Журналіст Олег став кулеметником

...І став журналіст кулеметником

Журналістську справу Олег С. був вимушений відкласти. «На деякий час», — як сам каже. А замість блокнота, диктофона та фотоапарата чоловікові довелося взяти до рук кулемет. Час обрав його, а він обрав важкий шлях солдата.

Журналіст Олег став кулеметником

Мій співрозмовник не скаржиться на примхи долі. Він мужньо витримує фізичний біль. Намагаючись якось відволіктися та заспокоїтися, набирає номер мобільного телефону своїх близьких. Коли чує в слухавці рідний голос батька, матері, дружини або трирічного синочка, на душі легшає. Огляне госпітальну палату, турботливих лікарів і спіймає себе на думці, що зараз він — у безпеці. А потім мимоволі думками знову повертається на «гарячий Схід».

Поточний рік став переломним у житті Олега. Ще на початку березня він, психолог за освітою, займався улюбленою справою — журналістикою. Готував сюжети й репортажі для місцевого телебачення, писав матеріали для друкованих та Інтернет-видань. Жив журналістикою, якій присвятив останні роки своєї трудової діяльності. Але одного березневого дня 2014-го з Криму, де народився і виріс, де прожив близько тридцяти років, йому довелося виїхати. Бо не зміг погодитися громадянин України з «приєднанням» півострова до Росії. Це був його свідомий вибір, його рішення!

— Важко було дивитися, як оточують та штурмують штаб ВМС ЗС України, де свого часу я проходив строкову військову службу. Непросто та прикро було стати свідком того, як над моїм українським Кримом спускається Державний Прапор України. Я — українець і Батьківщина в мене одна, яку не обирають, — аргументував своє рішення військовослужбовець 79-ї аеромобільної бригади.

Так, сьогодні він є воїном-десантником. І це звучить гордо! Тривалий час засиджуватися без діла в Миколаєві на батьківщині свого батька, старшого мічмана запасу, Олег не став. Наприкінці березня він добровільно прийшов до військкомату та перекваліфікувався зі старшого матроса запасу на старшого солдата-навідника кулемета.

Він опанував нову військово-облікову спеціальність, пройшов етапи бойового злагодження в складі підрозділу, ніс службу на блокпостах Одещини та Херсонщини. А у двадцятих числах травня його 4-ту роту передислокували на Донбас, туди, де ведеться антитерористична операція, де тривають бойові дії.

За три тижні, проведені в шахтарському краї, з мирними жителями він зустрічався не часто. А от захищати блокпости та відкривати вогонь у відповідь десантникам доводилося постійно. Як і періодично змінювати місце дислокації та просуватися від однієї безпечної ділянки до іншої.

Одна така передислокація ледь не стала для Олега фатальною. Командування віддало наказ змінити позиції. Нічний рух у колоні на бойовій техніці пройшов відносно спокійно. Вранці десантники дісталися визначеного району неподалік українсько-російського кордону, який і треба було охороняти від проникнення бойовиків та зброї.

Шквальний прицільний вогонь заскочив наших крилатих піхотинців зненацька. Противник бив з боку кургану Савур-могила — з висоти понад 270 метрів над рівнем моря. Близько трьох годин тривав важкий бій, котрий воїни 79-ї аеромобільної бригади вели, потрапивши в засідку.

По них стріляли з трьох напрямків: з самої висоти, з розташованої поряд вивільненої споруди та лісосмуги. А десантники давали відсіч. Не стали й не могли стати мішенями для тих, хто зі зброєю в руках намагається диктувати свої умови мирним мешканцям Донбасу.

— На обладнання вогневих позицій у нас, звісно, часу не було. Нашим щитом стали БТРи. Тоді з хлопців ніхто не злякався, не піддався паніці. Там, на тій небезпечній ділянці, ми стояли один за одного, ми стояли за Україну! — згадує Олег.

Відповісти противнику черговою кулеметною чергою він не зміг через півгодини після початку бою: ворожа куля влучила у ногу та важко поранила Олега. Під зливою куль командир роти та санінструктор дісталися до свого товариша та допомогли зупинити кровотечу. А тим часом десантники продовжували вести кругову оборону, відстрілюючись за себе та за поранених товаришів.

Прориваючись крізь безперервний сектор обстрілу, двічі на полі бою здійснювали посадку наші гелікоптери. Одним з бортів було доставлено до польового госпіталю й Олега С.

Понад 20 десантників тоді отримали поранення біля Савур-могили.

— Тільки сержанта Сергія Татарінова врятувати не вдалося. Його до госпіталю не довезли — поранення виявилося смертельним, — із сумом розповів Олег С.

Попереду в десантника ще тривале відновлення. Але він уже думає про те, аби й надалі бути корисним своїй Батьківщині.

— Стопу вже відчуваю, дякую військовим лікарям, які в польових і стаціонарних умовах у прямому сенсі допомагають мені швидше зіп’ятися на ноги. Дякую начальнику клініки травматології Військово-медичного клінічного центру Південного регіону полковнику медичної служби Іллі Гайдаржи, який провів складну хірургічну операцію та встановив апарат Ілізарова. Якщо ж за станом здоров’я я не зможу повернутися до строю своєї аеромобільної бригади, то, можливо, буду корисним армії та країні як журналіст, — сподівається воїн-десантник.

У будь-якому разі він свою значущість вже довів, проливши кров за Україну. Життя та вчинки таких хлопців мають особливу ціну!

На знімку: старший солдат 79-ї аеромобільної бригади Олег С.

В’ячеслав Діордієв, Народна армія

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter