СКІЛЬКИ ДАЛИ ЗА ДИПЛОМ, ПАНЕ КИСЛИНСЬКИЙ?

Днями заступник міністра внутрішніх справ Геннадій Москаль заявив, що в заступника голови СБУ Андрія Кислинського фальшивий диплом про вищу освіту. За логікою, перше, що мав би зробити Кислинський, – скликати пресу й продемонструвати диплом…

Ми завітали на рідний факультет історика, заступника голови СБУ Кислинського, аби знайти там бодай якісь сліди колишнього студента, розпитати викладачів – як він навчався, про що дипломну писав...

Днями заступник міністра внутрішніх справ Геннадій Москаль заявив, що в заступника голови СБУ Андрія Кислинського фальшивий диплом про вищу освіту.

Звинувачення серйозне. За логікою, перше, що мав би зробити Кислинський, – скликати пресу й продемонструвати громадськості справжність свого диплома. Чи хоча б якось адекватно відреагувати на закиди колеги з силового відомства. Натомість інтерес Москаля до свого диплома пан Кислинський пояснив відчуттям «абсолютної безкарності депутатського мандата з бажанням за будь-яку ціну догодити своїм політичним вождям...» Що, напевне, справді має місце – щодо політичних вождів і політичного підтексту загалом. Нагадаємо, що Москаль демонструє свої симпатії до пані Тимошенко, Кислинський – тривалий час був не останньою особою в оточенні Ющенка. І заради справедливості зазначимо, що виступав з досить влучною критикою нинішнього прем’єра.

Ще заступник голови СБУ пообіцяв відзвітувати про диплом своєму роботодавцю, сказав, що вітатиме прокурорські перевірки щодо своєї освіти, і пообіцяв у разі чого не триматися за крісло. Таким був зміст відповіді-заяви, переданій УНІАН 28 вересня.

Ми захотіли поцікавитися в пана Кислинського про деталі його студентського життя – скажімо, у кого й на яку тему він писав дипломну роботу, проте він так і не вийшов на контакт. Секретарка в приймальні весь день ховала шефа від набридливих журналістів – то в нього люди, то він виїхав на зустріч, і врешті заявила – освіта Кислинського – це його особиста справа...

Нічого собі особиста, подумала я. Якби він залишився працювати у своєму рідному Красному Лучі на Луганщині – скажімо, приватним підприємцем на базарі, – то це була б його особиста справа. Але ж він узявся відповідати за нашу з вами безпеку... А доти давав цінні поради самому главі держави.

Гадаю, кожен, хто працює держслужбовцем, навіть дрібним, знає, якій перевірці піддаються його дані. Не кажу вже про правоохоронні органи... Якось я збиралася викладати іноземну мову в Міліцейській академії. Мої дані, біографії моїх родичів і родичів мого хлопця перевіряли майже півроку. А тут ось пан Кислинський прийшов на посаду заступника голови СБУ, а його анкету навіть не піддали сумніву?..

Судячи з заяви голови СБУ Валентина Наливайченка, йому байдуже, хто його заступає. Сказав, що диплом його заступника має перевірити Головна державна служба України. Та поки що служба не отримувала такого доручення.

Насправді – ну що таке диплом про вищу освіту в наш буремний час. Більшості людей він узагалі непотрібен. Достатньо мати середню спеціальну, аби знайти непогану роботу...

Проте пан Кислинський, судячи з усього, не захотів обмежуватися освітнім рангом спеціаліста з експлуатації і ремонту гірського електромеханічного устаткування та автоматичного оснащення (так звучить його фах, який він здобув у Краснолучанському гірському технікумі) і вирішив стати істориком, викладачем історичних дисциплін. Цю його спеціальність освячено не деінде, а в найпрестижнішому університеті України – Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. За твердженням Москаля, диплом, отриманий Кислинським у КНУ, – фальшивка... Хоча не уточнив, чи документ виготовлено якимись умільцями, чи його справді виписав декан факультету.

Звісно, Геннадій Москаль, хоч і міліціонер, але сприймати кожне його слово на віру, мабуть, було б неправильно. Тож ми вирішили завітати на «рідний» факультет «історика» Кислинського, аби знайти там бодай якісь його сліди, розпитати викладачів – яким він був студентом. Тим більше що закінчував він вуз, якщо вірити продемонстрованим Москалем документам, не так давно – 2000 року.

Прямую в Червоний корпус – у деканат історичного факультету. Там натрапляю на заступника декана Юрія Гомана. Привіталася, представилася. Кажу, що хотіла б дізнатися, чи вчився тут такий-то пан.

– Дуже радий за вас, що ви журналіст, – заявив пан Гоман.

З його тону зрозуміла, що на журналістів він уже чекав.

– Відповідно до закону про інформацію, ви не маєте права збирати дані про особу. І взагалі ми не беремо участі у ваших політичних штучках. Ми розуміємо вашу цікавість до цієї справи, але нічим вам не можу допомогти, – строго відчеканив він.

Я не стала пояснювати панові заступнику декана, що йдеться не просто про особу, а людину, яка брала й бере участь (хай і непряму) в ухваленні політичних рішень. І громадяни мають право знати, хто сидить “нагорі” і з яким дипломом. Та й сам факультет має бути зацікавлений у тому, аби його дипломи не ставилися під сумнів.

Отже, далі розмовляти було марно, і я вирішила пройтися по кафедрах. На одній з них натрапила на її завідувача. У кабінеті він сидів сам, тож був відвертий, хоча й попросив не вказувати його прізвище. Похвалився, що в нього майже феноменальна пам’ять, але такого студента пригадати не може.

– Як не можете? Та він ж на таких високих посадах працює: заступник керівника Секретаріату Президента, заступник голови СБУ…

– Не може бути?! Усі наші випускники – Володя Литвин, Коля Томенко, Юра Павленко – приходять до нас на різні свята, а про цього вперше чую. Навіть Діма Табачник раз у п’ять років з’являється – він на нас трохи гнівається, бо ми його тут в аспірантуру не пустили...

Справа про диплом добряче зачепила мого співрозмовника.

– Я б, можливо, ще зрозумів, якби цей Кислинський удовольнився дипломом якоїсь там міжрегіональної академії, яку закінчує десять тисяч чоловік щороку, а то ж ні… Ой, як не люблю, коли нас обманюють!

Просить мене прийти через кілька годин – каже, порозпитує колег, може вони такого студента згадають.

...Приходжу на істфак за дві години. Дівчата з кафедри скаржаться на свого шефа – дуже перейнявся «цим Кислинським». Але так ніхто нічого й не пригадав. Знайомлюся з випускницею 2000 року – вона залишилася працювати на факультеті. Це мала б бути “однокурсниця” пана Кислинського, який “закінчив” факультет тоді ж. Показую їй фото, каже, що такого на історичному факультеті точно не було, навіть серед заочників.

Іду на іншу кафедру.

– Я тут працюю 15 років, пам’ятаю всіх, – розповідає викладачка, яка теж просить її не називати, коли взнає, що йдеться про СБУ.

Довго розглядає фото “дипломанта” свого факультету…

– Щось не пригадую...

Але щоб перевірити свою пам’ять, іде в архів факультету, каже, там зберігаються справи до десяти років, тому справа Кислинського точно мала б бути.

– Будьте певні, такого студента в нас не було! – сказала вона, повернувшись.

Отже, Андрія Кислинського не знають ні випускники 2000 року, ні викладачі. В архіві його даних теж немає.

…Є таке чудове кіно, пролетарська романтика “Весна на Зарічній вулиці”. Стрічці – років з п’ятдесят, але, як для наших політиків, вона досі не втратила актуальності. Там показано, яких зусиль докладають люди, щоб отримати бодай середню освіту, як ходять до вечірньої школи, як не сплять ночами, готуючись до іспиту. Знаєте, окремих наших державних мужів слід примусово відправити на перегляд цього фільму. Щоб зрозуміли: навіть у житті посадової особи сучасної України є місце подвигу. Ну хоча б у тому, щоб отримати справжній, вистражданий диплом. Не просто виписати собі. А походити для порядку на лекції, посидіти в бібліотеці, скласти іспити.

...Знаєте, тепер, гадаю, панові Кислинському обов’язково треба якийсь закордонний вуз закінчити – щоб усім на зло довести свою інтелектуальну спроможність. Не треба Гарвард, щось простіше... Але щоб цього разу по-чесному, лекції, підручники, лабораторії... Спробуйте, пане Кислинський, вам же всього 34 роки! Навіть якщо ви не всидите в нинішньому кріслі.

УНІАН в Google News