Енергетична безпека Європи в обхід Росії

Є лише один трубопровід, який доправляє каспійський газ в обхід Росії... Поки на Заході ведуть балачки, Китай побудував собі нафтопровід з Казахстану… Росія завойовує позиції в Україні, але втрачає їх у Болгарії…

Є лише один трубопровід, який доправляє каспійський газ в обхід Росії... Поки на Заході ведуть балачки, Китай побудував собі нафтопровід з Казахстану… Росія завойовує позиції в Україні, але втрачає їх у Болгарії…

ПРОГРАЮЧИ ЕНЕРГЕТИЧНУ БИТВУ: ЯК І ЧОМУ США І ЄС НЕОБХІДНО ОСВОЮВАТИ ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОН. Журнал енергетичної безпеки

Чорноморський регіон дедалі більше потрапляє в центр уваги міжнародного співтовариства протягом останніх п`яти років. І, безумовно, так триватиме і в найближчі десять років. По-перше, з часу вступу Румунії і Болгарії до НАТО в 2004 році і до ЄС в січні 2007 року Чорноморський регіон став новим східним кордоном НАТО і ЄС. В результаті, стабільність і безпека в регіоні стали безпосередньою турботою для ЄС. По-друге, регіон є одним з основних маршрутів транспортування нафти і газу з регіону Каспійського моря до Європи.

Хоча значущість регіону для геополітики і безпеки вже давно визнано, його критична роль (особливо коли його кордони розглядаються в ширшому контексті євразійської та євроатлантичної енергетичній безпеки) не отримала гідної уваги аж до зіткнення Росії та Грузії в серпні 2008 року.

Усі країни регіону мають різну динаміку, і існує лише один спільний знаменник як для зміцнення співпраці, так і для активізації конфлікту в басейні Чорного моря, – енергія. Проте енергія більшою мірою стала питанням конфронтації, а не об`єднання. Подобається їм це чи ні, всі країни регіону залучені в енергетичну політику. І суперечки через транспортування каспійської нафти і газу за участю всіх головних дійових осіб в регіоні триватимуть і в майбутньому у зв`язку з конкурентними інтересами.

Чому Чорноморський регіон має важливе значення для енергетичної безпеки ЄС

Енергетична безпека є одним з основних питань на порядку денному зовнішньої політики ЄС, а в Чорноморському регіоні геостратегічні наслідки її забезпечення є для ЄС найбільш очевидними. Географічно цей стратегічний регіон сполучає Європу з Росією, Каспійськими і близькосхідними державами, які володіють значною кількістю світових запасів нафти і газу. Більшість транзитних маршрутів з цих регіонів доправляють нафту і газ через Чорноморський регіон і прилеглі до нього держави до Європи.

Чорноморський регіон стикається з численними проблемами, найголовніші з яких це відтавання заморожених конфліктів і політизація міжетнічних відносин як на державному, так і на регіональному рівні, яка містить ризик подальшої ескалації цих конфліктів. Ці ризики, у поєднанні з регіональною роздробленістю на декількох фронтах, формують серйозний потенціал для дестабілізації потоків постачань енергоресурсів, зокрема, з Каспійського регіону на західні ринки.

Як відомо, важливим питанням європейської енергетичної безпеки є диверсифікація джерел постачань і маршрутів транспортування, з тим щоб зменшити залежність від однієї конкретної країни – Росії. Розробка нових перспективних транспортних маршрутів з багатого на вуглеводні Каспійського басейну до Європи через південну територію Чорноморського регіону відіграє ключову роль у вирішенні цієї проблеми безпеки. Це основна причина, через яку Чорноморський регіон перебуває в центрі європейської енергетичної безпеки.

Боротьба за маршрути транспорту нафти і газу в басейні Чорного моря

Контроль над трубопровідними маршрутами є майже так само важливим, як і контроль над ресурсами, що проходять ними. Підвищення потенціалу здобичі нафти і газу за останні два десятиліття потребує нових інфраструктурних потужностей для відрізаних від морських шляхів прикаспійських держав. Ця проблема стала серйозною турботою для ЄС і США.

Як каспійська нафта і газ потраплятимуть на західні ринки, бажано в обхід території Росії? Нафтопроводи Баку – Супса, Баку – Тбілісі – Джейхан, а також газопровід Баку – Тбілісі – Ерзерум стали відповіддю на це питання – і плодами зусиль Захід має відповісти на нього.

Маршрути транспортування нафти

Традиційно каспійська нафта доставлялася на західні ринки через російські чорноморські термінали. Після розпаду Радянського Союзу нові проекти не планувалися. Попередні проекти були зосереджені на транспортуванні азербайджанської нафти. Існуючий трубопровід від Баку до російського нафтоналивного терміналу в Новоросійську був збудований в 1997 році. Ще один, який ішов з Баку до грузинського чорноморського порту Супса, був модернізований і почав функціонувати в 1999 році. Родовища казахстанської нафти були зв`язані тільки з російською трубопровідною системою. В результаті створення Каспійського трубопровідного консорціуму казахська нафта з 2001 року почала транспортуватися до Новоросійська. Деякі вузькі місця перешкоджали розширенню цієї системи, поки Росія не посилила свій вплив, подвоївши її пропускну спроможність до 1,3 мільйона барелів на добу в 2008 році.

Дедалі більші кількості нафти потребували і кращої інфраструктури. Крім того, перевезення нафти танкерами по Чорному морю призвело до збільшення числа зимових затримок, посилення заходів безпеки, заторів і екологічних проблем в протоках Босфор і Дарданелли. Все це підготувало грунт для декількох проектів в обхід Босфору.

Нафтогон Баку – Тбілісі – Джейхан був перший прямим транспортним зв’язком між Каспійським і Середземним морями в обхід турецьких проток, а також території Росії. США підтримали будівництво цього нафтогону з пропускною спроможністю 1 мільйон барелів на день, спрямованого на постачання азербайджанської і, можливо, казахської нафти. Він став до ладу в червні 2006 року. Така траса трубопроводу була не найекономічнішим варіантом, але вона мала геополітичні переваги, йдучи в обхід Росії, Вірменії та Ірану. Таким чином, це був компроміс між Заходом і Азербайджаном / Туреччиною.

Регіон має потребу у більшій пропускній здатності для експорту нафти, зокрема, від гігантського родовища Кашаган, де видобуток нафти почнеться десь до 2015 року. Одним з початкових варіантів був реверсний потік в українському нафтопроводі Одеса – Броди. Він був побудований в 2001 році при активному заохоченні з боку ЄС і США з тим, щоб зменшити залежність від Росії шляхом залучення каспійської нафти у цей трубопровід, спрямований з півночі на південь. Цей план був підтриманий з боку Азербайджану, Грузії, Литви, Польщі і України. Але політична підтримка не була втілена в життя, і нафтопровід простоював до 2004 року. Тому Україна була вимушена пустити по трубі російську нафту. З 2005 року вона доправляла російську сиру нафту на південь до Чорного моря. Попередній український уряд планував повернутися до початкового проекту трубопроводу і почати постачання каспійської нафти на північ з Одеси до Бродів, а потім подовжити його до Плоцька в Польщі. Новий уряд досі зберігає мовчання щодо зміни спрямування потоку трубопроводу.

Інші варіанти чорноморських трубопроводів включають наступні проекти:

· Пан’європейський газопровід: від румунського чорноморського порту Констанца до італійського міста Трієст на Адріатичному морі, який проходить через Сербію, Хорватію і Словенію. У 2007 році міністри Румунії, Сербії, Словенії, Хорватії і Італії підписали меморандум про взаєморозуміння щодо будівництва трубопроводу у присутності комісара ЄС з енергетики. Не очікується, що трубопровід буде завершений до 2015 року.

· Трубопровід AMBO: від Бургаса в Болгарії через Македонію до адріатичного порту Влор в Албанії, який, таким чином, сполучає Чорне море з Адріатичним. Цей проект в даний час припинений через низку перешкод, зокрема, запеклий опір його розташуванню біля Влора, основного прибережного курорту Албанії.

· Трансанатолійський нафтопровід (TAP): від чорноморського порту Самсун до Джейхана в Туреччині, який спочатку планували завершити в 2012 році. Прогрес роботи у цьому напрямі італійсько-турецького консорціуму Eni-Calik досі був незадовільним.

· Трубопровід Бургас – Александруполіс (або трансбалканський трубопровід): від міста Бургас в Болгарії до грецького порту Александруполіс на Егейському морі. Відповідна угода була підписана в 2007 році Грецією, Болгарією і Росією, але ніякого конкретного прогресу з тих пір не було зареєстровано. Болгарський уряд досі не завершив оцінку впливу на навколишнє середовище і фінансові розрахунки.

Окрім Бургас – Александруполіс, усі ці проекти просувалися й підтримувалися з боку США і ЄС. Росія є засновником і головним акціонером в проекті нафтопроводу Бургас – Александруполіс. Ще буде видно, скільки з них буде втілено, але час спливає. Поки на Заході ведуть балачки про ці трубопроводи, Китай спокійно побудував нафтопровід від Казахстану аж до Китаю.

Маршрути транспортування природного газу

У той час як нафту можна транспортувати з Каспійського регіону кількома способами, єдиний шлях для транспортування каспійського газу на споживчі ринки пролягає по трубопроводах. В даний час існує тільки один трубопровід, який доправляє каспійський газ на західні ринки в обхід території Росії: Баку – Тбілісі – Ерзерум. Постачання газу по ньому з азербайджанського родовища Шах-Деніз у Каспійському морі до Грузії почалися в грудні 2006 року, а до Туреччини – через рік. Азербайджанський газ потім транспортується через турецьку трубопровідну систему до Греції.

Існує кілька проектів трубопроводів для постачання каспійського газу на західні ринки. Серед них:

·  «Інтерконнектор Туреччина – Греція – Італія» (ITGI): призначений для транспортування каспійського газу до Греції і Італії через територію Грузії і Туреччини.

· Проект «Набукко», який має доправляти азербайджанський і туркменський газ (можливо, і газ з інших джерел) до Австрії через Грузію, Туреччину, Болгарію, Румунію, Угорщину і, можливо, через інші країни Центральної Європи. Його активно підтримують ЄС і США.

· Газопровід "Білий потік", який підтримує ЄС: він має транспортувати азербайджанський і туркменський газ до Європи через Грузію, Чорне море, Україну та Румунію. Він має відгалужуватися від нафтопроводу Баку – Тбілісі – Ерзерум у Грузії, іти до Супси, а потім через Чорне море – до українського Криму або Румунії.

· "Південний потік": трубопровід, який підтримує Росія, спрямований на транспортування частково російського, частково каспійського газу до Європи через Чорне море.

Цілком імовірно, що не всі ці проекти будуть реалізовані. Що ще важливіше, чим довше ці проекти будуть відкладатися, тим менше шансів, що в майбутньому для них знайдеться природний газ. У той час як трубопровідна дипломатія Заходу в останні декілька років не вдається, незважаючи на велику кількість проектів, Китай поволі, але наполегливо прагне стати важливим гравцем в регіоні Каспійського моря.

Ми були свідками поступових результатів чіткої трубопровідної політики Китай упродовж останніх декількох років. Наприклад, трубопровід Туркменистан – Китай був запущений в грудні 2009 року (лише через три з половиною роки після початку переговорів), і нафтопровід Казахстан – Китай уже почав качати казахстанську нафту до Китаю.

Росія та Іран також отримали користь від бездіяльності Заходу. Туркменистан побудував новий газопровід і збільшив потенціал експорту свого газу до Ірану. Приблизно в той самий час Азербайджан почав продавати газ як Росії, так і Ірану.

Ці нові експортні угоди, подальші плани і геополітичні події за останні два роки почали міняти геополітичний баланс сил в Чорноморському і Каспійському регіонах.

Російсько-грузинський конфлікт і трубопровідна політика в Чорноморському регіоні

У серпні 2008 року Чорноморський регіон потрапив у центр уваги міжнародного співтовариства. У той час, поки причини військового протистояння між Грузією і Росією все ще обговорюються, геополітичний баланс і енергетичні інтереси конкуруючих держав у регіоні вже почали змінюватися.

Через Грузію проходять 3 трубопроводи: нафтопроводи Баку – Супса, Баку – Тбілісі – Джейхан і газогін Баку – Тбілісі – Ерзерум. У 2008, під час воєнних дій, Грузія звинуватила Росію в спробі бомбити енергетичні трубопроводи (зокрема, Баку – Тбілісі – Джейхан). Проте ці скарги були спростовані Путіним та іншими офіційними особами Росії. Як тільки в Грузії побачили надійний альтернативний енергетичний коридор маршрутам, де домінувала Росія, вона стала «вузьким місцем» трубопровідної політики в Каспійсько-Чорноморському регіоні.

13 серпня 2008 року нафтогін Баку – Супса і газопровід Баку – Ерзерум були перекриті – як запобіжний засіб. За тиждень до початку бойових дій нафтопровід був закритий через пожежу на компресорній станції в Туреччині. Батумський нафтовий термінал у Грузії також скоротив постачання в результаті тимчасового припинення залізничного руху через вибух. Закриття транспортних магістралей змусило значно скоротити видобуток нафти і газу в Азербайджані.

Коли Дмитро Рогозін, представник Росії при НАТО, заявив, що "є дві дати, які змінили світ останніми роками: 11 вересня 2001 та 8 серпня 2008", він виглядав панікером. Проте в сенсі енергетичної політики він може мати рацію. Короткотривалий збройний конфлікт у Грузії може мати довгострокові наслідки для євразійської і евроатлантичної енергетичної політики.

Після війни в Грузії ЄС запустив ініціативу «Південного газового коридору» для постачання газу з Каспійського регіону і Ближнього Сходу до Європи. ЄС визначив низку країн-партнерів в рамках цієї ініціативи, зокрема Азербайджан, Туреччину, Грузію, Туркменистан, Казахстан, Ірак і Єгипет. Поки що як проекти Південного коридору, що мають стратегічне значення для ЄС, були визначені четверо: ITGI, Набукко, "Білий потік" і «Трансадріатичний газопровід» (зв`яже грецьку газову систему з італійською мережею через Албанію та Адріатичне море). Разом проекти Південного коридору забезпечуватимуть необхідний транспортний потенціал для доставки від 60 до 120 млрд. кубометрів каспійського і центральноазіатського газу до Європи щороку.

Російсько-українська газова криза і трубопровідна політика в Чорноморському регіоні

Україна є важливою енерготранзитною країною. Через неї проходить близько 80% газового експорту Росії до Європи. Російський газовий експорт до 18 країн різко скоротився в січні 2009 року через суперечки між Росією і Україною з цілого ряду причин, включаючи заборгованості, ціноутворення, транзитні тарифи, компанії-посередники тощо. Центральна і Південна Європа серйозно постраждали.

Газова криза 2009 року була тривожним дзвінком для ЄС. Він не тільки підкреслив недостатні можливості ЄС пом`якшити ситуацію у разі перебоїв з постачаннями, а й продемонстрували, що Південно-Східна Європа є найслабкішою ланкою Європи з погляду безпеки постачань газу. Саме тому розвиток Південного газового коридору, який набув особливого значення після серпневої війни 2008 року в Грузії, розглядається якраз як один із ключових пріоритетів ЄС для постачань каспійського та близькосхідного газу до Європи.

Концепція Південного коридору складається з декількох проектів: газопроводи "Набукко", "Білого потоку" і "Інтерконнектор Туреччина – Греція – Італія» є першими серед них. Усі ці проекти передбачають участь принаймні однієї чорноморської країни. Поки остаточних інвестиційних рішень не було прийнято щодо жодного з цих проектів.

Після виборів в Україні і приходу президента Віктора Януковича до влади в Україні почали схилятися до Росії у сфері енергетики і питань безпеки. Росія і Україна підписали угоду від 21 квітня 2010 року про надання значних знижок у ціні на російський газ для України в обмін на продовження оренди Чорноморського флоту Росії в Севастополі до 2042. Через місяць, 28 травня 2010 року, Газпром і НАК "Нафтогаз України» погодилися розглянути питання про потенційне спільне підприємство на засадах «50:50» як перший крок у можливому злитті двох компаній.

Росія почала завойовувати позиції в Україні, але втрачати їх у Болгарії. Новий болгарський уряд, очолений прем`єр-міністром Бойко Борисовим, припинив реалізацію Болгарією трьох проектів (газопроводу "Південний потік», нафтогону Бургас – Александруполіс та АЕС "Белене») на своїй території відразу ж після вступу на посаду в липні 2009. Майбутнє нафтопроводу досі залишається непевним, але Росія робить успіхи щодо "Південного потоку".

Регіональні ініціативи з розвитку співпраці

Чорноморський регіон століттями був місцем конфронтації. Після закінчення "холодної війни" з`явилася надія, що в регіоні може виникнути середовище співпраці.

За останні два десятиліття було ініційовано низку регіональних ініціатив з метою об`єднання країн в Чорноморському регіоні. Проте тут так і не вдалося досягти відчутних результатів, і більшість з ініціатив вважаються неефективними. Наприклад, Організація чорноморського економічного співробітництва, створена в 1992 році, яка охоплює всі країни басейну Чорного моря, не змогла вийти за рамки обміну різнорідними інтересами його членів. Щось подібне можна сказати також майже про всі ініціативи ЄС.

У «Зеленій книзі» Єврокомісії 1995 року (присвячена енергетичній політиці Європейського союзу) підкреслюється важливість Чорноморського регіону для енергетичної безпеки Європи і наголошується, що співпраця з країнами регіону має важливе значення для забезпечення безпеки транзиту до країн Європейського співтовариства. Була розпочата Ініціатива міждержавного транспортування нафти і газу до Європи, спрямована на забезпечення безпеки постачань енергоносіїв за допомогою активізації діяльності існуючих мереж і нових нафто- і газопроводів до Європи через регіон Каспійсько-Чорноморського басейну.

У повідомленні Єврокомісії в листопаді 1997 року міститься оцінка потенціалу Чорноморського регіону і появи тут взаємодії країн. Висновки Ради Європейського союзу від 13 грудня 1997 року підкреслили стратегічне значення регіону для ЄС. Рада міністрів ЄС в 1998 році заявила, що заохочення до експлуатації маршрутів експорту каспійської нафти і газу матиме вирішальне значення для майбутнього процвітання регіону.

Єврокомісія і Європейський парламент закликали до розробки стратегії для Чорноморського регіону. Але ЄС вчергове продемонстрував свою нездатність встановити дієвий формат для регіональної співпраці, яка включає всі зацікавлені сторони.

 «Бакинська ініціатива», розпочата в 2004 році як регіональний політичний діалог з метою зміцнення співпраці між ЄС і Чорноморсько-Каспійським басейном в енергетичній і транспортній галузях, вважається невдалою. Від неї в цьому плані не відрізняється і Європейська політики сусідства, розпочата в 2004 року для взаємодії з тими країнами на південній і східній периферії ЄС, які відіграють життєво важливу роль в забезпеченні енергетичної безпеки ЄС, або як постачальники чи транзитні країни.

"Чорноморська синергія" - це ініціатива, офіційно запущена в 2008 році, що розглядається як доповнення до Європейської політики сусідства. Енергетика, мабуть, є основною рушійною силою цієї ініціативи, хоча вона – лише одна з 13 ключових галузей, в яких співпраця має бути посиленою. Ініціатива полягає в інвестуванні в новий Транскаспійський-Трансчорноморський коридор і розробці можливої загальної правової бази енергетичної політики.

У 2009 році ЄС прийняв "Східне партнерство", щоб сприяти встановленню тісніших економічних і політичних зв`язків з шістьма сусідніми країнами, зокрема Грузією та Україною. ЄС хоче, зробити цю ініціативу реальною шляхом встановлення партнерських відносин в трьох важливих секторах: навколишнє середовище, транспорт і енергетика.

Від самого початку метою цих трьох ініціатив ЄС було зближення охоплених ними країн з ЄС. В той час як «Східне партнерство» сприяє просуванню країн-партнерів до ЄС, «Чорноморська синергія» спрямована на розвиток регіональної співпраці навколо Чорного моря. «Східне партнерство» кладе край невдалій політиці добросусідства, а «Чорноморська синергія» досі мала обмежений успіх. Бракує як економічної, так і політичної потужності. Жодна з трьох ініціатив не стала успішною через політичні суперечності, відсутність видимих успіхів і яскравих проектів, недостатність ресурсів, обмежену участь і координацію.

Ці ініціативи повинні вийти за рамки риторики і бути втілені у конкретні дії. Для цього ЄС має розробити всеосяжну стратегію, яка б розглядала Чорноморський басейн як регіон можливостей, а не фрагментований регіон нестабільності. Це означає інтенсивний і постійний діалог у всіх сферах, що становлять спільний інтерес для ЄС і всіх країн регіону, зокрема з Росією.

Висновки

Чорноморський регіон стає дедалі важливішим стратегічним перехрестям в геополітиці ХХІ століття. Він пов`язує Європу з енергією багатих на неї країн в Каспійському регіоні, і результатам стає вузол декількох нафтових і газових трубопроводів і трубопровідних проектів. Якщо ЄС серйозно ставиться до диверсифікації джерел енергії і підвищення у довгостроковій перспективі (після 2025) своєї енергетичної безпеки, регіон повинен стати пріоритетним для ЄС, оскільки нафтові і особливо газові показники в значній мірі залежатимуть саме від нього.

Чорноморський енергетичний пейзаж має різко змінитися в найближчі 5-10 років не лише тому, що країни регіону стають важливим транспортним коридором для видобутку нафти і природного газу, який надходить до Європи, але і тому, що вони стають все більш привабливим місцем для розвідки і виробництва.

Туреччина вже активізувала свої зусилля у співпраці з великими міжнародними нафтовими компаніями щодо розвідки в глибоких водах Чорного моря. На 17 червня 2010 року нафтова компанія "Шеврон" і найбільший виробник нафти в Росії "Роснефть" домовилися про ключові принципи інвестування спільної діяльності щодо розвідки і видобутку нафти в Чорному морі. Нарешті, Румунія 30 червня 2010 року оголосила про результати свого десятого Раунду ліцензування, виставивши п`ять ліцензій на розвідку в Чорному морі. Румунія отримала перші кошти після того, як Міжнародний Суд в лютому 2009 року встановив новий морський кордон між нею і Україною для врегулювання суперечки, яка тривала з 1997 року.

Взаємозалежність є основою енергетичної безпеки. Це вулиця з двостороннім рухом. Тут повинна бути інтенсифікація зусиль для вирішення спільних майбутніх завдань і підвищення енергетичної безпеки країн-членів ЄС і його сусідів на Чорному морі. Створення надійних механізмів забезпечення енергетичної безпеки у дусі взаємовигідної і недискримінаційної міжнародної співпраці і відвертий діалог між всіма учасниками в Чорноморсько-Каспійському регіоні має величезне значення. Конфронтація ніколи не буде рішенням.

Доктор Согбет Карбуз, Асоціація середземноморських енергетичних компаній, Франція, Журнал енергетичної безпеки

УНІАН в Google News