Рауль Чілачава: Прочитав у російській газеті, що українці “вигадали Голодомор”

У нас немає контрпропаганди, інтелектуального спротиву тій брехні, яка виливається на Україну... Ми мляво реагуємо на очорнення нашого минулого й сучасності... Інтерв’ю з послом

У нас немає контрпропаганди, інтелектуального спротиву тій брехні, яка виливається на Україну... Ми мляво реагуємо на очорнення нашого минулого й сучасності...

Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Латвія, поет і перекладач Рауль Чілачава відповів на запитання УНІАН.

Пане Посол, чи не здається вам, що Європа й Америка відчувають нині деяке розчарування демократичними процесами, якщо їх можна так назвати, у Грузії та Україні?

Європа й Америка, безперечно, придивляються до нас як до країн, що прагнуть вступити в ЄС і НАТО. У них свої стандарти, свої закони, писані й неписані. Звісно, вони хочуть, аби ми їх перейняли. Будьмо відверті – це поки що не завжди вдається ні Україні, ані Грузії.

Проте, з іншого боку, чи так обов’язково все копіювати й запозичувати від наших західних партнерів? Маю на увазі цілий комплекс вимог до реформування народного господарства, політичного устрою, самоврядування. Тобто є речі, які нам не дуже підходять, якщо враховувати нашу ментальність, наше історичне минуле, наше розуміння сучасності й майбутнього взагалі.

Копіювання всього, що є на Заході, усліпу не завжди дає бажаний результат. Тому треба виходити передусім з наших національних традицій, адаптувавши їх, звісно, до сучасних демократичних вимог.

Головне, на мою думку, аби не розчаровувалися передусім наші власні народи. У цьому контексті нам є над чим працювати.

Що, на вашу думку, невдало скопіював Віктор Ющенко?

Ви знаєте, як посол я не маю ні морального, ні етичного права коментувати дії Президента. Це було б і некоректно, і неправильно...

Тоді щодо іншого Президента – Михаїла Саакашвілі. Чи припустився він якихось істотних помилок, враховуючи, що й Грузію Європа поки що не поспішає приймати у свої обійми?

Це теж питання делікатне, бо Саакашвілі є Президентом іншої країни, нехай і моєї етнічної батьківщини. Та я все-таки скажу кілька слів, бо мені дуже болить те, що там відбувається.

Саакашвілі багато зробив, аби вивести Грузію з економічного колапсу. Коли він ішов до влади, чесно кажучи, я серцем його підтримував, бо Шеварднадзе зі своїм оточенням довів країну до абсолютного зубожіння.

Нерозв’язані проблеми Абхазії та Південної Осетії стали головною причиною того, що грузинський народ дедалі частіше висловлює, як я спостерігаю, невдоволення діями Президента.

Коли Саакашвілі вперше обирався главою держави, один з політологів зауважив, що в нього скоро будуть проблеми, адже, прийшовши до влади з більш як 90-відсотковим рейтингом, він його тільки втрачатиме. І такий час настав… Саакашвілі прийшов під гаслом «забезпечення територіальної цілісності в країні», а в результаті втратив і те, що було під юрисдикцією держави.

Він клявся на могилі великого грузинського царя Давида Будівника, що об’єднає Грузію територіально, поверне втрачені регіони. З точки зору тактики, крок був правильний, бо народ прагнув здійснення наболілого, тому повірив обіцянкам, як завжди це буває…

Сьогодні ми бачимо, що всього цього не сталося, тому є розчарування. Розчарування жахливими наслідками торішньої війни та іншими прорахунками грузинської влади.

У людей з’явився синдром переможених, адже 30% території країни окуповані, навколо Грузії звужується кільце, а влада ніяк не може знайти рятівного виходу з нього.

Гадаєте, Південна Осетія та Абхазія втрачені назавжди?

Не знаю такого грузина, який міг би звикнути до такої думки. На сьогодні ці дві автономії для Грузії таки втрачені. І власними зусиллями Грузія навряд чи зможе їх повернути.

Грузія стала жертвою великої гри супердержав, тому її майбутнє залежить від домовленостей основних гравців. Сама Грузія, як не прикро про це говорити, є не суб’єктом, а лише об’єктом міжнародної політики. Не кажу вже про самопроголошену Абхазію і так звану Південну Осетію, яких разом з Росією визнали лише Нікарагуа, “Хамас”, й останнім часом про це заявив ще президент Венесуели Уго Чавес.

Щодо незалежності Абхазії та Осетії, то нині про це взагалі не йдеться. Гадаю, вони потрібні Росії лише як території для протистояння з політичними та військовими супротивниками.

На думку деяких аналітиків, Грузія перестала бути цікавою новій Адміністрації США…

Америка, як відомо, завжди виходить зі своїх національних інтересів. І це правильно, адже будь-яка держава має виходити передовсім саме з власних національних інтересів. Якщо Грузія в них не вписуватиметься, звісно, увагу їй приділятимуть мінімальну.

Якщо США вирішать розмістити ПРО на території Грузії чи на прилеглій території чорноморської акваторії, що теж припускається, вона може стати цікавим «об’єктом» для США. Поки прямо про це не йдеться, але в Грузії проурядові кола вбачають у цьому запоруку зміцнення держави. Водночас багатьох така перспектива лякає: вони вважають, що країна може перетворитися в ракетну мішень.

На мою думку, чим активніше Росія і США домовлятимуться з найважливіших міжнародних питань, тим менше декларуватиметься американська підтримка Грузії.

Про Україну можна сказати те саме?

Важко порівнювати Україну й Грузію, виходячи з їх «вагових» категорій, тобто політичних, економічних, військових можливостей.

Америка щодо України має свої інтереси, Європа – свої. Хоча в ідеалі і ті, й інші хотіли б бачити Україну в складі Північноатлантичного Альянсу, оскільки це важливий аспект колективної безпеки.

Як відреагували в Латвії на відмову Америки розміщувати ПРО в Польщі та Чехії?

Я проглядав латиську пресу, яка дуже знервовано до цього поставилася. Дехто навіть вважає, що Америка починає нехтувати інтересами Східної Європи. Натомість російськомовна преса Латвії вітає таке рішення Барака Обами, який, мовляв, зрозумів, що Росія є важливим партнером США.

Офіційне керівництво Латвії поки що це рішення не коментувало.

А кулуарно?

Кулуарно я відчуваю, що є певне розчарування.

Як сильно мобілізоване російськомовне населення Латвії?

Латвія поділена на два суспільства, які складаються з титульної нації та національних меншин, де переважна більшість – росіяни. Вони дуже часто не перетинаються, здебільшого діють самотужки.

Звісно, Росія зацікавлена, аби російськомовна частина Латвії була мобілізована й залишалась проросійською. Власне, так воно і є. Росіяни Латвії мають потужну рідномовну пресу: друковані ЗМІ, радіо, телебачення. Мають вищі навчальні заклади, школи. Багато в чому місцеві росіяни радикальніші за власне російські партії та їхніх діячів.

Як латвійська політеліта реагує на російсько-українські відносини?

Латиська етнічна еліта одностайно підтримує зовнішньополітичний курс України, спрямований на вступ до ЄС і НАТО. Це для них важливі фактори європейської безпеки. На будь-яких зустрічах, офіційних чи неофіційних, я відчуваю дуже тепле, доброзичливе, толерантне ставлення до України.

Щодо інших представників еліти, які не є автохтонами, то їх дратує будь-який прозахідний крок України. Усілякі факти та явища в Україні латиська та російськомовна преса коментують з протилежних позицій.

Наприклад, сьогодні в одній з російських газет Латвії вкотре прочитав, що українці “вигадали Голодомор” і до його жертв записали тих, хто помер випадковою смертю чи від пияцтва або потрапив під колеса, тобто вся та велика народна трагедія – то є інсинуації нинішньої української влади.

А латвійський Сейм визнав Голодомор геноцидом українського народу.

Чи не дратують етнічних латишів російські латиші?

Я б не сказав, що дратують. Вони на побутовому рівні абсолютно нормально вживаються. А ось на рівні політичному ведеться запекла боротьба, яка переходить часом у обопільні образи.

Чи можна сказати, що в латвійської політеліти сформувалося одностайне ставлення до України?

Я сказав би, що так, оскільки в усіх наших основоположних прагненнях Латвія підтримує Україну. Водночас латиші стежать за громадською думкою, за соціологічними опитуваннями в Україні й бачать, що в народу ще немає такого одностайно схвального ставлення до євроінтеграції і вступу до НАТО, тому радять проводити ретельну роз’яснювальну роботу серед мас.

Що вам удалося зробити на посаді посла взагалі?

Звичайно, питання делікатне, але можна справді дещо перелічити з того активу, який має сьогодні посольство.

За період мого перебування в Латвії успішно продовжується українсько-латвійський діалог. На президентському рівні пройшло кілька зустрічей. До речі, Президент Затлерс торік тричі відвідав Україну. Систематично відбуваються візити голови Сейму Латвії, міністра закордонних справ до України. Ми провели два засідання міжурядової комісії з питань економічної, промислової та гуманітарної співпраці, три бізнес-форуми в Україні та Латвії, створили Українсько-латвійську ділову раду, Координаційну раду з питань діаспори при посольстві.

Українська ділова рада опікуватиметься конкретними двосторонніми бізнес-відносинами. Ми також підписали низку важливих міжурядових угод і договорів, які мають велике значення для вдосконалення правової бази нашої співпраці. Встановлено партнерські відносини між регіонами: Одеса – Віденський край Латвії, Івано-Франківськ – Єлгава, Харків – Даугавпілс.

Радує і тішить те, що намітилася консолідація української діаспори в Латвії, яка налічує близько 60 тисяч вихідців з України. Це третя етнічна група в країні після росіян і білорусів. У Ризі функціонує українська середня школа, де викладання ведеться українською та латиською мовами. Маємо п’ятнадцять українських культурних товариств у всіх великих містах, де живуть етнічні українці.

Хочу додати й те, що вдалося зробити мені як письменнику й перекладачу. Назву передовсім збірку віршів та поем Тараса Шевченка «Доля» з моєю передмовою, що вийшла в перекладах найкращих латиських поетів і мала великий резонанс. Буквально тиждень тому латиською мовою надруковано велику антологію української класичної та сучасної поезії «Вітер з України», до якої ввійшли твори понад дев’яноста українських авторів, починаючи від Шевченка й закінчуючи поетами ХХІ століття.

Водночас я сам переклав і видав твори кількох класиків латиської поезії, а саме: Яніса Райніса, Аспазії, Олександра Чака, Ояра Вацієтіса.

А як ви встигаєте все це робити?

(Сміється). Мене завжди про це запитують... А я просто так дію все життя. Коли був заступником міністра в Києві, водночас викладав у кількох вузах, керував дисертантами, перекладав, писав... По-іншому своє життя не уявляю.

У Латвії взимку дуже довгі ночі. Після роботи йду додому (живу поруч з посольством), сідаю за комп’ютер і працюю, поки не засну.

Чи не важко виконувати належно свої обов’язки посла без чинного міністра закордонних справ?

Для держави, звичайно, було б краще мати повноправного міністра. Кажу повноправного, тому що в.о. не має права голосувати на засіданнях Кабміну, приймати кардинальні рішення тощо.

Хоча, наскільки про це можна судити з відстані, міністерство функціонує нормально, принаймні наше посольство не відчуває браку уваги з боку центрального керівництва, ми працюємо у звичному режимі.

Нещодавно відомі українці закликали країни-гаранти безпеки України з проханням скликати міжнародну конференцію з метою забезпечити реальні гарантії безпеки України, задекларовані Будапештським меморандумом. Чи справді, на вашу думку, сьогодні перед Україною постала реальна загроза втрати незалежності?

Латвія, як член НАТО, безперечно, має свій голос у Північноатлантичному Альянсі й там, як правило, фіксує свою позицію. Я абсолютно переконаний у тому, що латвійське керівництво сприятиме, аби ці гарантії були задіяні з боку країн, які обіцяли їх нам свого часу, коли Україна відмовилася від власної ядерної зброї.

Звісно, у даному разі дипломатія має бути на передовій лінії, бо дуже багато залежить від того, як ми доносимо до світової спільноти, до світових лідерів нашу позицію.

Теоретично сьогодні загроза є для всіх, оскільки світ непевний, є багато держав, які нестабільні у своїх поглядах, прагненнях, дотриманні тих обіцянок, які колись давали.

Вислів «хочеш миру, готуйся до війни» не скасовано, тому ми повинні бути готові захистити свій суверенітет.

Можливо, десь і виношується якийсь зухвалий сценарій щодо України. Наприклад, нещодавно читав російську книжку якогось вигаданого автора Олександра Волі «Американське сало». У книжці йдеться про те, як в Україні відбуватиметься заколот, як повалять «помаранчевих» тощо. Щойно придбав іншу книжку – «Історія українсько-російських воєн», де подається «цікавий» погляд на історію України й Росії. Ще одна новинка – роман «Поле бою – Україна» – моделює ситуацію в Україні на 2010 рік. Наприклад, у Криму відбувається заколот, і півострів займають російські війська… Тобто на літературному, публіцистичному рівні ведеться «артпідготовка», аби в разі чого люди були готові до таких подій.

Але, як я неодноразово казав і писав, Україна – не Грузія. Сподіваюся, далі літературного залякування справа не піде.

Як, на вашу думку, Україна мала б реагувати на таку поки що інформаційну атаку з боку Росії,?

Ми давно і багато говоримо про абсолютну незахищеність нашого інформаційного простору, однак не робимо майже нічого для його захисту. У нас немає контрпропаганди, інтелектуального спротиву тій брехні, яка виливається на Україну зі шпальт газет, теле- й радіоефіру, з Інтернету. Ми невпевнено і мляво реагуємо на відверті спроби очорнити минуле й сучасність України.

Тож нам треба постійно дбати про ефективний захист власного інформаційного простору, а інсинуаціям протиставляти правду. Це потребує чималих фінансових і інтелектуальних ресурсів. Та, гадаю, інформаційна війна дешевша, ніж війна справжня. Про це треба пам’ятати й не економити на життєво важливих для держави сферах.

Розмовляла Оксана Климончук

Фото сайту http://www.intelligent.lv

УНІАН в Google News