Після опромінення я проголодував 144 дні й одужав

Голова Асоціації українських банків Олександр Сугоняко в перші місяці аварії на ЧАЕС командував ротою зв’язку і має власний унікальний досвід виживання після радіації...

Голова Асоціації Українських банків Олександр Сугоняко пройшов через Чорнобиль як командир роти зв’язку з травня по жовтень 1986 року. Він досі зустрічається з колишніми підлеглими та зі вдовами загиблих ліквідаторів, допомагає їм, як може. Зв’язківці у Чорнобилі виконували особливу місію. Від них залежала координація дій пожежників та саперних частин, через них ішли команди з Києва та Москви... Згадує Олександр Сугоняко...

1985 року я працював у Житомирській філії Київського політехнічного інституту. Коли стало відомо, що вибухнув Чорнобиль, то надіслав зі своєї зарплати науковця тридцять рублів на підтримку постраждалим. Я відчував, що скоро сам там буду. Тож не здивувався, коли принесли повістку з військкомату. Там було сказано, що я маю їхати на 25 днів у Чорнобиль з 19 травня.

Повістку отримала дружина. Якби вона знала, що до чого, то, напевно, сховала б її. Насправді відрядження затяглося на п’ять місяців. Щойно сформували окрему 664-у лінійно-кабельну рота зв’язку. Для цього набрали по одному-два хлопці з кожного району Житомирської області...

Ми приїхали в зону 30 травня. 664-а роти мала завдання прокласти кабель між усіма військовими частинами, які там дислокувалися. Кабель кидали з машини просто на землю... Оскільки він лежав на поверхні, його часто розривали, особливо коли виконували роботи з деактивації і знімали  верхній шар грунту. Потрібно було весь час виїздити на ремонт.

Ми прокладали кабель та забезпечували його подальше обслуговування.

Радіацію не відчуваєш, не знаєш - є вона чи її немає... Було багато пилу, і ми працювали в респіраторах. Через півгодини міняли їх, вони ставали червоними. Тепер ми знаємо, що це був радіоактивний йод.

Пам’ятаю, їдемо по селу, кладемо кабель, а в хатах - двері відчинені, на дворі висить білизна, часом - у ночвах, так і не розвішана... По двору бігають кури, собаки, свині. Село є, але людей немає. Це було найжахливіше...

Нас усіх обдурили. Сказали, що забирають на двадцять п’ять днів, а коли закінчився цей термін, дали повістки - на сорок п’ять днів, а потім сказали, що будете служити стільки, скільки потрібно.

Ми розуміли, що цю роботу потрібно комусь виконувати, зв’язок необхідно забезпечувати.

Згодом нам показали наказ міністра оборони, у якому наша рота значилася окремим рядком. Там було чітко написано, що нас мали призвати 19.05, а звільнити 24.10. За цей час склад штабу помінявся чотири рази... 

Хлопці були дуже відповідальні. Був у нас сорокатрирічний старшина Мушанецький. Коли прокладали кабель, він зламав руку і я хотів відправити його додому, але він відмовився їхати. Сказав, що чергуватиме на КПП – там теж треба комусь сидіти.

Стосунки в роті були специфічні - як на фронті. Пригадую такий випадок...

Годували нас добре, але, якось харчування різко погіршилося. Наші люди красти люблять усюди... Рота прийняла рішення не йти на обід. Ситуацію швидко виправили, адже це було при штабі, інформація швидко дійшла до генерала. Пам’ятаю когось із винуватців збиралися нагородити, то після цього навіть нагороди відкликали.

За ті півроку ми з солдатами стали близькими людьми... І зараз періодично зустрічаємося, листуємося. Вони звертаються до мене, коли виникають проблеми. Ось наприклад, із посвідченнями ліквідатора...

Коли в незалежній Україні старі, радянські посвідчення почали міняти на нові, то достовірність їх ретельно перевіряли, вимагали документи про те, що ми були в зоні. Хлопцям видавали зарплату на підставі довідки, яку зберігали в бухгалтеріях. Бухгалтер мого інституту здогадалася мені її віддати, а чимало моїх солдат, які здавали їх у колгоспні контори, просто їх втратили. Я разом з ними ходив по архівах, але там нічого немає. Ми малювали карту наших пересувань, я знайшов свідків - військових, котрі працювали з нами в зоні. Посвідчення вдалося поновити. 

Десятьох з моєї роти вже немає серед живих. І жодному з них медики не пов’язали смерть із опроміненням. Ось недавно в мене був командир відділення Томачевський... Він непритомніє, відчуває слабкість, а лікарі кажуть: якщо хочеш, щоб це пов’язали з Чорнобилем, то дай довідку...

Особисто я в зоні не відчував жодних проблем зі здоров’ям, але через кілька місяців після повернення мені стало дуже погано. Раз на квартал, як належало, ходив на обстеження, показники ставали дедалі гірші. Лікарі ніяких рекомендацій не давали, тож я перестав до них ходити. Думаю, що я живий тільки тому, що я вірю в Бога... Я сказав: “Боже, усе у твоїх руках”...

Якось я  натрапив на замітку в газеті “Радянський спорт”. Там писали, що людина, якій ще не час помирати, може проголодувати п’ятнадцять днів - без лікарів - і одужати. А якщо їй належить померти, то це лише прискорить цей процес. Я вирішив спробувати. На десятий день голодування мені стало краще, і я зрозумів, що житиму. З тієї радості я проголодував за перший рік 144 дні. І справді одужав.

Але не тому, що голодував – я це зрозумів тільки згодом. Голодування - це лише інструмент, який послав мені Бог...

Записала Лана Самохвалова

УНІАН в Google News