зобов’язань за цими кредитами, що, у свою чергу, зумовить неплатоспроможність більшості українських банків.

Мені здається, що, навіть ураховуючи всю складність ситуації, вона не є безнадійною. Тож хотів би ще раз звернути увагу фахівців центрального банку та урядовців до пропозиції, яку я виклав у статті «Що робити з іпотечними кредитами?», розміщеній в УНІАН ще в грудні 2008 року.

Враховуючи певний скептицизм, з яким я зіштовхнувся, презентуючи співробітникам НБУ цю статтю, спробую дещо докладніше зупинитися на механізмі, який я пропоную для розв’язання проблеми кредитів, отриманих під заставу житлової нерухомості.

Нам необхідно вирішити три завдання одночасно: покращити ситуацію із забезпеченням банків грошовою ліквідністю, зменшити обсяг проблемних кредитів, особливо тих, що були отримані під заставу житла, та, відповідно, поліпшити фінансову стабільності банків і відновити довіру до них з боку фізичних та юридичних осіб.

Для цього, на мій погляд, Національний банк має кардинально змінити свою ідеологію рефінансування. Уряду й центральному банкові потрібно виходити не з необхідності рефінансування банків, а з того, що його потребують фізичні особи. Для цього центральний банк має надати комерційним банкам цільове дешеве (не вище від 5–7% річних), довгострокове (до 10 років) рефінансування, а вони, у свою чергу, зобов’язані видати на ті самі 10 років кредити фізичним особам з маржею не більш як 1,5–2%, з урахуванням усіх комісійних позичальникам, які надали в заставу житлову нерухомість. Розмір таких кредитів має бути достатнім для дворічного платежу – як для оплати процентів, так і виплати основної суми боргу. У цьому випадку такі кредити не зменшують реальну заборгованість позичальників, але й не є зашморгом, що лише відтягує оголошення ними своєї неплатоспроможності. Якщо йдеться про кредити в іноземній валюті, то фізичні особи повинні будуть тут же в банку її купити й погасити зобов’язання за кредитами за ці два роки. Національний банк у межах такого рефінансування має продати банкам безготівкову іноземну валюту за своїм офіційним курсом, а банки за цим же курсом продати її відповідних фізичним особам. Для таких операцій купівлі-продажу іноземної валюти немає потреби в готівковій валюті.

За такого варіанта розв’язання проблеми протягом наступних, найтяжких для економіки країни, двох років, фізичні особи – позичальники обслуговуватимуть лише ці свої зобов’язання у гривнях. Зрозуміло, що обсяг зобов’язань істотно скоротиться, і вони будуть доступними для виконання позичальниками.

Для зменшення навантаження на золотовалютні резерви та забезпечення цільового використання коштів цього рефінансування НБУ має зобов’язати банки, котрі його отримають, здійснити декілька конкретних кроків.

По-перше, вони мають запропонувати фізичним особам – позичальникам укласти угоди, які передбачатимуть зниження на ці два роки відсоткової ставки за кредитами в іноземній валюті до 10% річних, у гривні – до 12% (незначна частина кредитів під заставу нерухомості була видана банками в гривнях) та розстрочення нинішньої заборгованості на строк до 20 років.

По-друге, рефінансування здійснюватиметься через субкоррахунки банків у НБУ, кошти з яких можна буде використати лише в кореспонденції з операціями, що проводитимуться в межах такого цільового рефінансування.

По-третє, усі банки, які отримають цільове рефінансування заборгованості фізичних осіб, номінованої в іноземній валюті, мають відкрити в Національному банку коррахунки у валютах цих кредитів. У цьому випадку вся придбана в центробанку іноземна валюта залишиться фактично в нього.

По-четверте, додатковим забезпеченням центрального банку з виданого банкам цільового рефінансування мають стати щомісячні платежі, які ті отримуватимуть від фізичних осіб.

По-п’яте, банки щомісячно в межах своїх зобов’язань з цільового рефінансування мають повертати відповідну суму центробанку через відкриті субкоррахунки.

По-шосте, усю іноземну валюту на коррахунках в НБУ банки мають використовувати лише для виконання своїх зобов’язань у іноземній валюті.

По-сьоме, банки, отримавши оплату за цими кредитами, мають весь відсотковий дохід спрямувати на формування резервів за кредитними операціями (у зв’язку з чим уряд разом з НБУ мають підготувати зміни до законодавства, що дадуть змогу банкам це зробити, не потрапивши під оподаткування доходів).

Крім того, НБУ має спільно з банками провести переговори з усіма іноземними кредиторами банків, аби ті надали відстрочку не менш як на 3–5 років щодо зобов’язань, строк погашення за якими настає у 2009–2010 роках.

Порятунок на два роки

Яке ж навантаження на золотовалютні резерви та які позитиви отримає економіка країни при розв’язанні проблеми кредитів фізичних осіб під заставу житлової нерухомості саме таким чином?

За статистичними даними Національного банку станом на кінець січня 2009 року загальна сума кредитів на нерухомість, наданих фізичним особам, становила суму, еквіваленту 102,37 млрд. грн. Крім того, загальний обсяг споживчих кредитів на строк понад 5 років сягнув 87,24 млрд. грн. Очевидно, що майже всі ці споживчі кредити насправді були надані фізичним особам під заставу житлової нерухомості. Отже, можемо вважати, що й ці кредити фізичних осіб потребують рефінансування на тих самих умовах.

Таким чином, маємо близько 190 млрд. грн. кредитів фізичних осіб, наданих під заставу житлової нерухомості. За такого розрахунку центральному банку потрібно одним траншем рефінансувати три десятих від цієї заборгованості й потім продати банкам на цю суму іноземну валюту. Тобто загальний обсяг проданої валюти (при курсі 7,7) становитиме 7,4 млрд. дол. (При наведеному вище алгоритмі кредити фізичних осіб мають бути розстрочені не менше як на 20 років, а процентна ставка за кредитами в іноземній валюті має бути не вище як 10%. Таким чином, фізичні особи одним траншем погашають заборгованість за два роки, тобто одну десяту від загального обсягу заборгованості, плюс сплачують відсотки за два роки з розрахунку 10% річних, тобто дві десятих від загальної суми заборгованості).

Наскільки ця сума велика для Національного банку? З одного боку, достатньо значна, хоча й не критична, з другого – центральний банк все рівно більшу частину обсягів цієї іноземної валюти буде змушений продати тим самим комерційним банкам для виконання ними зобов’язань у іноземній валюті перед фізичними та юридичними особами та, можливо, частково перед нерезидентами – у тому разі, якщо не вдасться домовиться з ними щодо відстрочення виконання зобов’язань.

Очевидні ж позитиви такого методу розв’язання проблеми кредитів фізичних осіб – і про це я писав раніше – такі.

По-перше, банки одержують номінальні доходи й не матимуть простроченої заборгованості. По-друге, вони отримають можливість саме за рахунок цієї валюти виконувати свої зобов’язання за іноземними валютними кредитами й за валютними депозитами. По-третє, не відбиратимуться житлові помешкання фізичних осіб, тобто не провокуватиметься соціальна напруга. По-четверте, держава нічого не дарує цим позичальникам, а лише відсуває терміни виконання зобов’язань. По-п’яте, такий шлях не потребує додаткових витрат державного бюджету, що в наших умовах є досить суттєвим плюсом. По-шосте, уряд і центральний банк, реалізувавши цей план, покажуть юридичним та фізичним особам, що банки мають достатню ліквідність і спроможність виконувати свої зобов’язання, що формуватиме умови для відновлення довіри до банків з боку клієнтів.

Як відновити довіру банку до клієнта

Отже, як бачимо, уряд спільно з центральним банком можуть відновити кредитоспроможність значної частини позичальників, поліпшивши таким чином ліквідність та фінансовий стан банків.

Ще однією проблемою банківського сектора є відновлення спроможності та готовності банків кредитувати клієнтів.

Відомо, що головною причиною майже повного паралічу кредитування клієнтів з боку банків є недовіра до них. Банки не вірять, що клієнти зможуть потім виконати свої зобов’язання і вчасно погасити отримані кредити. Банки не вірять, що в клієнтів будуть платоспроможні покупці на товари та послуги, які ті вироблятимуть у тому числі завдяки отриманим кредитам. Тому просте накачування банків рефінансуванням чи нарощування їхніх статутних капіталів нічого не дасть. Якщо не відновити довіру до позичальників, то всі отримані кошти банки так чи інакше спрямовуватимуть на валютні спекуляції.

У цьому контексті хотів би вкотре згадати «незлим» словом Національний банк. Ідеологія високих процентних ставок рефінансування НБУ коректна в умовах надмірного зростання економіки та інфляції, що формується за рахунок ажіотажного платоспроможного попиту. Водночас в умовах економічного спаду та інфляції, яка є наслідком вимушеного зростання витрат (наприклад, внаслідок падіння курсу національної валюти та зростання цін на енергоносії), високі ставки рефінансування сприятимуть ще більшому спадові економічної активності та зростанню так званої інфляції витрат, у тому числі й у зв’язку з віднесенням на витрати високих відсоткових ставок за кредитами. Тобто на сьогодні керівництво Нацбанку своїми діями сприяє стагфляції – поєднанню спаду виробництва та зростання темпів інфляції.

Уряд формує попит

Отже, повертаючись до теми відновлення кредитування з боку банків, хотілось би наголосити, що перше нагальне завдання – це формування платоспроможного попиту на товари й послуги, які виготовлятимуть позичальники. Класичним платоспроможним покупцем вважається уряд. Саме він може продукувати платоспроможний попит. Зрозуміло, що можливостей в уряду не так багато, тому він має, по-перше, чітко визначити ті сфери, які приноситимуть найбільшу користь з точки зору збільшення обсягів виробництва та зменшення непродуктивних затрат. Крім того, важливо, аби платоспроможний попит уряду формував паралельно додатковий платоспроможний попит з боку інших суб’єктів економіки.

На мою думку, уряд в умовах обмежених можливостей має зосередитися на фінансуванні лише об’єктів будівництва, пов’язаних з проведенням Євро-2012, об’єктів будівництва загальнонаціонального значення, які мають 70 і більше відсотків готовності, та заходів, спрямованих на енергозбереження в комунальному секторі (капітальне оновлення систем тепло- та водопостачання, утеплення багатоквартирних будинків, установлення індивідуальних лічильників на гарячу й холодну воду та колективних лічильників – на тепло). Зрозуміло, що кошти уряду мають бути націлені на максимальне використання продукції українського виробництва.

При цьому фінансування заходів у комунальній сфері необхідно здійснювати, лише почавши кардинальну реформу відносин у цій сфері. Потрібно провести конкурси та передати в концесію об’єкти водо-, тепло- та газопостачання. Серед головних умов конкурсу мають бути обсяги власних коштів, які концесіонер інвестуватиме в реконструкцію об’єктів, переданих у користування, та строки, за які він збирається це зробити. При цьому уряд та місцеві органи влади могли б стимулювати інтерес до зазначених конкурсів з боку інвесторів за допомогою гарантій співфінансування заходів реконструкції таких об’єктів.

Що ж до конкретного механізму участі уряду у фінансуванні та співфінансуванні зазначених проектів, то, на мій погляд, він міг бути такий.

Суб’єкти господарювання, які виграли тендер на виконання робіт, що фінансуються зокрема й за рахунок уряду та місцевих органів влади, мають отримати від банків дешеве кредитування. Підтвердженням наявності необхідного забезпечення для кредиту мали б бути казначейські зобов’язання уряду зі строком погашення в межах бюджетного року, які передаватимуться банкові на умовах акредитиву, що розкриватиметься лише після завершення та прийняття за актом замовником  – урядом чи місцевими органами самоврядування – виконаних робіт. Банки в цьому випадку, у свою чергу, мають отримати дешеве цільове рефінансування НБУ.

Після завершення робіт, що забезпечили формування грошових потоків, з яких сплачуються податки, уряд розраховується з виконавцем робіт у певному співвідношенні, наприклад 50 на 50, «живими» грошима та казначейськими зобов’язаннями уряду. Той, у свою чергу, таким самим чином розраховується з банком, а той – з центральним банком.

За такої схеми рефінансування та кредитування формується ланцюг попиту на все необхідне для виконання робіт, замовником яких є уряд. А це формує додану вартість, з якої сплачуються податки. Відомо, що в ціні будь-якій продукції, виробленій у країні, не менш як 50% – це різні податки (на прибуток, ПДВ, на доходи фізичних осіб, обов’язкові внески в соціальні фонди тощо).

Отже, уряд спільно з центробанком, запустивши механізм стимулювання платоспроможного попиту, формують систему кредитоспроможних позичальників, які самі стають частиною системи платоспроможних суб’єктів економіки.

Борис Кушнірук

УНІАН в Google News