Історик Любов Крупник: Серед радянських адвокатів були "білі ворони", які намагалися захищати політв'язнів

Інтерес суспільства до справи Василя Стуса не стихає, тож УНІАН поспілкувався з істориком Любов’ю Крупник про те, чи існували в часи СРСР адвокати, які дійсно захищали своїх підзахисних, або ж всі, без винятку, "танцювали" під дудку КДБ.

Як працювали адвокати в радянські часи, чи була у них можливість дійсно захистити дисидентів, інакомислячих?

Ваш інтерес, напевно, обумовлений книгою про Василя Стуса? Там левова частина книги – документи з кримінальних справ. Коментарів не так вже й багато. І тих, хто цікавиться зараз цією темою, через ці матеріали може зануритися в той історичний час. Були видані також дуже цікаві спогади адвокатів дисидентів Діни Камінскої - «Записки адвоката», Нелі Немиринської - «Про судові справи і трохи про себе».

На мою думку, за будь-яких обставин все ж грає роль особистість. Навіть у КДБ були якісь рідкісні винятки, хоча система була жахливою. Те ж стосується інших правоохоронців, у тому числі адвокатів. Люди були загнані в певні рамки, але у них також часто залишався якийсь простір для вибору. Так, в СРСР було декілька адвокатів, які дійсно захищали. І вони, переважно, з Москви. Впало в око, що серед таких відомих адвокатів-дисидентів були жінки - Неля Немиринська, Софія Калістратова, Діна Камінская.

фото УНІАН

Як багато було таких справжніх адвокатів?

Їх було надзвичайно мало. Це була не проста справа – знайти такого адвоката політв’язню. Коли Раїса Руденко шукала захисника для свого чоловіка Миколи (Микола Руденко – український письменник, філософ, засновник Української Гельсінської групи, - УНІАН), у Києві усі відмовлялись. Семен Глузман згадував, що «київські адвокати, допущені до дисидентських справ, поводилися негідно, вони боялися». Їй порадили поїхати до Москви, потім - звернутися до Нелі Немиринської у Ворошиловграді (зараз Луганськ).

Поки вона шукала, їздила, судовий процес відбувся. Але Неля Немиринська поїхала у мордовський табір до Миколи Руденка. Сполучення було погане, дрезину до селища Лісне треба було чекати до ранку, і жінки вирішили не втрачати час та пішли пішки вісім кілометрів по тріскучому морозу. Це дуже вразило навіть керівництво табору, а для політв'язня це була величезна моральна підтримка.

Адвокати розуміли, що їх можливості обмежені. Вони приступали до обов’язків, вже коли звинувачувальний висновок було складено. З кінця 1920-х років правоохоронній системі ламали хребет, підпорядковували карально-репресивній машині… Після смерті Сталіна дещо змінювалося, але суди, правоохоронна система, були снарядами тоталітарної держави. Судовий політичний процес був виставою, де все було наперед розписано, де адвокат грав таку собі декоративну роль.

Василя Овсієнка (український громадський діяч, член Української Гельсінської групи, - УНІАН) захищав київський адвокат Сергій Мартиш. Окремим політв’язням намагалися сфабрикувати ще один термін по кримінальних статтях. Овсієнку у 1979 році інкримінували, що він начебто напав на міліціонера, повідривав йому ґудзики - «хуліганка». Мартиш так побудував захист, що показав, наскільки безглузді були обвинувачення. Це привело до люті з боку прокурора, який кричав на адвоката…

фото ua.depositphotos.com

Політичних захищали адвокати, які мали спеціальний допуск до таких справ. Це були перевірені люди, але серед них, як бачимо, були «білі ворони», які дійсно намагалися захищати. Вони розуміли, що не можуть радикально змінити долю підзахисного. Але, наприклад, Софія Калістратова, яка захищала генерала Петра Григоренка (Петро Григоренко – радянський генерал-майор, який виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів, за свою легальну правозахисну діяльність був розжалуваний у рядові і позбавлений усіх державних ознак, - УНІАН), створила таке клопотання, яке можна тільки задовольнити, бо інакше - ганьба на цілий світ. Ця інформація дійшла до Заходу і викликала хвилю засудження каральної психіатрії, поклавши початок розвінчанню підлості радянської каральної психіатрії. Здавалося, що праця адвокатів - сізіфова, але, крапля за краплею, у справі того ж Григоренка це призвела до розголосу, що змусило Радянський Союз випустити генерала на Захід.

Можна сказати, що ці  адвокати - герої. Їх імена вартують того, щоб ми про них говорили.

Є думка, що судді, прокурори з Києва в ті часи були більш жорстокі до дисидентів, ніж їх колеги з Москви. Це правда?

На думку московського адвоката Софії Калістратової, КДБ в Україні було жорстокіше, ніж в Москві. Політв’язні з інших республік за такі ж самі «провини» не отримували такі терміни, як українські. Взяти Івана Світличного. Він за антирадянську агітацію і пропаганду відбув сім років таборів суворого режиму, та п’ять заслання. Повернувся інвалідом.

Чому так?

Одна з причин у тому, що в Україні у 1970-1982 роках КДБ очолював Віталій Федорчук. У цей період було розгорнуто справу групової розробки «Блок» (в 1971 році були розпочаті масові репресії, в тюрмах і психлікарнях опинились сотні людей, – УНІАН). На багатьох справах дисидентів резолюції зроблені зеленим чорнилами, його характерним почерком. Це свідчить, що він особисто переглядав справи.

У спогадах дружини Світличного описуються його операції в колонії й на засланні, які знищили його здоров’я, суворий клімат, який вбивав його. Його можна було звільнити за станом здоров’я, але Світличний відбув «від дзвінка до дзвінка».

По-друге, Україна в складі СРСР була далеко не другорядна республіка. Після оголошення Незалежності в 1991-му, Михайло Горбачов сказав, що без України СРСР не може існувати. Тому з проявами національно-визвольного руху боролися досить жорстоко.

фото REUTERS

Чи були якісь привілеї, «надбавки до зарплати» в адвокатів, які працювали в політичних судових процесах? Чому вони погоджувалися брати участь у цих «виставах»?

Це сторінка, яку треба вивчати. Очевидно, це була можливість просування по службі. Адвокатура не була незалежною, вона була одержавлена. Якщо адвокат виявляв дисциплінарну халатність, професійну безграмотність, то на це дивились крізь пальці. Але за «неправильний» виступ на політичному процесі, адвоката не відновлювали. Це був вагомий важіль тиску.

Та ми бачимо, що були винятки. Бувало, що адвокат розумів, що не може допомогти клієнтові, але хоча б намагався якось підтримати. А була й байдужість, жорстокість з боку адвоката. Так, дисидент Микола Горбаль (український поет, громадський діяч, політик, - УНІАН) пригадує слова адвокатки Софії Васютинської: «Ну, що ж… Складайте крильця. Приймайте черговий удар долі». Йому інкримінували сфабриковане звинувачення в зґвалтуванні. Він казав захиснику, що це дурниці, що це - провокація КДБ. У відповідь почув: «Ви хочете, щоб я звинувачувала КДБ? Я цього робити не буду». І у Васютинської нібито був орден Леніна, вона входила в «золоту десятку» адвокатів.

На які ще фальсифікації йшли правоохоронні органи СРСР?

В’ячеславу Чорноволу (український політик, публіцист, діяч руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, - УНІАН) теж інкримінували зґвалтування. Були історії, коли підкидали наркотики. Провокації були спрямовані не тільки на те, щоб  засудити людину, але й дискредитувати. Суспільству показували: «Це - бандити, асоціальні елементи».

У багатьох хвороб, які має українська правоохоронна система, коріння – у радянській системі. Якщо раніше була вказівка зверху, то зараз все робиться іншими, корупційними шляхами.

фото ua.depositphotos.com

Я правильно розумію, що адвокати, які «захищали» політв'язнів, продовжували працювати і під час Незалежної України? Вони, слідчі, офіцери КДБ, спокійно пішли на пенсію?

Є такі факти і щодо лікарів, які працювали в спеціальних психлікарнях МВС. Вони також були співробітниками каральних органів...

Є таке, на жаль. Але це питання, радше, не до мене, історика. Є речі, які повинні змінюватися в нашій країні вже давно, бо інакше ми ходитимемо по замкненому колу.

Влад Абрамов

УНІАН в Google News