Слоїста столиця (фоторепораж)

- Чули, депутатові в обличчя кислотою ливанули? - Та у нього ніби і до цього кисле обличчя було. - Це в якого з них? - Та у всіх практично...

Нині Київ переживає чергове нашестя помаранчевих і біло-блакитних. Майдан біля стін Конституційного суду вже розрісся практично до перетину вулиць Горького і Саксаганського з одного боку і перетину Жилянської і Великою Васильківської – з іншого. У цьому місці зростання кількості мітингуючих відбулося головним чином за рахунок притоку прихильників Юлії Тимошенко.

Бютівці до того ж зайняли дворик Печерського суду Києва на Хрещатику, проголосивши тут «територію, вільну від «януковичів». Слід визнати: правильний хід, оскільки зранку туди хотіли нагрянути регіонали. Принаймні, про спробу вчинити силове захоплення будинку суду з боку біло-блакитних заявив керівник аналітичного департаменту НУ Анатолій Луценко.

Журналісти, що штовхаються біля КС, рушають у бік до будь-якої метушні в натовпі: а раптом буде бійка, ловлять кожен поголос, вже не знаючи, чому і вірити. Розмови приблизно такі:

- Чули, депутатові в обличчя кислотою ливанули?

- Та у нього ніби і до цього кисле обличчя було.

- Це в якого з них?

- Та у всіх практично.

На Горького вже з`явилися намети Партії Регіонів, на кожній з яких написи: «Власність народного депутата України». Те саме написано на великому армійському наметі з вивіскою «Штаб». Щоправда, всередині штабу ми нікого не виявили, також ніхто з регіоналів не зміг назвати прізвище народного обранця, чиї намети встановлені на Горького. Про власника «власності» нас тільки повідомили:

- Він з Партії Регіонів.

Міліція обіцяла перевіряти підозрілих персон, і своєї обіцянки дотрималась. Тепер правоохоронці в Києві раз-по-раз влаштовують фейс-контроль, щоправда, якщо ти підозрілий, але йдеш з якимось прапором, то шмонати, швидше за все, не будуть. Мабуть, бояться: хтозна, власністю якого депутата виявляться ті чи інші прапори.

Найсумніше явище під стінами КС – біотуалети, але справа навіть не в ароматах, які вони поширюють, а те, що сюди стоять переважно жінки. Чоловіки ж воліють, уникаючи величезних черг, облегшуватися за огорожею піврозваленого будинку на вулиці Горького.

А взагалі групки мітингуючих можна зустріти в дуже різних частинах міста. Особливо їх багато на бульварі Лесі Українки, де в ряд стоять десятки автобусів з різних частин країни, які привезли як прихильників опозиції, так і прихильників прем`єра.

По обидві боки дороги – ланцюжки автобусів з різних куточків України. Сьогодні вони – головний притулок для тих, хто приїхав. Там люди сплять, обідають, ховаються від дощу.

У хвості автобусної колони, яка дещо утруднює дорожній рух – мікроавтобус, набитий дітьми. Теж не київський. Ми вирішили, що підтвердилися чутки про повторне незаконне використання дітей в масових акціях. У машині з дітьми сиділа жінка, яка не змогла нам відкрити двері і відмовилася розповісти, чому тут стоїть зачинений автобус, набитий дітьми. А раптом пожежа чи ще щось? Втім, за політичною колотнечею нікому до цього немає справи.

Трохи пізніше постежили ми і за тим, для чого, власне зібралася вся ця, вибачте на слові, слоїста публіка. Якось навіть не здивувало, що люди, присутні на Європейському майдані (так нашвидкоруч перехрестили опозиціонери Європейську площу) виглядали ніби свіжішими й життєрадіснішими. І кольори опозиції були яскравіші, що, цілком можливо, впливало на настрій людей.

Та й лідери опозиційні – Юлія Тимошенко, Вячеслав Кириленко і Юрій Луценко дали дуже навіть оптимістичний заряд, набагато позитивніший за ті, що їх трохи раніше відправляли коаліціонери своїм виборцям.

Але ще не встиг закінчитися помаранчевий мітинг, як з боку справжнього Майдану (того, що незалежності) почулися веселі нотки. Це “блакитні” випустили на сцену невідомого ді-джея, який ритмічно поєднував “гоцалки” і короткі речівки Партії регіонів. Мабуть, зарядженим опозиціонерам, які і гімн заспівали, і “Україну” з Тарасом Петриненком (ту саму, що добре запам`яталася ще з Майдану зразка 2004), драйву бракувало. І кинулися крізь пости міліції на дискотеку. Грітися. І тоді вже здавалося: є ж щось, що об`єднує українців. І що не такі вони вже і різні, як досі нам намагаються “втулити”.

Дмитро Стаховський, Антон Зікора

УНІАН в Google News