"У Покровську поранені можуть залишатися без евакуації 50 днів", – військовий медик "Віцик"

Військовий медик Віктор з позивним "Віцик" розповів в інтерв’ю УНІАН про ситуацію у Покровську, складнощі з евакуацією поранених, в яких умовах доводиться рятувати життя і яку шкоду завдають китайські турнікети.

Військовий медик з Миколаєва Віктор з позивним "Віцик" – людина, для якої порятунок життя став не просто професією, а й свідомим вибором, зробленим ще у юнацтві. У 2018 році, щойно закінчивши медичний коледж, він приєднався до лав Збройних сил України й одразу опинився там, де медицина зіштовхується з реаліями війни. Перший бойовий досвід роботи на передовій здобував під час Операції об’єднаних сил, згодом пройшов Маріупольський та Мар’їнський напрямки. Ніс службу у Сіверськодонецьку, Лимані, Кураховому та Покровську.

В інтерв’ю УНІАН "Віцик" розповів про складнощі евакуації поранених бійців, характер бойових травм та дистанційну підтримку українськими БПЛА тих, кого не вдається забрати з-під ворожих обстрілів швидко.

Вікторе, яка зараз ситуація у Покровську?

Ситуація дуже складна, там надзвичайно "гаряче". Часто Покровськ порівнюють з Бахмутом чи Авдіївкою, але це некоректно: у кожного напрямку - своя специфіка. Війна змінюється, і кожен населений пункт – це окрема історія.

Для прикладу: в Авдіївку було відносно легко зайти, але майже неможливо заїхати. А Покровськ – це місце, куди зараз практично неможливо ні зайти, ні заїхати. Усередині міста завдання можна виконувати невідомо скільки днів, але вийти звідти дуже тяжко. Уже за 30 км від міста ти виходиш з авто і йдеш пішки. Дійдеш – не дійдеш, гарантій немає, але завдання треба виконувати. Усі це розуміють – і все одно йдуть…

Читаю ЗМІ та телеграм-канали – і повсюди брехливі заголовки: "Покровськ в оточенні", "Покровськ впав", "Покровськ уже не наш" тощо. Ми надто швидко готові "відмовитися" від міста, просто побачивши гучний фейковий заголовок, і цим ніби відмовляємося від людей, які там залишилися. А вони – наші. Мені за це дуже образливо…

Про складнощі з евакуацією ніхто не пише. Це мішки і тачки – брудні, у болоті й крові. На них вивозять і загиблих, і поранених… Як людина, яка там була й бачила все на власні очі, скажу: там дуже тяжко.

Наскільки близько до лінії фронту у Покровську може під’їхати медевак?

Медевак розташований приблизно за 30 км від Покровська. Усе, що ближче до міста, – це зона, де техніка просто не проходить.

Через те, що ворожі дрони не дають можливості евакуювати поранених транспортом, військові медики йдуть їм назустріч пішки? Скільки це може бути кілометрів?

Так, ми беремо тачку, НРК (наземний роботизований комплекс) і йдемо пішки до поранених. Це може бути і 13 кілометрів. А потім ми повземо з пораненими, тягнемо їх на собі крізь відкриті посадки, де дерева ледве дістають до поясу. Кожен метр – як окрема маленька битва. Евакуація на Покровському напрямку – складна і небезпечна.

Як взагалі це відбувається? Траплялась інформація, що їм самостійно доводиться повзти кілометри до точки евакуації.

Евакуація там складається з кількох етапів. Спершу ми отримуємо інформацію про поранених у певній точці. Потім швидко плануємо маршрут, і група вирушає на виклик. Машину підтягуємо максимально близько до лінії фронту, наскільки дозволяє ситуація. Далі беремо тачку або НРК і рухаємося пішки.

Добираємося до пораненого, забираємо його й тягнемо до більш безпечної точки, де можна надати першу допомогу. Потім продовжуємо транспортування до автомобіля. Якщо шлях надто небезпечний або неможливо дістатися тяжкопораненого власними силами, на допомогу приходять сусідні евакуаційні групи з НРК.

Далі пораненого передають на медевак, потім на стабілізаційний пункт, і вже звідти – на третій рівень медичної допомоги.

Але ніхто ніколи не знає, чи відбудеться евакуація вчасно. У Покровську хлопці можуть залишатися пораненими по 50 днів. Якщо поранені ноги й турнікети накласти не вдалося – це потенційний "двохсотий". Далі – як пощастить: заберуть чи не заберуть.

Поранені часто виходять самостійно, навіть якщо їхній стан тяжкий. Їм допомагають побратими. Я був свідком, як хлопець після прильоту КАБу вижив і чотири дні повз, щоб отримати допомогу – він дістався до мене за кілометр від Покровська.

Інший випадок: назустріч нашій групі йшли поранені, серед них був чоловік із пораненням голови та обличчя. Кров уже не текла, він йшов близько 30 км. Чи дійшов він до евакуації – невідомо. Так само невідома доля багатьох, кому доводилося надавати допомогу.

Я кілька днів провів у землянці – норі, де поруч лежали троє тяжко поранених. П’ять днів вони чекали евакуації. А в сусідній ямі боєць пролежав удвічі довше – два тижні без ніг. Він не витримав, а хлопці, що залишалися з ним, змушені були спати поряд із його тілом…

Небезпечно й для медиків: вони можуть йти за "трьохсотим" і не дійти – їх вбивають. Тоді вирушає наступна група…

Коли ви плануєте операцію з евакуації, чи зважаєте на пору доби для її проведення?

На цьому напрямку евакуація починається зі світанком і триває до перших сутінків. Як тільки темніє – рух припиняється. Усі мають бути сховані в укриттях, бо нічний вихід без спеціального спорядження – майже вирок. Лише окремі підрозділи, забезпечені захисними халатами від тепловізорів, можуть дозволити собі рухатися в темряві.

Що відбувається, коли евакуаційна група не може прорватися до пораненого? Як тоді рятують бійця?

Не варто повністю покладатися лише на евакуаційну групу – вона може просто не дійти. І на це не завжди впливає професійність, чи бажання допомогти. Іноді ситуація настільки небезпечна, що група просто не проривається. А поки на неї чекають, минає дорогоцінний час. Тому поранених евакуйовують не тільки медики – часто це роблять і водії, і оператори НРК, і стрільці-санітари. Вони тягнуть побратимів до найближчої точки, куди зможуть дістатися швидше за евакуацію.

Відверто кажучи, у 90% випадків евакгрупа не доходить. Над головою постійно щось літає, і кожен крок – це ризик. Я завжди тримаюся за ті 10%, коли йду за пораненими. Бо знаю: я мушу витягти хлопців, мушу встигнути.

Був випадок: 40 хвилин на наших очах розривало хлопців. Чому не мене – не знаю. Мабуть, доля. Я тільки перебіг із однієї точки в іншу – і саме тоді росіяни накрили КАБами. Від FPV ще можна заховатись у посадці, але від КАБу – ніяк. А коли в Покровську немає перекриттів, то чи можна взагалі вижити? Зрозуміло, що зараз уже не викопаєш укриття, але питання – чому цього не було зроблено раніше? Сховатися просто ніде.

Іноді доводиться прикриватися мертвими товаришами. Просто на твоїх очах хлопця розриває, і ти прикриваєшся трупом, щоб тебе не накрило. Тіло ще тепле, а наступний приліт розриває його руки й ноги… але ти живий, бо не було іншого вибору.

Я намагаюся не піддаватися емоціям. Бо якщо мене накриє, хто тоді допоможе хлопцям? Буває, що поруч ховається ДРГ або йдеш на евакуацію – і мусиш приймати стрілецький бій.

В медіа можна зустріти твердження, що дрони поклали край окопній війні. Який характер поранень нині переважає? Чи багато ще кульових?

Справді, тієї класичної окопної війни, яку багато хто уявляє, вже майже немає – хоча про це мало говорять. Сьогодні війна стала дроновою. Кульові поранення, звісно, трапляються, переважно коли військові натрапляють на ДРГ чи під час ближніх зіткнень. Але основний масив – це ураження від FPV-дронів, ствольної артилерії, мінометів, танкових пострілів, КАБів та інших видів вибухової зброї.

Найчастіше поранення трапляються на вході або виході з міста, під час ротацій, коли люди змінюють позиції або рухаються відкритими ділянками. Саме ці моменти стають найвразливішими в умовах сучасної дронової війни.

На одному із відео, оприлюдненому вами у соцмережах, ви показуєте, як потрапили під прицільний обстріл дронами. Чим закінчилася ця операція з евакуації?

Це було справжнє пекло. Нас накривали 59 хвилин безперервно. Усі питають, як ми вижили. А я й сам не знаю. Ми досі в шоці, як нам вдалося не загинути. Ворог тоді був на сусідній вулиці, а в той час у медіа продовжували писати, що "росіян у місті немає".

Хата, в якій ми були, загорілася. Ми звідти буквально виповзали – виснажені, закіптюжені, оглушені, майже сліпі. Чи бачив нас ворог – не знаю. Ми нічого не чули, були контужені. Горіло все…

Але росіяни нас уже "поховали": у своїх пабліках вони виклали інформацію, що ми мертві.

Як часто вам доводиться виходити на такі завдання?

Постійно. Там кожен день такий. Якщо тебе побачили, то все: по тобі одразу працює все, що в них є. Якщо ворог зафіксував твоє переміщення – ти або поранений, або мертвий.

Коли навколо є листя – це дає хоч якийсь шанс. А зараз, коли воно опало, ризики величезні. Усі посадки спалені. На місці ми пересуваємося перебіжками: від куща до куща – трохи йдеш, трохи біжиш. Якщо помітить ворожий дрон, звичайний "Мавік", – туди одразу прилітає все: FPV, інші "Мавіки", усе, що можуть запустити.

Внаслідок затримки евакуації поранені довгий час можуть перебувати під турнікетом. Розкажіть, які ускладнення виникають через це?

Це – ниркова недостатність, турнікетний синдром та інші тяжкі наслідки, яких часто можна було б уникнути. Проблема не лише в турнікетах, а й у людському факторі: кожен медик повинен мати бажання проводити заняття, а кожен військовослужбовець – вчитися. Є багато поранень, при яких турнікет просто не потрібен.

Наприклад, один боєць отримав уламок у п’ятку. Він побачив кров і наклав турнікет. Так просидів кілька днів, поки до нього дісталася евакуаційна група. У результаті цю ногу довелося ампутувати – і все це через невміння правильно оцінити поранення.

З тактичною медициною загалом катастрофа. Хлопці з інших підрозділів в аптечках мають китайські турнікети. Я неодноразово бачив загиблих, у яких були накладені саме китайські турнікети. За вісім років служби в ЗСУ я добре знаю, чим це закінчується. Це - смерть. Я біжу рятувати, а побратим уже мертвий – у нього накладено два китайські турнікети, і обидва не спрацювали. І його можна було врятувати, він майже дістався точки евакуації. Але турнікети не зупинили кров. Він просто не дотягнув…

Тому питання до медиків, до начальників медслужб бригад і підрозділів: чому на складах лежать ці турнікети? Вони якось пройшли кордон, хтось їх прийняв, хтось поставив підпис, що вони нібито сертифіковані. А по факту – ні. І через це гинуть люди.

Винні всі, хто ставив підпис під документами, хто закривав очі. Втрати – наслідок чужої байдужості. Усе це – недбалість і корупція. Статистику смертності через неякісні турнікети ніхто не веде. А таких "двохсотих" – багато...

Ми перед виходом на позиції перевіряємо аптечки, дивимося бандажі, проводимо заняття. Але в інших підрозділах, я бачу, цього не роблять. До цього я ставлюся дуже строго. У мене 40-літровий рюкзак, і там завжди у запасі є нормальні турнікети. Де б я не був, якщо бачу в хлопців китайські, витягаю з рюкзака нормальні й віддаю навіть суміжним підрозділам. Наші колеги з медеваку теж нам передають справжні, сертифіковані турнікети.

Бойові медики зараз змушені надавати телемедичну підтримку через дрони. Розкажіть, будь ласка, як це відбувається і з якими складнощами ви при цьому стикаєтесь?

Так, підтримка через дрони – це вже реальність. Були випадки, коли на дрон просто прикріплювали папірець із написами (якщо радіозв’язок "слухають" або глушать, то таким чином передають підказки чи алгоритм дій). Якщо десь ловить Starlink, що трапляється дуже рідко, то зв’язок відбувається короткими фразами: відповів – відключив, щоб не засвітити позицію.

Через "Мавіки", інші дрони бойові медики намагаються передати інструкції: підказати, де потрібен турнікет, де накласти бандаж, як правильно перетягнути пораненого. Іноді дрон летить просто для того, щоб зорієнтувати бійців на місці або перевірити, чи вони виконують дії правильно. Це свого роду дистанційна підтримка – коли ти не можеш фізично підійти, але можеш хоч якось допомогти.

Складність у тому, що зв’язок нестабільний, дрони часто збивають, а ситуація навколо постійно змінюється. Але навіть така підтримка іноді рятує життя.

На вашу думку, яка перспектива у Покровська? Скільки ще Сили оборони можуть там протриматися?

Я не піхота і не тримаю передній рубіж, тому не можу точно коментувати строки оборони міста. Але можу сказати одне: будь-яке місто можна втримати, якщо ми перестанемо один одному брехати про реальну ситуацію. Для когось війна – це кар’єра, погони, а для когось – життя.

Війна тримається на людях, на волонтерах, на донатах. Хотів би щиро подякувати їм. Все тримається на їхній силі, на здатності не піддаватися демотивуючим чинникам і діяти. Без них ми просто не вижили б – поїхали б у гробах, якби нас дістали. Вони віддають себе повністю, лізуть зі шкіри, і саме завдяки їм ми можемо далі триматися.

Що б ви як медик хотіли донести до цивільних?

Найперше – вчіть тактичну медицину. Навчіться надавати допомогу собі й тим, хто поруч, незалежно від того, на фронті ви, чи в тилу. Це - найважливіше.

Ходіть на курси до бойових інструкторів, які покажуть на практиці: як правильно підійти чи підповзти до пораненого, як накладати турнікет, що робити, якщо турнікет порвався або не спрацював. Ці знання рятують життя – і на війні, і в цивільному житті.

УНІАН в Google News