Інтереси Москви на пострадянському просторі сильно постраждали за 2020 рік, і це продовжиться.
Через три десятиліття після падіння СРСР цей процес насправді не закінчився досі. Офіційно, звісно, Радянський Союз припинив існування в 1991 році. В реальності ж Москва так і не змирилася з втратою імперії. Вона витратила останні три десятиліття на те, щоб розвернути цей вирок історії.
Боротьба між російським реваншизмом і спробами інших колишніх радянських республік розбудувати власну державу визначила політичний ландшафт пострадянського світу. Однак, з'явилися ознаки того, що тепер все може остаточно закінчитися не на користь Кремля. Про це в своїй статті пише експерт Atlantic Council Пітер Дікінсон.
Читайте такожNew York Times: Кремль вперше не використав шанс розв'язати війну, як в Україні
Також в широкому регіоні теж не було чому радіти. Оскільки російські інтереси на пострадянському просторі пережили низку невдач. В Центральній Азії заворушення в Киргизстані призвели до повалення проросійського уряду. Це спричинило страх перед подальшим скороченням впливу Кремля в регіоні, в якому йому й без того доводиться конкурувати з Китаєм.
В Молдові проросійський президент зазнав поразки на виборах і змушений поступитися кріслом прозахідному кандидату. Новий молдовський лідер Мая Санду - це саме той тип політиків, яких Москва боїться найбільше. Будучи освіченим в Гарвардському університеті економістом, який вільно володіє англійською мовою, вона шукає спосіб отримати членство в ЄС. Крім того, вона закликає Росію вивести свої окупаційні війська з Придністров'я.
Найбільшим ударом для російських інтересів стали події на Півдні Кавказу, де сили Азербайджану за підтримки Туреччини провели переможну шеститижневу війну проти Вірменії - союзника Кремля. Путін, зрештою, зміг просунути мирну угоду, яка дозволила йому розгорнути російських "миротворців" у зоні бойових дій. Але цей маневр для порятунку обличчя не приховає той факт, що Москву змусили змиритися з присутністю конкуруючої сили в регіоні, в якому Росія майже століття домінувала.
Читайте такожGazeta Wyborcza: Росія тисне на Молдову придністровським боргом за газ
Якщо події в Азербайджані стали шоком для Росії, то ситуація в сусідній Білорусі була ще більш особистим ударом. Протести, які не вщухали останні 4 місяці після сфальсифікованих президентських виборів, загалом не мають геополітичної природи. Але демократичні вимоги людей на вулицях - це анафема для Москви, яка переслідує її з дня падіння СРСР. Тому вона розглядає протестні рухи як пряму загрозу для російської авторитарної моделі.
Лідери опозиції Білорусі дуже сильно намагалися прогнутися у своїх спробах переконати Росію, що їй немає чого боятися. Але у Москві ніхто не сумнівається, до демократична Білорусь неминуче почне рух на зближення з Заходом. Тому Путін не дуже охоче втрутився, щоб підтримати білоруського диктатора Олександра Лукашенка, надавши йому фінансову допомогу й команду радників. Він також публічно пообіцяв відправити сили безпеки в Білорусь, якщо буде потрібно.
Є відчуття похмурої неминучості у тому, як Путін підтримує Лукашенка. Політики в Кремлі розуміють, що підтримка непопулярного й дедалі жорстокішого режиму в Мінську може налаштувати лояльних білорусів проти Росії. Однак, в цивілізаційній битві за серця й уми, яка триває на пострадянському просторі, у Москви просто немає відповіді на нескінченно більш переконливі перспективи європейської демократії. Це лишає Кремлю єдиний доступний інструмент - застосування грубої сили.
Читайте такожForeign Policy: Лукашенко втрачає лояльність служб безпеки
Тоді, коли українці готувалися прийняти найбільш значне геополітичне рішення за всю пострадянську еру, Росія не могла нічого запропонувати натомість, корім антизахідного нонсенсу і завуальованих погроз. Бідність російської поточної позиції - не таємниця для Путіна. Через нездатність запропонувати переконливе бачення майбутнього він кинувся в бій за минуле.
Ностальгія за СРСР й міфологія Другої світової війни добре спрацювали в самій Росії. Але вони не відповідають щоденним прагненням в інших пострадянських країнах, де населення не розділяє російське відчуття втрати імперської гордості.
Зовнішньополітичні поразки, з якими Москва зіштовхнулася в 2020 році, відповідає більш широкому шаблону російського відступу, який почався в 1991 році. Важливими моментами цього процесу було членство країн Балтії в ЄС і НАТО, а також дві пострадянські революції в Україні. Нещодавня вірмено-азербайджанська війна й національне повстання в Білорусі теж можуть заслужити своє місце в цьому списку. Цей відступ буде продовжуватися до тих пір, поки Москва не відкине свої імперські погляди на пострадянський світ.
Читайте такожWashington Post: Росія веде таємну війну проти США, яку пора викрити
Росії краще відмовитися від примусу на користь переконання. Будівництво взаємовигідного партнерства - це не те, що притаманно Кремлю. Але це той навик, який російські політики повинні освоїти, якщо вони не хочуть, щоб ще багато наступних років були для них такими ж, як і 2020-й.