Він завжди дуже швидко їздив

Він завжди дуже швидко їздив

Покійний фотограф Віктор Суворов кожен день свого життя він проживав як останній. А таким людям не страшні ні смерть, ні забуття. Планувалося, що кошти, виручені з виставки його робіт, яка відкрилася сьогодні в галереї Ра, підуть на лікування.

Планувалося, що кошти, виручені з виставки робіт київського фотографа Віктора Суворова, яка відкрилася сьогодні в галереї Ра, підуть на його лікування. І коли ще все готувалося, автор лежав в Інституті нейрохірургії після автомобільної аварії, в яку потрапив два тижні тому. У нього було безліч переломів і пошкоджений хребет, але у нас, його друзів, ще жевріла надія на те, що він встане. Не вірилося, що така сильна морально і фізично людина може просто так померти, але в ніч з десятого на одинадцяте його не стало. Впродовж кількох годин він пережив три серцеві напади: два вдалося відбити, третій приніс смерть.

Безперечно, Віктор був одним з кращих фотографів Києва. І справа тут навіть не в техніці зйомки, а в його ставленні до своєї роботи. Він знімав усе, що ворушиться і все, що застигло, відпрацьовуючи кожен об`єкт до останнього. Коли фотографував, то буквально зливався з тим, що потрапляло в його об`єктив, в єдине ціле. Віктор завжди діяв жорстко, ломився вперед як танк. Він мав таку харизму, що йому не потрібно було пред`являти посвідчення й акредитаційні картки: перед ним і так розчинялися всі двері. Для нього не було дрібниць. Він ніколи ні в кого не питав дозволу на зйомку, як це роблять деякі. Вітя просто вважав всіх людей частиною світу і бачив свою місію в тому, щоб фотографувати цей світ - таким, яким він його бачив. Справжнє його прізвище була Міщенко, але він узяв собі псевдонім Суворов, і навіть, знаю, хотів звернутися до паспортного столу, щоб офіційно змінити дані.

Ми неодноразово ходили з ним на завдання. Пам`ятаю, одного разу вирушили робити репортаж з баржі, яка замерзла на середині Дніпра. Йшли у відлигу через ламку кригу, ноги почали провалюватися, в чоботи потекла вода. Вікторові було важче: він «качок», та ще обвішаний технікою, а тому ризикував піти під воду набагато більше, ніж я. Тоді він віддав мені одну з своїх сумок, і ми продовжили ковзати через кригу, тримаючись за руки, готові у разі небезпеки витягнути один одного. Дійшли.

- Так і потонути недовго, - сказав я, коли ми вже відпочивали на баржі.

У відповідь Вітіна фраза була передбачувана до неможливості:

- Чого там потонути. Головне, щоб апаратура залишилася цілою.

Усе так: для справжнього майстра інструмент, яким він робить свою справу, завжди важливіший за власне життя. А фото вийшло просто чудове: чорно-біла картинка з мостом, через який мчить поїзд метро. При цьому видно, що знімок захопив частину крана на баржі. Коротше, людині, яка не розуміється, це нічого не скаже, той, хто знає, зрозуміє, що довелося подолати фотографові, щоб вийшла така картинка.

Ми годинами готували його виставки. Я робив підписи до картинок, він питав поради: які саме фото вибрати, в якому порядку їх краще розставляти.

- Ну, не знаю. Адже є, напевно, якісь правила, як це робити.

- А ти без правил. Як відчуваєш, так і роби, - відповідав Віктор.  Так діяв і він.

До речі, багато з цих фото ви можете відсьогодні побачити в галереї «Ра» (за адресою Богдана Хмельницького, 32). Тут, зокрема, представлені фотографії з серії «Іртиш. Вибране», зроблені в Казахстані. Також можна особливо виділити його роботи про наркоманів і людей, що живуть з ВІЛ.

Одного разу я поїхав до Москви, і Вітя попросив мене завезти диск із своїми роботами на один з фотоконкурсів, який проводився там. Не пам`ятаю, як це називалося, але це було найбільший захід такого роду в колишньому СРСР. Він тоді сказав:

- Закинеш їм диск. Я, звісно, ні на що не сподіваюся, оскільки вже чотири роки туди висилаю свої фото, і все марно. Але хай подивляться.

Він зайняв друге місце на конкурсі, а я вибачився:

- Вибач. Погана нога. Тільки друге місце.

Він відповів:

- Неважливо. Я вже переміг. Тоді, коли знімав кілька років все це.

12 травня в галереї «Ра» зібралися всі, хто знав його – багато фотографів і журналістів. Ми хотіли допомогти йому видужати, але не встигли. Люди вже вносили пожертвування його сім`ї – дружині та дворічному синові Івану, який, до речі, ще не знає про смерть батька.

Він їхав у своєму «Фольксвагені» на повній швидкості з Житомирської області, де знімав кар`єри. Відбулася технічна поломка, щось кудись злетіло (наразі точно не скажу, що саме). Це й стало причиною аварії. Напевно, то було веління долі, яка залишила нам одне головне питання: чому? Але при всьому можна упевнено сказати, що кожен день свого життя він проживав як останній. А таким людям не страшні ні смерть, ні забуття.

Олексій Просєкін, фото Дмитра Стаховського

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter