Чому прем'єру Фінляндії вистачає двох охоронців, а в нас - паркани з синіх мундирів?

Це дивно звучить, але на з’їзді ЄЛДР у далекій Фінляндії я мав більше однодумців щодо України та її майбутнього, ніж в українському парламенті. Так не повинно бути. І не буде...  

Днями я повернувся з Конгресу Європейської партії ліберальних демократів і реформаторів (ЄЛДР), який проходив у Гельсінкі. Це одна з найбільших політичних організацій Європи – вона об’єднує 56 ліберальних партій європейських країн, має третю за кількістю фракцію у Європарламенті та майже третину місць у Європейській комісії. 

На три дні я знову потрапив до політичного середовища, яке помітно відрізняється від вітчизняного, і в якому мені було комфортно.  

Я розповідаю це не для того, щоб агітувати за лібералізм. Хоча ніде правди діти: цінності ліберальної демократії є базовими для Європи загалом і, відповідно, для всіх ключових сегментів європейського політичного спектру.

Пишу це есе задля того, аби спробувати знайти відповідь на сакраментальне запитання вітчизняної політики: чому у нас нічого не виходить? Чому, попри всі балачки про родючу землю і суперове георозташування, Україна з року в рік топчеться на місці? Чому Бог дав нам усе, окрім розуму цим усім розпорядитись?

…Так от, атмосфера середовища, до якого я прибув, відчувалася, у прямому значенні, «з вішака». У гардеробі зі мною приязно привітався сивий чоловік, який теж здавав пальто, поцікавився, хто я, звідки приїхав. Виявилося – ірландський міністр у справах Європи Дік Рош. На тому ж Конгресі його обрали на пост Віце-президента ЄЛДР…

Далі – відкриття Конгресу. Господиня форуму – прем’єр-міністр Фінляндії Марі Ківініемі (лідер партії «Keskusta» («Центр»), що входить до ЄЛДР) прибула в супроводі лише двох охоронців, та й то одного залишила біля входу. Незважаючи на присутність однієї з перших осіб держави та цілої низки провідних політиків континенту – жодних тобі поліцейських кордонів і навіть рамок-металошукачів. І нікому з тих, хто бажав підійти до фінського прем’єра, не заламували рук і навіть не намагалися якось завадити. Я, наприклад, поспілкувався з пані Ківініемі цілком вільно і спокійно.  

Остап Семерак і Марі Ківініемі

Дивлячись на це все, я з сумом згадував перекриті київські вулиці та шеренги в синіх мундирах, за якими зазвичай ховаються нинішні начальники України.

А тим часом їхні колеги в Європі без пафосу і помпи роблять свою справу. І я маю враження, що роблять її краще й відповідальніше. Європейський політик небагато балів заробить на примітивному популізмі чи на передвиборчій брехні. Дуже сумнівними були б там перспективи партії, яка в опозиції рвала б на грудях сорочку, вимагаючи підвищення соціальних стандартів, а відразу після отримання влади наплювала на б всі свої гасла та ще й стала б роздувати інфляцію, збільшувати комунальні тарифи, підвищувати пенсійний вік чи «перекривати кисень» підприємцям.

Крім того, європейська партія, яка всерйоз претендує на владу, не може собі дозволити лише ганити все, що роблять опоненти, а щоразу мусить пропонувати реалістичну альтернативу. Щоби потім, прийшовши до влади, дотримуватися задекларованого.

Я погрішив би проти правди, якби стверджував, що Європа живе безхмарним і безпроблемним життям. Проблеми там є, і чималі. Передусім, кризу переживає Європейський Союз як такий. Поки що він не зміг виконати місії «Сполучених Штатів Європи» – створити альтернативу США в якості глобального центру впливу. До того ж, ЄС важко «переварює» приєднання нових країн, потерпає через залежність від енергоносіїв. Дуже серйозною є й демографічна проблема – Європа на очах старіє.

Проте, на відміну від нас, європейці мають значно більше шансів зі своїми бідами впоратися. Бо поки наші можновладці заговорюють людям зуби черговими ненауково-популярними побрехеньками, європейські політики намагаються чітко й відверто формулювати насущні проблеми і знаходити реальні рецепти їх вирішення. Адже жодної хвороби не вилікувати, поки не сформульований діагноз.

А ми тим часом живемо у своїй ілюзорній матриці – очевидно, сподіваючись, що все якось само собою «розсмокчеться» чи «перемелеться», що «на наш вік вистачить» – і  щоразу втрачаємо шанси на прогрес і розвиток. Хвороби не лікуються, накопичуються, стають хронічними або й прогресують. І замість того, аби принаймні пройти обстеження, ми переконуємо самі себе: «покращення вже відбувається». Заради ілюзій не гребуємо нічим. Бо наразі наша «реальність» – це відмова від збагаченого урану (читай – закриття перспектив українських вчених-фізиків та де-факто втрата статусу космічної держави) в обмін на фото з американським президентом. Що пізніше перекреслюється візитом в Україну Уго Чавеса.

Продовжуючи гратися «в знахарку», врешті-решт ми ризикуємо опинитися у глухому безвихідному куті. Або, щонайменше, у такому собі цивілізаційному «ізоляторі», вибратися з якого і потрапити у товариство здорових буде дуже непросто.

Про перебування нинішньої влади України в полоні ілюзій яскраво свідчать і згадані вище неадекватні заходи з охорони «височайших тіл». Звідки така захисна реакція? Можливо, причина в тому, що замість нормальної дискусії європейського зразка українська влада веде з опозицією (та й з усіма проявами громадянського суспільства) справжню війну: глушить, душить, кидає за ґрати. А раз вона «на війні», то й поводить себе відповідно до законів воєнного часу – ніяк не зважаючи на те, що її фобії породжені не стільки реальними загрозами, скільки маревом уяви.

І тим не менш, заручником цієї війни є, фактично, все суспільство. Бо люди, які мали б зосередитися на тверезому вирішенні проблем цього суспільства, займаються казна-чим, лише не своїми прямими обов’язками. Для більшості наших політиків – це нудно і неважливо – виконувати свою роботу. Бо ж легше витрачати профінансований платниками податків час на приємні знайомства з потрібними людьми, на вивчення питання, що де погано лежить, на інформаційні війни.

Європейці вже давно настільки заплуталися в наших проблемах, що для багатьох із них – будемо відверті – легше забути про існування України на мапі Європи, ніж намагатися зрозуміти, чому одна з найбільших і потенційно найбагатших європейських країн ніяк не може наблизитися до, здавалося б, простих стандартів – свободи слова, чесних виборів, священного права власності.

Але є серед європейців і такі, хто дослуховував мене до кінця, і задавав дуже просте запитання: «Ви можете чесно окреслити свої проблеми, бажано на папері, та повідомити, з ким говорити з цього приводу? Ми хочемо вам допомогти».

І я не маю відповіді на це запитання. Тоді я почав розмірковувати методом виключень.

Говорити про Україну реальну – тобто про чіткий план дій для неї – наразі не вдається ні нинішній владі, ні, на жаль, опозиції в усьому її розмаїтті. І всі «нові» чи «якісні країни», в т. ч. і «для людей» – не більше, ніж чергова ілюзія перед черговими виборами.

Політичні «ветерани» змушують країну блукати по замкненому колу, годуючи її популізмом у негомеопатичних дозах. Люди знов і знов голосують за того, хто в черговий раз збреше, що вже завтра збільшить мінімальну зарплату…

І, як на мене, очікувати прогресу від політиків, які за світоглядом та способом мислення є продуктами минулого, не варто.

Висновок напрошується сам собою: на перший план у цій країні має вийти нове покоління політиків, яке є принципово іншим. Воно мислить сучасними реаліями, сповідує ті самі цінності, якими живе європейська цивілізація, а відповідно, здатне відкрити для українців двері до гідного життя. Простіше кажучи, зробити так, щоб ми жили одним життям з Європою, і так, як у Європі.

Це дивно звучить, але на з’їзді ЄЛДР у далекій Фінляндії я мав більше однодумців щодо України та її майбутнього, ніж в українському парламенті. Так не повинно бути. І не буде.

Знаю Україну реальну. Моїх друзів, знайомих, колег – людей реальних справ, чітких цифр і щирих переконань. Нас багато, хоч на сьогодні ми не в домінуючій позиції. Ми – нова генерація українських політиків, які світоглядно й особистісно формувалися на руїнах совка, у боротьбі за незалежність України. Реально незалежна і вільна країна – такий був наш юнацький амбітний план. 

Ми – такі ж, як я – разом розпочинали свій політичний шлях зі студентського голодування на київському Майдані, яке увійшло в історію як «Революція на граніті». Ми робили і робимо чесні кар’єри – хто в офісах та у власних фірмах, хто в політиці. Я робив партійну кар’єру – і, можливо, не повірите, але став народним депутатом, не заплативши жодної копійки. Я ніколи не намагався заробляти на політиці. І я досі думаю, що коаліція БЮТ і «Регіонів» була, є і мусить бути неможливою. І що після цинічних розпродажів депутатських мандатів (чи будь-яких інших місць у владі) всі наші розмови про європейські цінності та устремління вже нічого не варті. Бо як і раніше, залишаємося невимовно далекими від Європи і чужими для неї…

Але ми – такі, як я – сутнісно відрізняємося від тих, хто розглядає політику як спосіб отримати «хлібне» місце чи як додаток до свого бізнесу.

Тож я думаю, що саме ми – нове покоління – мусимо розпочати новий діалог зі світом. Я вже розпочав. Приєднаєтеся?

Остап Семерак, народний депутат України (БЮТ), міністр опозиційного уряду

УНІАН в Google News