9 травня: військові історії

Я не знаю, чи є щось більш зворушливе, ніж їх військово-польові романи. Я не знаю, чи є дружба міцніша, ніж їх фронтова. У черзі за безкоштовною армійською кашею біля монумента Слави я не побачила жодного ветерана – їм було б важко її вистояти.

Все ж таки у нашого народу все гаразд з почуттями, з пам`яттю і з культурою. Сьогодні 9 травня від метро Арсенальна до музею Великої Вітчизняної війни йшли тисячі людей від малих до старих. Стареньких з медалями і орденами дбайливо вели під руки родичі. Ветерани і учасники війни сьогодні були головними героями, це було їх свято. Молоді тата і мами підводили до них дітей, їм вручали квіти, їх вітали щирими словами, потиском руки, усмішками і просто вдячним і шанобливим кивком голови.

Здається, що квітів з кожним роком біля монументів Великої Вітчизняної війни покладають дедалі більше, а ветеранів стає дедалі менше. Майже всі, кого мені вдалося побачити і розговорити, це були «парубки» останнього військового призову. Я вслухувалася в їх розповіді, і розуміла, що все раніше написане і сказане про війну – правда. Вони тікали на фронт в шістнадцять років, горіли в танках, їх «списували» в тил, а вони всупереч усьому знову і знову рвалися на фронт, ну хоча б в автомобільну частину. Їх залишилося мало, але в їх фрагментарних розповідях є вся історія війни, Курськ, Сталінград, Москва.

Я не знаю, чи є щось більше зворушливе, ніж їх військово-польові романи. Я не знаю, чи є дружба міцніша, ніж їх фронтова.

Ми обіцяли, але так і не змогли зробити їм зубні протези, ми казали, що зможемо забезпечити їх дешевими ліками і путівками, але теж не змогли. Що там путівки, адже ми навіть «святкову дев`ятитравневу» можливість безкоштовно поговорити по телефону з однополчанами – теж відмінили. У черзі за безкоштовною армійською кашею біля монумента Слави я не побачила жодного ветерана – їм було б важко її вистояти. Вони гуляли алеями, спускалися до монумента Батьківщина-матері, просто їли морозиво. А я підходила до них з одним єдиним проханням «розкажіть про війну».

Їх убили в Берліні в перукарні

Олександра Михайлівна Білоусова, голова ради ветеранів 42-го прожекторного полку 8-ої армії 7-го корпусу ППО:

У мене три брати загинули на фронті, а батько повернувся калікою. Тому коли в 1942 році мені виповнилося 16 років, я пішла на фронт. З першого до останнього дня я була прожектористом–наводчиком.

У 1943 році, коли звільняли Київ, мені вдалося так засліпити німецького військового льотчика, що він упав у Дніпро, і за це мені дали медаль «За відвагу».

Дійшли до Берліна, там наш полк брав участь у психічній атаці – ми засліплювали літаки. На відстані двохсот метрів один від одного стояли наші прожектори. За командою «Промінь» ми спрямовували в небо потоки світла, а потім почала бити «Катюша». Це було 5 травня. 8 травня про завершення війни було оголошено, і п`ятеро дівчат з нашого взводу пішли до перукарні робити зачіски. З вікна снайпер убив їх усіх. Коли була зустріч на Ельбі, пішла на їхні могили, все п`ять лежать поряд – отак ми закінчили війну.

«Злітаючи, я подумав, що більше не побачу кіно»

Петро Миколайович Шаблюк:

З фронтовиків-друзів у мене вже нікого не залишилося. Млин перемелював долі і життя. Я пам`ятаю перший екіпаж, перший бій біля Перемишля. Я був танкістом, мені вдалося врятуватися. А хлопці загинули. А ще Сталінград був. Адже там «ні кроку назад» було. Пам`ятаю наступ, пішла артилерія і ми з криком «Ура!!!» І тут я відчув, що злітаю вгору і думка така: вже кіно ніколи не побачу. Вижив. Після трьох місяців лікування мене визнали непридатним до військової служби, але Україна була окупована, повертатися не було куди - просився в автомобільний батальйон.

Сурмач і медсестра

Михайло Григорович Коновалов, служив в 52-й дивізії:

Я лежав і помирав від малярії. Поспіхом мені дали хінін, не звернувши уваги, що я просто не зможу його проковтнути. І тут з`явилася медсестра. Її звали Рая. «Бач помирати зібрався, - посміхнулася вона. – От-от війна скінчиться, а він тут надумав”. Узяла цигарку, розкрутила її, забравши цигарковий папір, заклала в нього нову порцію ліків і поклала мені до рота, вливши ковточок води. Я раптом відчув, що ліки ковзнули всередину, і я вже за десять хвилин зрозумів, що видужаю. Коли вона виявила, що я нічого не їм, то хитро усміхнулася і принесла вареників – лікарі ліпили для себе, а вона знала, що українець не зможе від такої страви відмовитися. Я не помер завдяки її щасливій появі. Потім я дізнався, що вона – вагітна. І що батько дитини відмовляється її визнати. Пам`ятаю, як Раю відправляли додому, на неї чекав важкий шлях, а я встиг наздогнати її машину і віддав їй мішок з продуктами. Багато років у вухах у мене стояв її надривний прощальний плач. Я знайшов її через шістдесят два роки в Нижньому Тагілі, через передачу «Чекай мене». У неї були свої діти і внуки, у мене - свої. «Чому ти тоді так плакала?» - запитав я. «Я їхала в нікуди, без грошей, без чоловіка, без продуктів. І раптом ти - з речовим мішком їжі. Це було так несподівано, так чудово», - сказала вона. А потім полізла до шафи і показала мені той самий речовий мішок, в якому я приніс їй продукти. Вона зберігала його всі ці роки.

УНІАН в Google News