35 днів в окупації: як дружина військового передавала ЗСУ координати ворога

Росія готує новий наступ, а свідки окупації російськими військами міст, містечок та селищ, з яких росіяни відійшли, розповідають про життя в облозі. Попри те, що люди змушені переховуватись у льохах та підвалах і обходитись майже без їжі, вони примудряються допомагати ЗСУ, передаючи координати і точну кількість ворогів своїй армії.

Селище Михайло-Коцюбинське розташоване за 20 км від Чернігова, центр однойменної громади. Саме через територіальну близькість багато чернігівців, намагаючись виїхати з міста через початок широкомасштабного вторгнення, обирали цей населений пункт для сховку. Однак думка про можливе безпечне життя в передмісті виявилася помилковою – в селище зайшли російські війська. І майже увесь час наступу на Київ через Михайло-Коцюбинське рухалися колони ворожої техніки.

Про життя в таких непростих умовах УНІАН розповіла підприємиця з Чернігова. Жінка, яка приїхала з дитиною до батьків чоловіка й прожила в окупації 35 днів, просить не називати її справжнє ім’я, адже її чоловік – військовий.

Ізоляція під ворожими дулами

Майже увесь час наступу на Київ через Михайло-Коцюбинське рухалися колони ворожої техніки. / фото facebook.com/mkotsubynskaotg

Яна – дружина військового, її чоловік – офіцер, командир військової частини, а тому з перших днів війни був задіяний в обороні країни, їхня старша донька навчається у військовому виші, вона стала на захист Житомира. А жінка з сином-підлітком виїхали з Чернігова до Михайло-Коцюбинського.

"Ще в першій половині дня 25 лютого я змогла відвезти до Чернігова людей, які хотіли повернутися до міста. Здала кров в обласному центрі крові та повернулася в Михайло-Коцюбинське. Десь з 16:00 виїжджати-заїжджати в селище вже стало небезпечно, адже з боку Гомеля рухалися колони ворога, міст, який сполучав місто і селище, був замінований. 26 лютого в селище зайшли російські війська з позначкою "О" на всій техніці", - згадує Яна.

Її автомобіль увесь час стояв у дворі, повний зібраних заздалегідь речей, аби виїхати будь-якої можливості. Та ця можливість з‘явилася аж через місяць.

Будинок свекрів розташований над дорогою, тому Яна бачила пересування колон ворожого війська. Вікна свого будинку вони закрили, але залишили невелику шпарину, через яку жінка рахувала техніку майже упродовж двох тижнів. Всю інформацію вона передавала українським військовим, доки в селищі не вимкнули електроенергію. А відтак, там зникли інтернет, мережа та зв’язок.

"Колони ворожої техніки сунулися величезні, повільно, іноді цей рух тривав безперервно по чотири години", - зазначає жінка.

Крім цього, вороги облаштували свої позиції поблизу селища, в районі глиняного кар’єру та місцевого сміттєзвалища. Жінка навіть змогла визначити їхню геолокацію й також передати координати, однак у ЗСУ на той момент не було, чим дістати ворога. З тих місць вороги гатили по Чернігову "Градами", "Смерчами" та "Ураганами".

"Людина до всього звикає. Спочатку вдома спали всі одягненими і за будь-якого попередження ховалися у бетонний погріб, до нього спускалися й сусідні бабусі, у яких був звичайний – земляний. Потім ніби звикли до свисту снарядів над нами, тож вже не так часто спускалися в укриття", - розповідає Яна.

Обстріли з позицій ворога, розташованих приблизно за 5 км від селища, були систематичними – і вдень, і вночі, з перервою 2-3 години.

В останні дні лютого в напрямку глиняного кар’єру рухалися вантажівки з боєприпасами й солдатами. І українські військові вдарили по ворожій колоні. Жінка згадує: все палало, солдати бігли геть, і це було моторошне видовище. Дітей у цей час ховали в погребі.

Після зникнення зв’язку селище опинилося в повній ізоляції / фото facebook.com/mkotsubynskaotg

Після зникнення зв’язку селище опинилося в повній ізоляції. Російські військові отаборилися на комбікормовому заводі. З місцевими особливо не спілкувалися. Ті росіяни, хто заходив до Михайло-Коцюбинського зі сторони села Левковичі, пройшли по хатах у селищі, в місцевих жителів забирали або розбивали телефони, виймали "сімки", щоб люди не могли передати жодної інформації. Іноді на вулицях перевіряли телефони у чоловіків. У телефоні одного з працівників школи виявили фотографії російської військової техніки, його забрали. Що трапилося з ним - невідомо, але додому чоловік не повернувся.

До родини Яни в той час, на щастя, не зайшли.

За інформацією місцевих, у російських військових, які були на комбікормовому заводі, загинуло їхнє керівництво. Тому вони жодних ініціатив не проявляли.

"Спочатку в селищі були росіяни. Потім заїхали буряти, які у ставленні до місцевого населення були неприємнішими. Вони говорили про селище як про місто, бо є заасфальтована дорога, і дуже дивувалися санвузлам у будинках", - розповіла Яна.

Місцевої адміністрації вороги не створювали. Селище для них було ніби транзитним пунктом.

Щоб вижити, селяни дотримувались негласного правила: якщо вороги проїжджають повз, то потрібно не дивитися – нахилити голову вниз, або дивитися покірно.

"Я би не могла так зробити, навіть якби хотіла. Бо в моїх очах – тільки ненависть і лють до ворогів", - наголошує Яна.

Тому, з міркувань безпеки, багато місцевих намагалися зайвий раз не виходити на вулицю.

Окупанти пересувалися на автомобілях, але групами. Місцевих здебільшого не чіпали. Хоча одного разу в центрі селища влаштували стрілянину в повітря – така собі демонстрація влади. Люди злякалися – хтось впав на землю, хтось тікав.

Під час обстрілів снаряд влучив у школу. Одна жінка загинула. В підвалі школи на той час ховалися люди, а вона піднялася в кабінет. Це стало фатальною помилкою. Ще один снаряд поцілив у шкільний стадіон.

Загалом по селу місцями поруйновані господарчі споруди, в кількох місцях постраждали будинки. Влучив снаряд і в місцеву ферму – у загін для коней, тварин на той момент там не було. До речі саме ця ферма забезпечувала людей молоком, адже жителі раз на три дні могли безкоштовно отримувати на адресу по три літри молока.

Яна згадує, що за себе ніколи не боялася – тільки за дітей. Одного разу вона поверталася з центру селища і біля свого двору побачила військовий автомобіль великих розмірів і невідомого призначення, з антенами. Авто постояло на місці, потім переїхало до сусіднього двору. Далі - знову здали назад.

"Я тоді дійсно дуже злякалася, адже вдома були тільки діти і мама", - розповіла жінка.

"Місяць не їли хліба"

Місцева влада зробила картки, за якими теж можна було отримати невелику кількість продуктів. / фото facebook.com/mkotsubynskaotg

Жінка намагалася убезпечити дітей подруги й знайомих, тому в будинку свекрів зібралися вісім осіб – троє дітей і п’ятеро дорослих. Яна говорить, що великих запасів у родини не було. І крупи, і борошно закінчилися десь через два тижні життя в окупації, оскільки крамниці залишилися порожніми. Ті, що були над дорогою, пограбували росіяни. Вижити в цих умовах допомогло те, що в жителів селища можна було купити молоко, сир, яйця, картоплю, капусту, буряк.

Крім цього, місцева влада зробила картки, за якими теж можна було отримати невелику кількість продуктів. Зважаючи, що у Михайло-Коцюбинському розташоване підприємство з виробництва круп, під час війни представники селищної ради відкрили склад і потім роздавали продукти місцевим на кожну адресу – пакунок що два тижні. Родина Яни отримала харчовий набір – вівсянку, геркулес і кукурудзяну крупу – один раз.

За словами жінки, увесь час у селище не було змоги доставити продукти. Доки було борошно, то випікали самі якісь млинці, коржики. Потім борошно закінчилося, купили пшеницю, яку хотіли змолоти на борошно, однак в населеному пункті зникла електрика. Тому використовували ручний млинок (що зазвичай використовується для подрібнення перцю, кавових зерен тощо): столовою ложкою засипали зерна пшениці, перемелювали їх, щоб отримати борошно з висівками, з якого можна щось було випікати. Щоб отримати трохи борошна, потрібно було перемелювати пшеницю ледь не цілий день.

Виїхали через ворожі блок-пости

З російськими військовими погоджували списки тих, хто вирішив виїжджати / фото facebook.com/mkotsubynskaotg

Спочатку Яна планувала виїхати в славутицькому напрямку - через Пакуль і Дніпровське. Але той маршрут став небезпечним. Там був бій. Під Пакулем ворог зазнав втрат. Жінка бачила, як росіяни вивозили розбиту техніку і тіла своїх солдат. Якщо вперед їхні колони рухалися повільно, то у зворотному напрямку – досить швидко.

На 32-33 день війни за координатами, які жінка постійно передавала ЗСУ, нарешті поцілили, і за 5 км від будинку родини запалав довгожданий феєрверк з ворожої артилерії. "Ворог лютував, а ми тішилися", - каже Яна.

Потім дізналися, що місцеві виїжджали через село Андріївку. Хоча там були встановлені два ворожі блокпости. З російськими військовими погоджували списки тих, хто вирішив виїжджати. Яна поїхала разом з дітьми.

На першому блокпосту їх перевіряв військовий РФ – грузин за національністю.

"Він чомусь виправдовувався, "мы не хотели"… У мене було багато, що йому сказати з цього приводу, однак побоялася за дітей, що не випустять і змовчала. Не стала провокувати", - зазначила Яна.

Цей військовий звернув увагу на її відмітку в паспорті щодо реєстрації у військовому містечку. Чоловік посміхнувся, але пропустив. На другому блокпосту на відмітку уваги не звернули.

Дорога була дуже небезпечною – полями, лісами, бездоріжжям. У кого автомобілі з низьким кліренсом – їхати не змогли. Люди просто лишали автомобілі посеред поля і пересаджувалися до когось, аби врятуватися. На узбіччі не зупинялися і не виходили, бо скрізь – міни та розтяжки. В когось закінчувалося пальне, десь виходило з ладу авто – допомагали один одному, чим могли. На півдорозі до Вишгорода в автомобілі Яни пробило колесо. І, на щастя, з собою був компресор. Так, підкачуючи колесо на кожному блокпості, вдалося доїхати до Києва.

В столиці учасники колони роз’їхалися кожен за своїм маршрутом. Яна з дітьми поїхала до рідних у Полтаву. Зараз вони в безпеці.

У Михайло-Коцюбинському, залишаючи селище, російські війська мародерили та вчиняли грабежі. До обійстя свекрів Яни, як розповіла сусідка, заїхали танком зі сторони городу. Солдати збили замки на господарчій споруді, погребі, гаражі. В будинку видавили пластикові вікна, все перекидали догори дном, ніби щось шукали. Однак що вкрали – невідомо. Сусідка не знає. Забрали з льоху всі запаси картоплі та консервації.

"Це все сталося наступного дня після нашого від’їзду. Страшно подумати, що могло бути, якби ми лишилися вдома", - говорить жінка.

На сьогодні російські війська залишили селище Михайло-Коцюбинське і відступили в напрямку кордону з РФ.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News